— Слухаю! — схопив карабін Сич.

— Що?!

Доктор Розенкранц мерщій обернувся, люлька заплигала в нього між зубів.

— Пропустіть!

— Віноват, господин дохтурь! — Сич підняв карабін, загородивши двері впоперек. — Я очень ізвіняюсь, але ж поступив такий приказ.

— Що це означає? — доктор Розенкранц люто поглянув на Шурку. Його зелені очі спалахнули іскорками, руда борода стала мов віник. — Я вступив добровільно на боротьбу проти епідемія сипний тиф!

Шурка сіла на табурет, поставила лікті на стіл і поклала на долоні підборіддя. Вона була зовсім бліда, обличчя загострилося, як у мертвяка, але губи вже не трусилися.

— Доктор! — промовила Шурка тихо. — Ви зовсім не військовополонений. Ви з німецького гарнізону, що стоїть за карантином на території одинадцятого полку…

Сербин розгублено сів проти Шурки. Розенкранц з хрипом потяг з люльки нікотин. Сич на порозі тихо кашлянув у кулак.

— І ви справді притруювали хворих…

Зробилося зовсім тихо. Навіть нікотин у люльці доктора не харчав.

— Ви притруювали поранених! — майже скрикнула Шурка вдруге. — Коли ви підміняли ампулку, щоб впорснути тому божевільному, я зрозуміла, що ви так само метко робили раз у раз. Для чого це ви робили?

Сич знову кашлянув у кулак.

Доктор Розенкранц харкнув люлькою і презирливо посміхнувся:

— Ви діти, — сказав він. — Дуже добре. І, крім того, ніхто з вас не є медик. Ви нічого не розумієте в медицина. Ви діти!

Шурка зітхнула.

— Незрозуміло, — прошепотіла вона.

— Будь ласка, — сказав доктор Розенкранц. — Дуже добре. Я можу пояснити. Вони повинні були вмерти в тяжкі муки тифозна гарячка, а я давав їм получити своя смерть в солодкий забуття сон — в обійми морфей…

Йому стало важче говорити по-російському. Він почав ламати слова і в вимові виразніше забринів німецький акцент. Він був уже зовсім блідий, тільки на вилицях ще горіли червоні плями.

Сич кашлянув голосніше.

— Дозвольте доложить, — неголосно проказав він, — між народом іде така поголоска, що гермаиець, сказати б, сам з обдуманим намєренієм напустив на нашу руську армію тиф. Отак, як він придумав аеропланні стріли, пушку «берту»[500] або ж к примеру, задушливі гази. Щоб, значиться, як повернемось по домах, затруїти весь руський народ. Особливо як почалась тепер в Росії мировая революція і вообще большевизм. Тоді Росія, сказати б, уся вимре, і він подолає нас без війни… Опредільонний пішов такий слух…

— Стривайте! — Шурка зірвалася і, відштовхнувши Сича, вибігла геть. — Я зараз! Але не пускайте його йти!

Сич кинув гвинтівку на руку, клацнув затвором і застиг на порозі.

Шурка вибігла надвір і миттю перебігла колії до вокзалу. Мов навіжена, вскочила вона до зали третього класу. Від одного до другого вона обійшла всіх щойно померлих після уколів. Їх було одинадцять.

Шурка повернулася і тихо сіла на табурет. Груди її часто здіймалися. Блідий Сербин мовчав. Мовчав Сич на порозі. Мовчав доктор Розенкранц.

— Одинадцять… — нарешті вимовила Шурка. — Вони всі, як один, наші… повстанці, поранені щойно в бою.

— Він божевільний! — скрикнув Сербин.

— Яке людиноненависництво! — простогнала Шурка. — Але нащо? Для чого? Він хотів посіяти паніку! І не тільки серед цих нещасних, але таким чином серед повстанців, серед людей, які взяли зброю в руки!..

Сербин все ще дивився спантеличено і перелякано:

— Слухайте, — майже прошепотів він. — Це… лікарська помилка? Ви впорснули не те, що треба? Чи… чи ви — шпигун, який, прикинувшись лікарем, пробрався на територію, де діють повстанці, щоб розвідати сили, щоб…

Люлька доктора Розснкраица погасла. Він звівся, блідий, і презирливо кривлячи губи.

— Дуже добре, — сказав він і захрип, — дуже добре! Я не буду відповідать. Я вимагаю негайно відправити мене в розпорядження німецький гарнізон. Кожний, хто торкнеться мене палець, стане перед військовий суд німецька армія!..

