На директорову промову відгукнувся, власне, один тільки з батьків. Це був молодший машиніст Шумейко. Дарма що син Шумейка вчився тільки в першому класі і йому, отже, нічого не загрожувало, Шумейко взяв слово:

— Ваше превосходительство! — сказав він. — Даруйте мені за сміливість, але я дозволю собі сказати от що Виховання наших дітей ми доручили вам, і не ви у нас, а ми у вас повинні запитати, чому ж це наші діти ростуть, як висловлюєтеся ви, ваше превосходительство, оболтусами і хуліганами.

— Господин машинист! — зайшовся оскаженілий директор. Він розтулив рота для запальної тиради на захист ображеної гідності свого генеральського мундира, але зразу ж рота гучно затулив. Шумейко — це ж був «монстр» і «анфан терібль»[170] батьківського комітету, залізничного вузла і всього нашого міста. Жодне непорозуміння в місті чи на залізниці не могло обійтися без його неодмінної участі. У начальника служби тяги, а також у жандармського ротмістра, барона Ользе, Шумейко був на приміті як «червоний», а поміж людей був навіть поговір, що він належить до партії соціал-демократів більшовиків…[171] Боронити проти такого честь генеральського мундира — це тільки принижувати й плямити себе. І директор зробив усе, щоб підкреслити, що промови Шумейка він взагалі не чув. Його раптом схопив страшний нежить, і він три хвилини кашляв і сякав свій одвислий синій ніс.

Директор вимагав від комітету надзвичайних повноважень для суворих дисциплінарних заходів на цей випадок і, крім того, загальної санкції від батьківського комітету на застосування найширшої програми суворого впливу на дітей — відповідно до загальних умов воєнного часу і, зокрема, близькості нашого міста до фронтової зони.

Зміст засідання батьківського комітету став відомий нам негайно ж, звичайним способом.

Директорів кабінет містився на першому поверсі під церквою, якраз під вівтарем. Душник у стіні біля директорового крісла в кабінеті та душник біля бокового жертовника у вівтарі з'єднувалися широкою вертикальною продуховиною. Кожнісіньке слово з кабінету резонувало через душник до вівтаря, і, навпаки, кожнісеньке слово з вівтаря та співи з церкви резонували до директорового кабінету Сидівши в своєму кріслі на початку відправи, директор завжди чув, що відбувається в церкві. Ми завжди дивувались, як він, сам викладач фізики й математики, так ніколи й не домислився, що звук потрапляє не тільки з вівтаря до його кабінету, але й з кабінету до вівтаря також.

Цього разу біля душника у вівтарі просиділи весь вечір Сербин і Кульчицький. Коли голова батьківського комітету почав своє заключне слово, друзі вислизнули до темного коридора, тихо замкнули двері вівтаря і крадькома чкурнули в другий кінець до сходів над дзвіницею. Вийти з гімназії звичайним способом, тобто через двері, бодай чорного ходу, було неможливо. Там вартував триклятий унтер Юхим. Так само неможливо було прослизнути до першого поверху, щоб виплигнути на вулицю з вікна якогось темного класу. Коридор першого поверху був освітлений, і там весь час вештався Піль. Отже, вихід був один. Трудний і рискований, але…

Щоб потрапити з другого поверху нишком на землю і за стіни гімназії, треба було насамперед лізти вгору, на церковну дзвіницю. З дзвіниці, крізь віконце у невеличкому куполі, втікачі потрапляли на дах гімназії і водостоком — на землю.

Сербин і Кульчицький проробили всю путь з віртуозною швидкістю й бездоганністю. За дві хвилини вони були вже на землі і сторожко прислухалися. Пересвідчившись, що скрізь було спокійно і їх не помічено, вони насунули кашкети до очей, вбрали голови між плечі і щосили побігли через двір. Оця двадцятиметрова пустеля двору була, безперечно, найнебезпечнішим місцем — з вікон гімназії двір був видний як на долоні.

Але й ця перебіжка кінчилася щасливо.

— Він таки дізнається й вижене тебе, Бронько! — оддихавши, резюмував Сербин своє перше враження від підслуханого засідання комітету й виступу директора.

— А раньше! — зухвало циркнув крізь зуби Кульчицький.

