Але йому не пощастило пережити їх до краю. Зненацька якийсь тихий звук народився за десять кроків. Немов рипнула жужелиця, під чиєюсь обережною підошвою. Сербин здригнувся. Його погляд сторожко метнувся вбік.

Тієї ж секунди Сербин відплигнув назад, в тінь від вагона, і, метко обернувшись, кинувся тікати. За десять кроків від нього в тіні вагонів тихо підкрадалася невиразна, темна постать. Злодій? Бандит? Ні — Піль.

Побачивши, що «засипався», Піль вискочив на освітлене місце.

— Стійте! загорлав він — Стійте! Я вас пізнав! Стійте!.. ський!.. чук!.. енко!.. ов!

Піль свято вірив, що коли б одне з цих закінчень відповідало прізвищу втікача, то втікач-гімназист був би такий дурний, що спинився. Сербин — прізвище якого до того ж закінчувалося на «ин» — тільки припустив дужче. Піль постояв одну секунду, зміряв на око відстань і, змахнувши своєю палицею, раптом понісся навздогін.

— Стійте! — репетував він — Я все одно вас записав! Погоня тривала хвилин зо дві. Сербин перебіг насип.

Піль за ним. Сербин, пригнувшись, пірнув під вагон. Піль, не задумавшись, зробив те ж саме. Сербин скотився котком з насипу Піль завагався тільки на мить і скочив на місток. Змахнувши руками, він з двосажневої височини сплигнув просто на стежку, що бігла під насипом. Сербин саме озирнувсь і бачив, як його тіло зметнулося вгору і на мить немовби застигло на фоні залитого місячним сяйвом неба. Ноги Піля розчепірились, як ножиці, руки розкинулись на боки, і поли чорної накидки-пелерини пустилися по вітру, немов крукові крила. Тепер Піль біг Сербинові навперейми і відстань між ними зменшилася вдвоє.

Тоді Сербин зібрав усі свої сили, всю свою снагу лівого інсайда. Гравій свистів під його ногами. Він рискнув і побіг навпростець до того місця, де стежка, виринувши з-під містка, перебігши «полосу отчуждения», вливалася до вулички між садибами передмістя Своїм маневром він вигадував сажнів п'ять, але рискував потрапити Пілеві до рук. На щастя, він прослизнув від нього кроків за десять і пірнув у гущавину зелені темного передмістя. Тут жили машиністи, кондуктори, техніки. Їхні мікроскопічні садибки з мікроскопічними особнячками — на дві, три кімнатки — тіснилися вздовж перевулків. Сербинова мати, вдова, залізнична бібліотекарка, наймала тут квартиру.

Завернувши за останній ріг перед домом, Сербин на мить спинився. Тут, на розі, в маленькому білому домику з верандою, завитою виноградом, жила Катря Крос — дочка машиніста Кроса, струнка п'ятнадцятилітня гімназисточка, з тінями під очима й невеличкими прищиками на лобі. От уже два роки, з третього класу, Хрисанф Захарович Сербин був мовчазно, але патетично закоханий у Катрю Крос… Дійшовши до хвіртки, Сербин спинився і, звівши очі на вікна білого домика, зітхнув. Там, за блакитними віконницями, живе Катря! Прекрасна Катря! Що вона робить зараз? Вчить уроки? Ні, вже пізно. Вона, мабуть, спить. Сербин ще раз зітхнув — ще глибше і ще трагічніше. Жодна душа на світі не знала про потайну пристрасть гордого й потайливого Хрисанфа Захаровича.

І раптом Сербин аж сіпнувся з несподіванки. Тихий, ніжний, чарівний і грайливий голос — так має бриніти райська музика — раптом задзвенів якраз над його головою.

— Де це ви так пізно ходите?..

На паркані, якраз над самісінькою головою Сербина, сиділа сама Катря Крос або її мара. По той бік паркана глухо гарчав Катрин цепний пес, Карачун.

Серце Сербина тріпотнулося, потім ще раз тріпотнулося, пристануло, захололо і спинилося зовсім.

«Катре… — хотів він прошепотіти. — Це… ви?..»

Але тут трапилося страшне. З-за рогу враз щось вискочило і кинулося просто до Сербина. Катрина мара тихо зойкнула й провалилася за паркан, шорстко хряпнувши підошвами по дошках. Сербин підскочив з несподіванки й шарпнувся вбік. З розгону він ляпнувся обома ногами просто в глибоку калюжу. Ціла хмара бризок сплеснула звідти, немовби воліючи прийти на допомогу сердешному юнакові й оборонити його від злого нападника. З переляканим криком Піль відскочив назад.

