Дощило, до того ж ранок був мрячним і холодним. Господарка старовинного будинку сказала, що цього дня вони зачинені для туристів, але дозволила пройти в бібліотеку. Вона чула про майбутнє весілля в селі, добре знала мою бабусю й налила мені чашку чаю. Коли я зняв свій макінтош, то побачив двадцять полиць, повних книг, зібраних старим якобінцем, який далі від інших збирачів дійшов до Сходу, і я забув про все на світі.

Я переглядав усі ці рідкісні книги, й ті, що зібрані в Англії, напевно, після закінчення мандрів, доки не натрапив на книги з історії Угорщини й Трансільванії, і в них я знайшов згадування про Влада Тепеса, потім ще одну, і нарешті, на мої подив і радість, я натрапив на опис похорону Влада на озері Снагові, перед вівтарем облагодіяної ним церкви. Цей опис являв собою легенду, записану англійським мандрівником, він так і назвав себе — просто «Мандрівник» — на заголовній сторінці. Автор був сучасником якобінця. Це було приблизно через сто тридцять років після смерті Влада.

Мандрівник відвідав монастир 1605 року. Він дуже багато спілкувався із ченцями, які розповіли йому легенду про велику книгу, скарб монастиря, що лежала на вівтарі під час похорону Влада. Ченці, присутні на церемонії, написали в ній свої імена, а ті, хто не вмів писати, намалювали дракона на честь Ордену Дракона. На жаль, нічого не говорилося про те, що сталося з книгою після цього. Але мені ця інформація здалася дуже важливою. Потім Мандрівник сказав, що він схотів подивитися могилу, і ченці показали велику плиту на підлозі перед вівтарем. На ній був портрет Влада Дракули й напис латиною, напевно, теж намальований, тому що Мандрівник не згадував гравюру. Він був уражений тим, що на намогильній плиті не було хреста. Надгробний напис я переписав, сам не знаю чому. Він був латиною. — Г’ю понизив голос, обернувся й загасив сигарету в попільниці на столі.

— Після того як я записав цю фразуй трохи обміркував її, я вголос прочитав переклад: «Читачу, словом витягни…». Ви самі знаєте, що там далі. Надворі все ще лив дощ, вікно бібліотеки, що трохи розхиталося, відчинилося й грюкнуло, і я відчув запах вологого повітря. Напевно, я сіпнувся, бо перекинув чашку із чаєм на книгу. Поки я витирав усе це, я почувався жахливо через свою незграбність, потім подивився на годинник — була вже перша година дня, і я знав, що мені треба повертатися додому на обід. Здавалося, у бібліотеці більше нічого цікавого для мене не залишилося, тому я склав назад свої книги, подякував господарці й пішов назад стежкою серед червневих трояндових кущів.

Коли я підійшов до будинку своїх батьків, я очікував побачити, як вони, можливо, разом з Елсі зібралися за столом. Але замість цього вдома була юрба друзів та сусідів. Батько був чимось дуже засмучений. — Г’ю закурив ще одну сигарету, сірник загас у темряві. — Він поклав руку мені на плече і розповів, що коли Елсі їхала на машині із сусіднього містечка, де вона робила покупки, то потрапила в аварію: йшов сильний дощ, вона, мабуть, побачила щось і повернула вбік. Вона була не мертва, дякувати Богові, але дуже поранена. Її батьки відразу поїхали в лікарню, а мої чекали на мене вдома.

Я знайшов машину й помчав до неї так швидко, що ледве сам не зазнав аварії. Ви хочете чути подробиці? Отож вона лежала на ліжку з перев’язаною головою і широко розкритими очима. Отак вона виглядала. Зараз вона живе в спеціальному будинку, де за нею дуже добре доглядають, але вона не розмовляє, майже нічого не розуміє, не може сама їсти. А найжахливіше те… — голос Г’ю затремтів. — А найжахливіше те, що я завжди думав, ніби це була випадковість, просто аварія, а тепер, коли я почув ваші історії — Хеджес, друг Россі і ваш… ваш кіт — я не знаю, що й думати. — Він затягнувся.

Я голосно зітхнув.

— Мені дуже жаль. Не знаю, що й сказати. Як це жахливо!

— Дякую. — Здавалося, він намагався отямитися. — Уже минуло багато років, час лікує. Просто…

Тоді я не знав, як не знаю і зараз, чим закінчується речення, яке він не закінчив, — марні слова, невимовна літанія про втрату. Ми так і сиділи, розділені й пов’язані минулим, коли підійшов офіціант і поставив на стіл запалену свічку в скляному ліхтарі. Ресторан наповнювався людьми, я чув голоси, що лунали зсередини, і сміх.