Вираз «раньше» і «а раньше» Бронька позичив з одеського діалекту, і означав він всякий вияв самовпевненості, зневаги та вищості. «А раньше» означало — «ніколи», та ще і з знаком оклику: «Ніколи!»

Кульчицький поводився зовні дуже безтурботно й по-молодецькому, але там: «усередині», тоскно стискалося його серце і полохливо скиміло «під ложечкою». Ху, як же йому було гидко і кепсько на душі!

Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! Хоч би ніхто не виказав! — беззвучно молився про себе Кульчицький і марновірно намагався проказати цю свою молитву зряду п'ять раз. Ще змалку встановилася в нього така прикмета, що за кожне надзвичайне бажання, щоб воно здійснилося, треба молитися п'ять раз зряду. За бажання менш значне можна молитися чотири рази. За дрібне, незначне бажання, щоб не докучати богові, годилося молитися не більше трьох раз. Ця забобонна система мала психологічне підґрунтя десь, певне, в самих ідеалах гімназистського щастя — в «отметках» — п'ятірці, четвірці та трійці. «Хоч би ніхто не виказав! Господи! Хоч би ніхто не виказав!» — докінчив Кульчицький п'ятий тур мовчазної молитви і, відбувши його, відносно заспокоївся. В «закон божий», церкву та ікони Кульчицький не вірив з другого класу гімназії, але в трудних випадках життя все ж таки вдавався до молитви.

Сербин завернув за ріг і пустився майже бігом. Було вже пізно, а він хотів повернутися до приходу матері з комітету. Але вже майже добігши до дому, Сербин раптом спинився. Якусь мить він вагався. Потім стиха побрів назад.

Не дійшовши рогу, він став перед домом машиніста Кроса. В домі було тихо, але крізь паркан пробивалися вогники. Щоб краще роздивитися, Сербин перейшов на другий бік вулички і звівся навшпиньки.

Ніч була темна, місяць ще не зійшов. Кімната Каїрі Крос була яскраво освітлена, але порожня, вікно широко розчинене надвір. Сусіднє вікно було зачинене, але крізь скло видно було цілу родину Кросів довкола столу. Родина Кросів вечеряла. Сербинове серце тріпотнулося. Катря Крос сиділа між батьком і матір'ю. От вона схилила голову і щось жує. От простягла руку і щось узяла.

Що? Ага, сіль.

Серце Сербина билося дужче і дужче.

— Катря… тихо прошепотів Сербин, немовби там, за вікном, дівчина могла його почути. Але ні! Саме тому і шепотів Сербин, що знав напевне, що там, за зачиненим вікном, дівчина почути його ніяк не може.

Сербин відхилив хвіртку і прослизнув у двір. Назустріч йому з ґанку почулося загрозливе гарчання.

— Карачун! Пс-с-с! — прошепотів Сербин, і добрий собака, впізнавши сусіда, ласкаво відстукав своє привітання хвостом по дошках помосту.

Сербин перестрибнув низенький штахет і опинився в палісаднику. Його зустріли клумби, залиті хвилями збляклих кольорами й млявих пахощами, але таких чарівних ніжністю ліній і рисунка, осінніх квітів. Їх виковали дбайливі рученята прекрасної Катрі. Голова Сербина наморочилася. Він нахилився над грядкою хризантем і протяг до них тремтливу руку. Квіти немов самі потяглися до рук і раптом з пітьми грядки обпекли їх коротким, гарячим і шорстким доторком.

Злякано здригнувшись, Сербин одсмикнув руку назад. Кропива? Незайманиця? Чи, може, гадюка?

Але тривога була фальшива. То був просто Карачун. Він стрибнув у палісадник слідом за Сербиним, поліз на грядку і попік Сербину руку своїм гарячим, шершавим собачим язиком.

За півхвилини два десятки червоногарячих айстр були вже зірвані. Се-рбин поспішив назад. На ходу він швиденько обкусував стеблини, рівняючи квіти в букет. За браком мотузочка він зв'язав цей букет стеблиною двадцять першої, білої хризантеми. Її голівка ніжно звисла з боку букета, немов коштовна застібка, немов та ніжна біла чистота, яка вершила палкість червоногарячого юнацького кохання…