Настала й ніч.

Це була тиха, причаєна, але повна прихованого напруженого життя піч.

Петлюрівські гайдамаки, групками по кілька чоловіка, метушилися нишком по робітничих передмістях від хати до хати. Вони шукали машиністів, кочегарів і кондукторів. Німецькі гарнізони в петлюрівській боротьбі проти залишків гетьманщини обіцяли Директорії держати нейтралітет. Але вони аж ніяк не проголошували нейтралітету в боротьбі проти ростучого партизанського більшовицького руху. А більшовицькі партизани щодень більше й більше дошкуляли петлюрівщині. Загроза німецького багнета — то, власне, й була єдина зброя петлюрівщипи проти повстанського руху. Через те Директорія воліла б затримати німецькі гарнізони. Одначе сваритися з німцями їй було не з руки. І петлюрівські гайдамаки побігли шукати паровозні бригади для німецьких ешелонів. Та робітничі передмістя були без людей. По хатах сиділи лише діти й жіноцтво. Залізничники розбіглися по приміських ярах.

Німецький гарнізон, забарикадований досі карантинним колом за містом, враз порушив карантин. В темені ночі невеличкими загонами німці рушили до міста з північних околиць. Тихцем вони займали вулицю за вулицею і виставляли застави на перехрестях. Гарнізон посувався на сполучення з своїми на військовій рампі. Територію вагонних майстерень нишком облягав тісний німецький цеп. Там, у дворищі майстерень, за високим цементним муром, зійшлися сотні робітників. Там збиралися бойові дружини робітничої самооборони. Вони мали гвинтівки, кулемети й гранати. В галереї другого прольоту розташувався штаб дружини — підпільний більшовицький комітет.

По чорних, розмитих осінньою сльотою путівцях на всі боки від міста вже мчали поспішні тривожні верхівці. То слюсарі, теслі, кочегари й мастильники поспішали до приміських слобід, до найближчих сіл. Вони влітали на майдани поснулих селищ, збивали колодки з церковних дзвіниць, і ніч оживала рвучким і стривоженим дзвоном — на ґвалт.

І сільські майдани вже гомінко заворушилися в темряві. Вже чорними шляхами до станції поспішали кіннотники без стремен і сідел, вже торохтіли вози, вже сунули піші колони з гвинтівками, обрізами, вилами.

Три височенні щогли військового іскровика гули короткими штормовими хвилями виклику. В скляній галереї кабіни мерехтіли невгавні снопики зелених і фіолетових спалахів. «Київ — Київ — Київ…» — кликав у простір військовий бездротовий телеграф. Кабіна телеграфу була захоплена німцями.

В телеграфній залі вокзалу «залізнична рада» в повному складі — стояла. Жовто-блакитні шеврони члени «ради», про всякий випадок, немов ненавмисне, прикривали полою пальта. Комендант станції, начальник дільниці та голова «ради», конторник Головатько, через плечі телеграфіста схилилися над апаратом прямого дроту — Одеса. «Штаб де л'арме франсе… штаб де л'арме… франсе… штаб де л'арме франсе…»— стукотів і стукотів телеграфіст, обтираючи лівою рукою спітнілий лоб.

— Ви стукайте, — прошепотів комендант станції, — штаб сполученого держав Антанти франко-грецького десанту…

— Але наш код… — почав був телеграфіст, та в цю хвилину апарат раптом чудно захолостів, струм зник і ключ застукотів глухо.

— Аварія… — Телеграфіст витер піт правою рукою. — Дріт… — він відхилився на стільці і зразу ж висунув шухляду свого столу. Звідти він дістав газетний згорток і зашарудів ним. Там була його вечеря — помідор і кавалок пшоняної крутої каші.

Телеграфний дріт був перетятий.

«Рада» мерщій потовпилася до дверей.

Головатько вибіг на перон — скоріше дрезину, аварійну бригаду, чергового майстра! Але вокзальні колії лежали порожні. Червоні вогники семафорів густо мерехтіли звідусюди крізь туман. В залізничному посьолку рясно валували сполошені гайдамаками пси. Здалеку, з усіх усюд, з пітьми чорної ночі глухо й шпарко били далекі церковні дзвони — на сполох. Головатько заплакав і, метучи полами розстебнутого пальта, побіг геть вокзальним пероном.

