— Маньїфік![244] — підморгнув хорунжий. — Можна перейти по сусідству?

Гора-Гораєвський гидливо скривився. Він також був п'яний, але чудово володів собою. Оп'яніння було видно тільки з того, що він був білий, мов свічка. Пропозиція козацького героя не імпонувала йому.

— Я пропоную краще, панове, до тридцять сьомого лазарету. Сьогодні діжурять там Клава, Марія Кирилівна, Вірочка та Пупс. — Він прицмокнув і клацнув пальцями. — Га? Що скажете, панове?

Словом, вирішено рушати до сестер тридцять сьомого госпіталю. Йшли Гора, двоє прапорщиків, Кульчицький і Воропаєв. Теменко вирішив зостатися трохи ще. Йому почала йти карта.

П'яну компанію привітав надворі присмерк осіннього ранку. Було годин шість. Сіяв дощ, і все довкола було вогке, слизьке і противне. Головною вулицею, в напрямку до вантажної станції тихо, повільно й байдужно посувався нескінченний обоз. Він ішов туди безперестанку вже третій рік. Вози під брезентом, вози без брезенту, тачанки. Мокрі фурмани сиділи, скулившися під козирками, й попахкували люлечками. Інші брели за возами й безстрасно лаялись. На компанію офіцерів ніхто з них не звернув уваги. Козиряти? Хай йому! Це фронт, а не бульвар у губернському місті.

І враз — неждано і чудно для ранку — сплеснули мідні звуки оркестру. Вони виникли просто з туману, з осінньої мряки, з дрібного й густого дощу. Вони проглинули гуркіт обозу, розірвали самий обоз і гучно вийшли на головну вулицю. До військової рампи простував маршовий батальйон. Тисячі дві солдатів ішли строєм. На чолі кожної полу-роти йшов її командир. Це від'їздило на фронт поповнення якогось полку. Дві перші роти були молодесенькі юнаки. Між ними не було старшого від дев'ятнадцяти років. Вони трималися струнко і відбивали крок. Дві другі роти були суспіль бородаті. Вони йшли, човгаючи величезними чобітьми. Бороди їхні дивилися в землю. Але оркестр грав веселий марш «Морського короля». Оркестрові було все одно: бородаті чи безвусі, шоста година вечора чи ранку. На війні нема ні бородатих, ні безвусих, ні ранків, ні вечорів. Офіцери стали струнко і віддали прапорові честь.

Тримаючи руку біля козирка, Гора-Гораєвський скривив свої тонкі й безколірні губи:

— Які бучні похорони… По четвертому розряду…

Пропустивши батальйон, компанія звернула на залізничну колію, до лазаретів.

Броньки Кульчицького з компанією не було. Він своєчасно змився. Він був проти такого марнотратства. Він уже знав, що значить піти до сестер у компанії Гори-Гораєвського. Це — вино, шоколад, помаранчі. Карбованців двадцять п'ять вилетить у трубу. Для чого? Бронька тихо повернув назад…

Теменко вийшов рівно о пів на восьму. О восьмій же починалася муштра. Лишалося тільки півгодини, щоб встигнути до роти.

Ранок був вогкий, слизький, але Теменкові дихалося приємно. Справді ж, так приємно після безсонної, прокуреної й пропитої ночі вийти на свіжий вітер і потягти в легені вогкість осіннього ранку. Крім того, в кишені в Теменка пухлилася пачечка асигнацій. Небагато, правда, кабованців з п'ятдесят. Але ж учора ввечері там була тільки десятка.

Теменко легко перестрибнув через калюжі. Він же нікого не обмахлював. І ніяких передьоржок. Вони ж грають, а не ми за них. Дорослі люди — не малюки. І грошей же у них до чорта! Бігме!

Голова Теменка була трохи важкувата, а в роті було кисло, очі поколювало піском. Але, загалом, йому було легко і весело.

Останню лекцію Шая кінчав об одинадцятій. Сина аптекаря він готував з математики, мов і всіх інших предметів. Шая вийшов на ґанок і випростав плечі. Було поночі. Сіялася мжичка, паровози гули глухо, небо було близьке, шинель смерділа собакою — була осінь.

Будинок стояв довгий, білий, слизький проти чорної забаюреної базарної площі, немов брила криги над каламутним плесом. На другому ґанку бовваніла ще одна, невиразна і темна, постать.

Шая поставив комір і одчайдушно пірнув у сльоту і мряку.