— Я вражений тим, що ви тільки-но розповіли мені про Снагов, — сказав я за кілька хвилин. — Ви знаєте, я ніколи не чув нічого подібного про могилу, напис, а також про намальоване обличчя й відсутність хреста. Збіг напису на могилі зі словами, які знайшов Россі на карті в стамбульському архіві, дуже важливий. Гадаю, це доводить те, що Снагов був першим місцем поховання Дракули. — Я стиснув пальцями скроні. — Тоді чому, чому карта, дракон у книгах і в архіві не збігаються, чому на них немає прикмет Снагова: озера, острова?

— Хотілося б мені знати.

— Після цього ви продовжили дослідження про Дракулу?

— Ні, кілька років я нічого не робив. — Г’ю загасив сигарету. — Мені бракувало сміливості. Але два роки тому я помітив, що знову про нього думаю, і коли я почав працювати над своєю теперішньою книгою, не припиняю розшукувати його.

Уже помітно сутеніло, Дунай світився вогнями мосту й будинків Пешта, які відбивалися у воді. Офіціант підійшов і запропонував «еспресо», і ми з вдячністю погодилися. Г’ю надпив і поставив чашку на стіл.

— Хочете подивитися на мою книгу? — запитав він.

— Ту, над якою ви працюєте? — я завагався на якусь мить.

— Ні, на книгу із драконом.

Я ошелешено глянув на нього.

— У вас вона тут, із собою?

— Вона завжди зі мною, — сказав він суворо. — Ну, май — же завжди. Насправді я залишив її в номері на час доповіді, бо вирішив, що там вона буде в безпеці, поки я робитиму доповідь. Коли я думаю про те, що її можуть украсти… — він замовк. — Вашої книги не було в номері?

— Ні, — я мимоволі посміхнувся. — Я завжди ношу її з собою.

Г’ю обережно відсунув чашку з кавою й відкрив свій портфель. Звідти він дістав поліровану дерев’яну коробку, а з неї — згорток у тканині і поклав його на стіл. Усередині була книга, менша за мою, але у такій самій палітурці. Сторінки були темніші, більш обшарпані, ніж в моїй книзі, але дракон у центрі, надрукований яскравими червоним і чорним кольорами, був такий самий: він заповнював сторінку до самих країв і дивився на нас. Не вимовивши ні слова, я відкрив свій портфель, дістав свою книгу і, розкривши її на зображенні посередині, поклав біля дракона Г’ю. Вони були ідентичні, подумав я, нахиляючись ближче.

— Погляньте на ці плями, навіть вони однакові. Вони друкувалися з одного кліше, — сказав Г’ю, понизивши голос.

Він мав рацію, я це бачив.

— Знаєте, це нагадує мені про дещо. Я забув розповісти. Ми з міс Россі сьогодні ввечері перед тим, як піти в готель, зайшли в університетську бібліотеку — вона хотіла згадати щось, прочитане кілька років тому, — я описав йому книгу румунських народних пісень і страхітливий вірш про ченців та велике місто. — Вона подумала, що це може якось стосуватись історії зі стамбульського манускрипта, про який я вам розповідав. Вірш був дуже загальним, але у верхній частині сторінки була гравюра: у лісовій хащі виднілися церква, дракон, а також слово.

— Дракула? — припустив Г’ю, як і я в бібліотеці.

— Ні, Івіреану, — я відкрив запис у своїй записній книжці й показав йому написання слова.

Г’ю широко розкрив очі.

— Але це неймовірно! — вигукнув він.

— Що? Кажіть швидше!

— Просто це слово я теж бачив учора в бібліотеці.

— У тій самій бібліотеці? Де? У тій самій книзі? — мені бракувало терпіння, щоб дочекатися відповіді.

— Так, у тій самій університетській бібліотеці, але в іншій книзі. Я цілий тиждень шукав матеріал для своєї теми, оскільки наш друг не виходить у мене з голови, то я весь час наштовхуюсь на його ім’я. Ви ж знаєте, що Дракула й Хуняді були лютими ворогами, а потім Дракула з Матьяшем Корвінусом, тому це ім’я раз у раз впадає у вічі. За обідом я казав вам, що знайшов манускрипт, замовлений Корвінусом — той, де згадується про примару в амфорі.