Осінній ночі — туманній і мрячній — надходив кінець.

Але ще вдосвіта вздовж німецького цепу, що залягав за києво-одеським пероном рампи, раптом рясно сплеснули поспішні й тривожні вигуки «гальт!».

Через колію, просто до ешелону, до вагона полковника, простував невеличкий озброєний загін. Чоловіка з десять ішли чітко, добре вимуштруваною ходою, міцно карбуючи важкий крок, бряцаючи зброєю, і командир осторонь зліва подавав команду повним голосом — несподіваним і різким у настороженій тиші.

— Чота-а… стій! — скомандував він, і загін, майстерно притопнувши каблуками, став.

Це був взвод петлюрівських козаків.

Командир взводу відокремився і віддав честь німецькому офіцеру. Доброю німецькою мовою петлюрівський старшина попросив дозволу бачити його скесляпцію командира полку — в негайній оперативній справі. Він просив пробачити йому і збудити його екселянцію гера командира полку.

Полковник, проте, не спав. Він вийшов з вагона — і старшина, хвацько виструнчившися, гукнув до своїх козаків: «Струнко!» Козаки шарпнулися, виструнчилися і завмерли, мов бездиханні. Старшина зробив крок наперед і рапортував, що машиністи, помічники, кочегари і три повні кондукторські бригади вже зібрані, гайдамацький конвой їх доставив допіру в депо і найбільше за годину п'ятнадцять хвилин гарячі паровози будуть подані під усі ешелони полку його екселяиції. Щодо залізничної колії до Волочиська, то по лінії віддано вже екстраординарний наказ про охорону — кожна станція виставить колійні вартові застави, а попереду першого ешелону звідси вирушить контрольний поїзд з баластом та охоронною сотнею козаків з регулярного війська «Української Народної Республіки». Старшина говорив дзвінко і чітко, дивився некліпно в сірі полковникові очі і в довгому рапорті, що тривав добрих дві хвилини, не зробив жодної помилки проти синтаксичних правил німецької мови. Прононс, правда, був у нього остзейський.

— Ваше прізвище? — запитав гер полковник.

— Хорунжий військ Української Народної Республіки, Костянтин Туруканіс, екселянція! — виструнчився ще раз бравий старшина.

— Де ви навчилися німецької мови? — поцікавився полковник.

— Виховувався замолоду в Берліні, екселянція! — рапортував старшина.

Полковник обдарував бравого старшину військ «Української Народної Республіки» благосклонною усмішкою.

— Перекажіть панові комендантові міста мою подяку за те, що ведення цієї справи він доручив… саме вам.

— Радий служити великій німецькій армії та її хоробрим полководцям! — гаркнув старшина. Потім він виструнчився знов і спитав дозволу переказати його екселянції прохання коменданта військ Директорії.

Комендант військ Директорії мав честь ласкаво просити його екселянцію гера командира полку негайно видати йому депутата від крамольників, машиніста Шумейка. Більшовик Шумейко буде розстріляний за півгодини, але перед тим військова контррозвідка «Української Народної Республіки» повинна витягти з нього імена всіх інших заколотників і бунтарів. В інтересах боротьби з анархією та більшовизмом комендант військ Директорії насмілювався пильно просити цього в його екселянції гера полковника.

— Йаволь! — недбало махнув рукою полковник. — Тільки нехай пан комендант доручить провадити допит саме вам, хорунжий.

Хорунжий ще раз виструнчився, відкарбував честь і прогорлав подяку. Шумейко був негайно виведений, і десяток гвинтівок схрестилися навкруги. Десятеро козаків вищирилися на нього люто і грізно. Похиливши головою, Шумейко пішов. Німецька варта відступилася, і конвой з гвинтівками на руку ступив з рампи на колію. Бравий хорунжий вихопив з кобури револьвер.

— Тільки ж глядіть, хлопці, — прошепотів Шумейко. — ведіть так аж до ліхтарів. Ну, а тамечки вже дамо ходу… Ну й мазурики! — не витримав-таки і тихо засміявся він.

— Мовчать! — зарепетував хорунжий.

Але тої же секунди трапилося щось зовсім несподіване. Один з грізних петлюрівських козаків враз з брязкотом кинув гвинтівку, прудко крутнувся на місці і, скинувши руки вгору, з призивним лементом побіг до німецького цепу назад.