Цього було досить. Виплигнувши з калюжі, Сербин кинувся вздовж паркана, в глибину вулички, геть від свого дому.

— Стійте! — лементував Піль. — Стійте!

Але Сербин вже підбіг до високого паркана із старих шпал, який відділяв вулицю від території залізниці, і, підскочивши, повис на руках.

— … ський!.. енко!.. чук!

Піль підбіг до паркана тої ж секунди, як ноги Сербина вже перемахнули на той бік.

— … ов! Я вас пізнав!

Але то була вже навіть не загроза, а скоріше несміливе й принижене благання.

КОНСПЕКТ ФІЗИКИ КРАЄВИЧА[162]

Пригода з Кульчицький мала, проте, зовсім несподіваний фінал.

Поліцай, що прибіг на крики директора та свистки нічного сторожа, прудкого злочинця вже не піймав, але з погоні повернувся не з порожніми руками. Він приніс директорові невеличку, грубеньку книжечку, без оправи.

— Так што, дозвольте доложить, ваше превосходительство, изволил потерять, который беглец!

Тікавши від директора, сам того не помітивши, Кульчицький загубив книжечку, яку ніс під пахвою.

Директор жадібно вихопив її з рук поліцая і мерщій скерував промінь свого ліхтарика на першу сторінку. Це був конспект фізики Краєвича. Але марно шукав він на обкладинці, на титул ці та на сторінках книжки. Ніде не було підпису її власника. Конспекти до підручників були у нас суворо заборонені і, про всякий випадок, їх ніхто ніколи не підписував. Замість жаданого підпису, були на сторінках книжки такі написи: «Сия книга принадлежит, никуда не убежит, кто возьмет ее без спроса, тот останется без носа». Або: «Смотрю в книгу и вижу фигу». Або ще: «Я дурак». Це були перли дотепності Кульчицького. Таж фізику по Краєвичу викладають в усіх чотирьох старших класах гімназії — і в п'ятому, і в шостому, і в сьомому, і в восьмому! Власник загубленого конспекту, директорів кривдник, був учнем одного з чотирьох старших класів. Оце й усі його прикмети!..

Коли вранці другого дня ми зійшлися до гімназії, то вже наперед було видно, що щось вистигає. Піль стояв під годинником між бюстами Пушкіна і Гоголя і дриґав ногою якось особливо зловісно й загрозливо. Біля кожного класу стояв класний наставник, чого взагалі ніколи не бувало. Швейцар Юхим, відставний драгунський унтер, нафабрив вуса і відповідав погордливим мовчанням на всі запити про те, що трапилося і що має статися.

Все це не віщувало нічого доброго.

І справді, після молитви повторилася вчорашня історія. Правда, трохи по-інакшому. Нас не вистроювали в каре перед дверима церкви. Класи розійшлися по своїх кімнатах Але слідом за учнями до класних кімнат увійшли їхні класні наставники і сіли на свої місця на кафедрах. Було урочисто й моторошно.

— Що трапилося, Федоре Євгеновичу? — наважилися ми запитати Мерцальського.

Федір Євгенович застережливо підніс пальця і полохливо глянув на двері, дарма що питалися ми його і так ледве чутно.

— Тсс! — похмуро кинув він. — Зараз прийде Іродіон Онисифорович і буде балакати з вами.

Наші серця з запаморочливою швидкістю перемістилися з грудей кудись у самісінькі п'ятки.

Двері сусіднього, шостого, класу рипнули, ми почули тупіт сорока пар ніг, що пересувалися, і гуркіт двадцяти парт, що відкривалися. То звівся на рівні ноги клас комусь назустріч.

Завмерши, ми прислухалися. Директор щось говорив. Потім він спинився. Була довга, немов передсмертна година, пауза. Потім директор заговорив знову Голосніше, загрозливіше, лютіше. І знову пауза. І після неї раптом крик — страшний крик, якесь скажене репетування. Директор лютував…

На першій парті хтось хлипнув, далі почувся чудний шурхіт і стукіт від падіння. Потім скрикнув і зірвався Федір Євгенович. По класу перебіг легкий гомін. Едмунд Хавчак — наш перший учень, тупий, дурний, але цілком акредитований тихоня, якому нічого було й боятися, — не витримав і зомлів від перестраху…