Гелена (не зачинивши дверей, збентежено) Не личить переляк дочці Зевесовій, І страх рукою знишка не торкне її. Та жах, що народився в надрах темряви І з правіку приймає різні постаті, Мов полум'я з вулкана вогнедишного, Нарине нагло — потрясе й герою дух. Так і тепер знаменнями жахливими Стігійці вхід у дім мені охмарили, Що від порога рідного, жаданого Радніша б я втекти, немов нелюбий гість. Та ні, на світло вийшла я, і далі вже Мене вам не прогнати, сили темнії! Я освячу палати, і, очистившись, Хай прийме вогнище царя з царицею. Провідниця хору Відкрий слугиням шановливим, владарко, Що там тобі всередині спіткалося? Гелена Що бачила я там, і ви побачите, Коли ще ніч своє потворне кодло те Не поглинула в надра таємничії. Та щоб ви знали, я скажу й словами вам: Гадаючи про свій святий обов'язок, Вступила я в хором царський, у присінок — Дивуюся пустельності й мовчазності; Не чує вухо походу поспішного, Не бачить око порання поквапного, Нема ніде ні служниці, ні ключниці, Щоб привітала приязно прибулицю. Іду я далі, підійшла до вогнища, Аж бачу, коло приску недотлілого Сидить так ніби жінка, щось, закутавшись, — Велика, спить — не спить, а мов задумалась. Недбалу владно я до праці збуджую, Гадаю, що то ключниця, поставлена Тут мужем, щоб усьому дому лад вести; Вона ж сидить, закутавшись, недвигою. Я погрожаю — руку підвела вона, Немов мені тікати геть наказує. Розгнівано від неї одвернулась я, На сходи йду, що із покою спального Ведуть до скарбосховища багатого; Але ж яга з долівки тут зірвалася, Мені дорогу грізно заступаючи, — Худа, висока, з дико хмурим поглядом, Що душу й зір жахає неоміряно. Та річ моя тут марна, бо словами я Не вималюю постаті потворної. Дивіться, йде! І світла не злякалася! Та наша влада тут, допоки верне цар. Красоприхильник Феб те ночі твориво Здоліє геть прогнати чи приборкати. Форкіада виступає на порозі між одвірками.[93]
Хор Всього зазнала я, хоч і юні Кучері в'ються в мене круг чола; Жахів немало бачила навіч — Бою злигодні, Трої пожар, Згуби ніч. Чула я гамір з'юрмлених воїв, Чула безсмертних грізне гукання, Чула мідяний Розбрату голос, Що серед поля гучно лунав, В мури бив. Ох, ті мури стояли ще, А вже полум'я ринуло, Дім за домом руйнуючи, Звідусіль налягаючи, — Потрясло, мов ураган, Місто, загорнене в морок. Біжучи крізь вогонь і дим, Я вбачала крізь заграву Велетенськії постаті Олімпійців розгніваних; Грізно, грізно йшли вони В палахкотінні жахному. Я не знаю — бачила Все те справді я чи мій дух, Жахом оплутаний, марив лиш. Тільки знаю, що бачу Перед собою нині щось Несказанно жахливе; Навіть могла б торкнутися До страхіття руками я — Та побоююсь лиха. Котра, скажи, ти З Форкіса дочок? Бо добре бачу вже — Ти з його роду. Мабуть, одна з Грай хмуровидих, Що вживають по черзі вдвох Одне око й один зуб — Жаховиті почвари! Як же ти сміла Поруч з красою На очі Фебові, Маро, з'явитись? Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш, Все ж на огиду не гляне він; Бо його священний зір Зроду тіні не бачив. Нас же, смертних, примушує Доля зла, невблаганная Муку тяжкую зносити — Гірко на мерзощі, всіми зневажені, Красолюбцям дивитися. Ти, що стріла зухвало нас, Слухай гану й прокльонів град, Слухай лайку й погрози грім З уст проклинаючих гордих щасливців тих, Що боги сотворили їх! Форкіада Старе це слово, та довічна правда в нім, Що стид з красою не живуть у приязні, Не ходять поруч стежкою житейською: Одне із одним ворогують глибоко, І де вони удвох собі зустрінуться, То спинами навзаєм обертаються І різно кроком поспішним розходяться, Стид — з тугою, краса — з пихою гордою, Поки обох не вкриє Орку темрява Або дочасно старощі не зборкають. І ви, нахаби, з чужини приплентачі, Сюди, мов журавлі оті, наринули, Що з хриплим і пронизливим курлюканням Над головами пролітають хмарою, Аж треба вгору глянуть подорожньому, — І знов вони своїм шляхом потягнуться, А він — своїм; і з вами так же станеться… Хто ж ви такі, що тут, в царській хоромині, Буяєте менадами сп'янілими? Хто ж ви такі, що на поштиву ключницю, Мов собачня на місяця, розгавкались? Гадаєте, не знаю, що за цяці ви? В воєнний час і зроджені, і зрощені, Лакомствами розпущені й розбещені, І вояків, і громадян спокусниці! Поглянуть — чисто сарана ненаситна, Що ниви нам родючі поспіль нівечить, Чужих трудів ледачії розхвійниці, Добробуту ганебнії нищительки, Товар обмінний, капосні запроданки! вернуться Форкіада виступає на порозі… — Мефістофель, який прийняв образ Форкіади, виступає тут як уособлення хворого сумління Гелени. |