Всі мовчали.

Сербин раптом звівся теж. В грудях у нього щось звивалося і скімлило. Він не знав, що таке довкола і сам хто він такий. Чи то він був мале дитинча, чи то дуже, дуже дорослий. Але він повинен був вирішувати швидко і категорично.

— Ні! — сказав він і здивувався з свого спокою. — Ні! Доктор Розенкранц, ми можемо передати вас тільки нашій владі… владі…

Він запнувся. Влади в місті не було.

— Дозвольте доложить, — кашлянув Сич з порога, — по законам воєнного врем'я… я предлагаю… германського дохтуря… арештувать…

Доктор Розенкранц вихопив люльку з рота, і очі його забігали на всі боки.

— Я вимагаю!.. — закричав він, і голос його зірвався на свист.

Але Сич кинув карабін на руку і клацнув затвором. Патронів у карабіні не було.

— Вперед! — загорлав Сич. — Вперед!

Він штовхнув доктора і впер йому дуло порожнього карабіна між плечі.

Доктор хитнувся і непевно зробив крок. Сич штовхнув двері, і клуби туману вкотилися в діжурку. Доктор ступив на поріг.

Коли двері зачинились, Сич раптом змахнув карабіном, і карабін впав диверсантові на голову. Приклад карабіна розколовся. Тіло доктора Розепкранца впало через поріг надвір.

— Посилки! — гукнув Сич. — До барака, которий морг!

Двері розчинилися, і на порозі стала жіноча постать.

Лампа стояла на столі, прикрита плескатим абажуром, і світло падало тільки додолу. Постать від плечей була в тіні.

Козубенко зірвався з місця, і всі інші замовкли. В маленькій кімнатці, де було чоловіка з п'ятнадцять і де щойно бринів притишений гомін багатьох голосів, враз зробилося зовсім тихо. Поволі, один по одному, всі також почали зводитися, де хто сидів — з ліжка, з лави, просто з підлоги.

Козубенкові руки метнулися за полу шинелі. Браунінг він завжди носив при собі. Але ж в сінях на варті стояв один, на ганку другий, за хвірткою третій Як вони сміли пропустити когось? Чи це була зрада? Пастка? Облава?

Він змружив очі й підняв абажур, щоб промінь світла впав на лице невідомої на порозі. Дівчат мало бути тільки дві, і от вони обидві сиділи поруч на лаві — будочникова Варка і тесляра Лопухова Марина.

Зібрання було конспіративне. Четвертого листопада на з'їзді соціалістичної робітничої та селянської молоді в Росії, у Москві, утворено Комуністичний Союз Молоді — комсомол. Соробмольці зійшлися обрати делегата до Києва — вимагати скликати з'їзд соробмольців і селянської молоді для утворення комсомолу й на Україні.

Постать переступила поріг і причинила двері. Тоненька дівоча постать, завинута в якесь лахміття з солдатської шинелі, залатаної цукровим мішком. Вона стала і, хитнувшися, прихилилась до одвірка.

— Катря! — чи то зойкнув, чи то простогнав Макар.

Козубенко метнувся і вхопив дівчину за плечі. Хтось зірвав абажур. То була Катря.

Сміючись, схлипуючи, щось гукаючи — забувши геть за саму конспірацію — всі кинулися до дівчини, до маленької дівочої постаті в Козубенка на руках.

— Мала!.. Мала!.. — горнув Козубенко її до грудей, гладив волосся, термосив. — Катря! Здорова, мала!

Але її вже в нього вихопили. Її обіймали інші, видирали один в одного, передавали з рук в руки, підіймали високо і, нарешті, посадовили на стіл.

— К… кат… ря! — загикуючись, припав лицем до її ніг Макар. — Ви… ви… живі?

— Конспірація! — опам'ятався Козубенко перший. — Тихо! Тихо!

Катря сиділа на краю стола, звісивши ноги, спершися долонями на стіл. Поли шинелі обвисли, і під ними вона була майже гола — в калошах на босу ногу, в лахмітті мужських кальсонів і жіночому ліфчику. Солдатський кашкет звалився з голови і лежав долі, давно розтоптаний. Волосся було врізано коротко, вище від плечей — чудових русявих Катриних кіс не було.

Катря не плакала і не сміялася. Обличчя її було непорушне і очі великі — такі великі вони в Катрі ніколи не були. Вона тихо ворушила вустами і поволі озиралася навкруги.