— Піркес?! — почулося з другого ґанку. — Піркес, це ви?

Шая став. З другого ґанку до нього збігла дівоча постать.

Це була Катря Крос.

— Здрастуйте! Ви додому? Так нам до алейки разом. Півдороги ви можете не мокнути. — Катря підняла парасолю, клацнула замком, і широкий чорний купол звився у них над головами.

— Дякую! — вони пішли. — Що ви тут робите?

— Те саме, що й ви. Через стіну від аптекаря живе кондитер. Його дочка ніяк не може опанувати мов, математики та й усіх інших предметів. Вона, мабуть, забагато їсть булочок і пиріжків…

Катря засміялась, і Шая щось промимрив від себе. Він ще не освоївся і не знав, як поводитись. З дівчатами, тобто з особами жіночої статі, він не був говіркий. Якийсь час вони йшли мовчки. Дрібні й часті краплі рясно шаруділи по чорному і тугому куполу над ними.

— Скільки ви берете з аптекаря?

— П'ятнадцять…

— А з кондитера?

— Дванадцять.

Мовчанка запала знову — довга й безвихідна. Шая морщився, еонів і червонів. Він ховав підборіддя в комір шинелі, ховав ніс. Чорт же його знає, про що говорити з дівчатами! Особливо коли вперше. З Катрею він балакав уперше. За три-чотири роки знайомства він тільки скидав кашкет при зустрічі.

— У начальника станції мені платять двадцять п'ять! Правда, в машиніста Пивоварова я маю лекцію за десять…

— Ви маєте аж чотири лекції?

— А що? Одну треба на обід, другу на квартиру, а ще ж треба заплатити за право навчання!

— Я й забула! У вас же нема батьків…

Це сказано надто палко, із щирим співчуттям у голосі. Від цього знову стало ніяково, і можливість теми для розмови тепер розвіялась остаточно.

Мовчки вони проминули квартал або й два. Теми для розмови вже не варто було й шукати. Мовчання було таке довге, що заговорити тепер було б уже просто незручно… Але ж Катрі доконче треба було розбалакатися! Вона позирала на Шаю підбадьорливо й клично. Вона посміхалася до нього з темноти. Шая мучився і мовчав. Проминули третій квартал. Тоді Катря зітхнула й наважилася сама.

— У вас, — сказала Катря, — більша половина гімназистів-старшокласників мають лекції, а от у нас ніхто майже не має. В нашому класі маю тільки я.

Яка це мука! От поруч з тобою іде дівчина. Хороша, гарненька й приємна дівчина. Вона хоче з тобою розбалакатися. Вона зиркає на тебе. І зараз, у цю хвилину, вона щось собі думає. Мабуть, яке ж ти безпорадне вайло!.. Але що ж ти можеш зробити, коли от уже вісім років тебе акуратно справляють у карцер за найменшу спробу побачитися й побалакати з особою іншої статі!..

— А що у вас зараз проходять по філософській пропедевтиці? — нарешті знайшовся Шая, і його зросив піт.

Хвала богові! Це був уже благословенний ріг алейки, де Катрі треба було звертати праворуч, а Шаї ліворуч. Шая мерщій виринув з-під мокрого чорного купола зонтика. Велика крапля скотилася з мокрого чорного верху і влучила Шаї за комір, на гарячу спітнілу спину. Але Катря схопила Шаю за руку.

— Слухайте, Піркес!

— Ну, до побачення. Мені вже ліворуч…

— Слухайте, — наважилася Катря знову, — Піркес! Я так хотіла вас розпитати. Вас вважають за найрозумнішого на цілу гімназію…

Шая почервонів так, що це було помітно навіть у темряві осінньої ночі. Він устромив руки до кишені, потім вийняв їх і знову встромив. Це — навмисне? Жарти? Глум? В цю хвилину він уважав себе за цілковитого ідіота.

— У вас, може, це не так, — поспішно заговорила Катря. — Але у нас це просто неможливо. Це просто жах! Ходім-те, я теж піду з вами через місто. Ви розумієте, про що ми між собою говоримо? Тільки про прапорщиків і георгіївських кавалерів. «Кавалерів» — яке ідіотське слово! Немов не на війні, а в танцкласі. Але ж ми почали це хоч з четвертого класу, а зараз приготовишки і ті закохуються в малолітніх добровольців. А другокласниці вже бігають за земгусарами! Ви читали Достоєвського?