— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.

— Сьогодні ви, Ганс Бруне, переспите у мене, тут…

— О, дайке зер, данко зер, лібер колеге!

— А завтра… завтра і ви підете в ліс. В ліс, розумієте, Ганс Бруне?

— Йя, йя, йяволь! — закивав Ганс Бруне.

— В ліс. До тих, хто збирає свої сили битися проти гетьмана і німецької окупаційної армії. Розумієте, колего Ганс Бруне?

Ганс Бруне знову закивав. Аякже! «Розбійники» Шіллера. Карл Моор![435] Він розумів!

Парчевський їхав верхи попереду.

Кінь біг спокійною риссю, шкіра сідла порипувала, амуніція бряжчала ритмічно, на вибоях шабля коротко брязкала об шпору. Десятеро козаків його сотні, по двоє в ряд, скакали зразу за ним. А вже зовсім позаду у жовтій ресорній бричці трусилися й двоє агітаторів від «Просвіти»: студентка Антоніна Полубатченко і конторник Максим Головатько. Головатько мав репрезентувати «український національний рух на залізниці», Полубатченко — «рух української національної молоді».

Вони переїхали греблю і затупотіли шляхом до села. Бидлівські сади вже кучугурилися окіл білої з зеленою банею дзвіниці. Вишняки стояли брунатні, ясно жовтіли тополі, червоніли клени, тільки акації ще зеленіли листям. Ішов жовтень.

Кінь Парчевського хропнув ніздрями і повів вухом, — на якусь незначну частку він стишив ритм ходи. Парчевський підвів голову і потяг у себе повітря. Зустрічний, західний, від села вітерець кинув в обличчя пахом паленого і горілого. І зразу ж стало видно, що листя на крайніх від шляху садках не зелене, не жовте і не червоне. Воно було зів'яле, чорне і висло з гілок зіжмаканим, скрученим лахміттям. Чимало дерев стояли й зовсім голі.

Вони в'їхали в село і зразу ж — праворуч і ліворуч — побачили погорілі хати, клуні й чорну засмалену траву.

Парчевський осадив коня, і весь кортеж за ним теж спинився. На кількох згарищах — там, де були хати, — між обгорілих стоянів та почорнілих глиняних стій тупцювало кілька похилих постатей з лопатами й вилами в руках. Вони спроквола розгрібали попелища, щось шукаючи там і беручи. Якийсь дядько тягнув з-під купи вугілля обсмалені ночви, стара жінка обтріпувала недогорілий шматок, рядна, молодиця з немовлям на руках розгрібала попіл біля розваленої печі. На печі, над душником, був намальований червінькою і синькою калиновий цвіт і окремо півник. На другому попелищі кілька дітваків збирали у цебро черепки й бляшанки.

Біля третього згарища стояв невеличкий натовп з кількох чоловік і жінок. Парчевський спинився саме коло них, але ніхто з людей не ворухнувся й не поглянув у його бік. Люди стояли мовчки, похилившися, понуро прикипівши поглядом до попелища.

Ця хата згоріла вщент, і стіни її були зруйновані. Замість хати лежала лише купа вугілля, головешок і сміття. Тільки два стояни височіли над чорною купою: один зовсім цілий, ледь вкритий кіптявою, другий зламаний і розмочалений на половині, немов від удару снаряда.

Поверх купи вугілля, обличчям у попіл, униз, розпустивши поли кожуха й так само широко розкинувши руки, немов обіймаючи все попелище й захищаючи його своїм тілом, лежав чоловік. Шапки на ньому не було. Він був сивий. З закачаних холош стирчали босі ступні.

— Хто це? — спитав Парчевський.

Йому не відповіли.

Пальці рук закляклого чоловіка глибоко вхряслися в попіл і сміття. І він був нерухомий зовсім, тільки вітерець перебирав злегка білі волосинки на потилиці.

— Хто то? — перепитав знову Парчевський.

— Німці… — нарешті байдуже, порожньо відгукнувся хтось. — Австріяки…

— Я питаюся, хто то лежить?

