Маргарита Ох, тітонько, не плачте, ну… Мефістофель Слухайте ж повість цю сумну! Маргарита Краще зовсім ні з ким не кохатись, Ніж після смерті до смерті вбиватись. Мефістофель В радощах горе, і радощі в горі. Марта То як же вмер він, розкажіть! Мефістофель Він при Антонівськім соборі У місті Падуї лежить, Край велеліпної святині Спить вічним сном у домовині. Марта А що ж мені він передав? Мефістофель Та побажання все побожні: Він триста панахид одправить наказав; Кишені ж геть були порожні. Марта Як? Ні гостинця? Ні шага? Таж кожен столярчук щось в торбі зберіга, Щось для домівки відкладає, Хоч сам старцює, голодає. Мефістофель Мадам, я спочуваю вам; Та марнотратником не був ваш муж ніколи. В своїх гріхах він каявся вже й сам, Нещасної украй зазнавши долі. Маргарита І випаде ж такий талан гіркий! Молитимусь і я за його упокій! Мефістофель Таку дитину чемну й любу Хоч зараз повести до шлюбу. Маргарита Ох, ні! Це буде не тепер. Мефістофель Коли не муж, то кавалер Без краю буде раювати — Таку красуню милувати. Маргарита Такого не ведеться в нас. Мефістофель Але трапляється не раз. Мефістофель Так я йому догледів смерті Не те щоб на гною — на мерві перетертій. Та, як християнин, він, каючись, помер. «Як я клену, — сказав, — себе тепер, Що так подавсь знеобачки в дорогу, Худобу кинувши і жіночку-небогу! Мені та згадка — гострий ніж. Коли б мені простила жінка мила…» Марта Ой чоловіченьку! Я вже тобі простила! Мефістофель «Та свідок Бог! Вона жила грішніші» Марта Та бреше ж він! У смертний час брехати? Мефістофель Так, це було й по ньому знати, Що то була вже маячня. «Недбальство, — мовив він, — моя найменша хиба; Надбав їй перш дітей, потому дбав їй хліба, Та не було такого дня, Щоб шмат насущника я з нею з'їв у мирі». Марта Оце і дяка вся моїй любові щирій, Моїм турботам і трудам?! Мефістофель Та ні, він був такий удячний вам. «Коли од Мальти, — каже, — я одплив, Молився ревно я за жінку й діток; І небеса послали нам пожиток — У турка наш фрегат галеру захопив, Ладовану султанськими скарбами. Одвага високо в ціні — Як паювали луп між нами, вояками, [40]Припала дещиця й мені». Марта Оттак! То він, либонь, той скарб десь закопав? Мефістофель Гай-гай! Тепер шукайте вітра в полі! В Неаполі, гуляючи на волі, Він панночку гарнесеньку спіткав, І щиро так вони удвох кохались, Що аж по скін сліди на нім зостались. Марта Лайдак! Ледачеє ледащо! І в злиднях він бахурував! Рідних дітей обкрав нізащо! Мефістофель За те ж його й Господь скарав. Я б, бувши вами, може, з рік Додержував як слід жалоби, А там уже когось знайшов би до вподоби. вернуться …Як паювали луп між нами, вояками… — Луп — військова здобич (примітка М. Лукаша). |