І знову відповідь прилинула лише по довгій паузі:

— А Юшек… Панкратій…

— Побивається?

— Вмер.

Кінь щулив вуха і роздував ніздрі. Нетерпляче він переступав з ноги на ногу. Козаки стояли ззаду півколом, і коні їх гупали копитами по чорній витолоченій землі. Бричка спинилася далі, на дорозі.

— Чого ж він вмер? — запитав хтось з козаків. — Закатували альбо вчадів?

— Для чого вчадів? — відповів хтось, так само тихо, так само порожньо. — З горя помер…

Парчевський торкнув коня і рушив геть. Козаки і бричка теж посунули за ним ступою.

Вигорів весь куток села від шляху до церкви. В двох чи трьох місцях серед дороги були воронки від снарядів, і їх доводилося об'їздити.

На вулиці і в подвір'ях людей не було — де-де з-за сліпеньких вікон визирали миттю і зразу ж ховалися жіночі обличчя. Убитих чоловіків, жінок і дітей — було в селі сім; поранених — одинадцять.

Коло церкви чекав староста з кількома статечними дядьками, Дядьки були в свитах і з зеленими поясами поверх: була сьогодні неділя, і в церкві нещодавно скінчилася літургія. Тепер ще бриніло тихе мінорне подзвіння — відправлялося сім панахид.

Дядьки скинули шапки, а староста, підійшовши близько, простяг Парчевському руку.

— З щасливим приїздом, пане добродію, — сказав він, — з святою неділею. — Потім він поліз за пазуху і вийняв прим'ятий брудний клапоть сірого цукрового паперу. Він обережно розгладив його і поштиво простяг Парчевському. — От, господин офіцер, дозвольте представить: оце тільки-тільки у самій церкві з муру зірвали. От шибеники-урвиголови більшовики, погибелі на них так і нема!..

Парчевський взяв папір, він був на одному боці густо списаний хімічним олівцем — нерівними, ламаними друкованими літерами:

— Жах! Жах! Який жах! — простогнала Антоніна Полубатченко, звівшися на фаетоні і заглядаючи Парчевському через плече. — Ви гляньте, як він калічить нашу бідну й прекрасну українську мову! Це можна робити тільки навмисне, щоб викликати до неї огиду й насмішки! Я певна, що це хтось зробив умисне. Наші бидлівські селяни говорять чудовою й чистою мовою! Це якийсь зайда-більшовик!

— Та де! — махнув рукою староста. — Наш-таки сучий син, гольтіпака, старого Моголчука синок: із письма знати, та й олівця признали люди всі. Вже до нього ходили десяцькі — втік, десь до лісу подався. Таке чортове насіння! Батька зараз шмагати будемо. Може, дасте ваших козаків двоє — шомполом воно дужче допече.

Антоніна Полубатченко сердито пересмикнула плечима і відвернулась.

— Збирайте людей! — гукнув Головатько. — Будемо робити сход!

Староста почухав потилицю і надів шапку. Дядьки сплюнули і полізли по кисети.

— Не прийдуть люди, — потупився староста, торсаючи свою чорну, лапату бороду, — де ви бачили, щоб прийшли? Після такої секуції? Ні!.. А яке діло, пробачайте, — він знову скинув шапку й вклонився, — до нашого сходу є?

Головатько злісно тупнув ногою.

— Тобі добре відомо ще заздалегідь! Від повітового старости ще коли був тобі універсал!

Староста оступився і заспішив:

— Ага! Так-так! Так ви, тобто, виходить, про теє… аякже, аякже!..

— Клич сюди зразу ж людей!

Староста зам'явся, потім пішов був, тоді знову спинився. Дядьки топталися разом із ним.

— Вибачайте, але, — насмілився староста нарешті, — але полагать треба… не прийдуть, котрі, значить, то єсть голить-ба… Хіба що статечні хазяї, тії, звісно, треба помагать… А потім ті, що погоріли вранці… Конєшно ж, не прийдуть…

— Клич, хто прийде! — оскаженів зовсім Головатько.