Щовечора ми виряджали чергові маршові батальйони на фронт. Вони приїздили на військову рампу нашого міста з усіх кінців величезної Російської імперії. Вони діставали обід — борщ і кашу — з похідних кухонь рампи, швидкою чергою проходили через етапну баню, похапцем одягали чисту білизну і мерщій сідали у вагони. Двері з написом «40 человек или 8 лошадей» розсувалися, щоб прийняти їх.

Ми кричали «ура!», поки тікав повз перон останній вагон. Ми кричали «ура!» і махали кашкетами навздогін героям. Ми кричали «ура!» і не могли стримати сліз.

Не нам грав оркестр, не нам махали кашкетами, не нам кричали «ура!». Не нам бути героями! Прокляте неповноліття і юність!

Історія з Нальчицьким, репресіями та погромом гімназії закінчилася, проте, швидше, ніж можна було чекати.

Другого дня вранці сталася подія, що змішала все і поставила шкереберть всі вирішення.

Годині о десятій ранку Репетюк і Макар переходили залізничну колію, простуючи з передмістя до міста. Вони йшли серйозні, мовчазні й урочисті. Репетюк ішов з головою, гордо закинутою назад. Макар ішов поруч, соромливо знітившися й зігнувшися. Він почував себе мізерним, жалюгідним пігмеєм.

Справа в тому, що Репетюк щойно остаточно вирішив розпорядитися своєю дальшою долею. Він вирішив з гімназією покінчити й піти самому, поки його не вигнали з кондуїтною атестацією. Мавши сімнадцять років, він вирішив забрати документи і (гаразд, що батьків його тут не було й жив він на учнівській квартирі), сфальшувавши згоду батьків, податися до армії вольнопьором другого розряду.

«Гімназію, — втішав він свої мимовільні потаємні жалкування, — я завжди встигну закінчити й після війни. І тоді до мене, колишнього військового, а може… — серце солодко завмирало, — а може, й героя, хай тоді посміють ці сеньйори так до мене ставитися. Я скажу: «Сер, де ви були, коли я за вас кров проливав на фронті? Я герой, мілорд, а ви тилова криса й жалюгідний директоришка провінціальної гімназії!»

Репетюкові аж перехопило дух, і він мусив на мить спинитися, щоб не задихнутись.

Макар мусив спинитися теж. Він майже не впізнавав Репетюка. Складка на його штанах була бездоганна, як ніколи, золоте пенсне полискувало особливо хвацько. Гостре відчуття власної мізерності кололо сердешного Макара.

Репетюк і Макар простували зараз до бібліотеки. Репетюк вирішив іти до армії, і треба було повернути книжки до бібліотеки. Репетюка турбував не стільки самий обов'язок повернути взяту книжку, як три карбованці застави, які можна було одержати назад. Щодо Макара, то до бібліотеки він ладний був іти коли завгодно і з ким завгодно. Та й наспів час і йому замінити книжки. Ніцше, Бокля й Дарвіна можна було віддати. Треба було пошукати Фіхте[175], Гегеля[176], Шопенгауера[177]. Взагалі ж Макар мріяв десь роздобути (в нашій бібліотеці цього не було) Платона[178], Арістотеля[179] і Декарта[180].

І от, коли Макар з Репетюком уже майже підійшли до бібліотеки, яка містилася в павільйоні старої вокзальної будівлі, тут же, на території залізничної колії, їхню увагу спинила юрба людей біля паровоза, віддалік на сусідній колії, проти вокзального перону. З юрби чути було схвильовані вигуки, суперечку і чийсь начальницький голос, що порядкував.

Коли Репетюк з Макаром підбігли близько, натовп якраз розступився і з нього двоє носильників вивели під руки юнака. У юнака підгинались ноги, він заточувався, падав — півпритомний, півживий. Він був такий блідий і жовтий, що Макар з Репетюком не зразу впізнали в юнакові Шаю Піркеса. Вони кинулися до нього, нарешті впізнавши.

— Піркес!

— Що вам, Піркес!

— Ти живий?

Піркес звів на товаришів мутні, півмертві очі.

— Не я… Грачівський… він там… сам…

Перед паровозом, впоперек рейки, на два кроки спереду, лежала невиразна, безформна купа. Її не можна було й розгледіти з першого погляду. Далі, зовсім осторонь, лежав денцем донизу гімназичний кашкет. Синій кашкет з білими кантами та срібним гербом спереду — дві пальмові гілочки та ініціали гімназії між ними. Ініціали були виламані. Вигнаний з гімназії мав право доносити кашкет, але не мав права носити герб з ініціалами.

Грачівського ховали самі його батьки.

Гімназистам було суворо заборонено бути на похороні. Заборона на цей раз була навіть і не від директора. Заборона була від ротмістра жандармського ескадрону, що порядкував у місті і в залізничному районі. Тепер, за воєнного часу, він був комендантом міста. Наказ коменданта міста, ротмістра жандармерії, барона Ользе попереджав, що кожна особа не з родини й родичів родини самогубця, яка дозволить собі піти за труною, буде відповідати згідно з чинними у прифронтовій смузі законами воєнного часу.

Ми проводжали труну товариша здаля.

Путь на кладовище була по Одеській вулиці, повз залізничну колію на Одесу. Колія була на високому й широкому насипу. Там, на насипу, на околиці міста, де Одеська вулиця вже кінчалася і від неї вбік відхилялася тиха, зелена приміська Цвинтарна вуличка, там зібралися ми, товариші. Поміж чорної гімназичної форми та синіх кашкетів з білими кантами було рясно зелених штанів і чорних кашкетів учнів залізничної школи та вищого початкового міського училища. Залізничні техніки і «внучки»[181] [182]— наші непримиренні вороги, які били кожного гімназиста, коли він потрапляв один і беззахисний до їхніх рук, і яким ми, гімназисти, відплачували точнісінько так само, — ці «вороги» прийшли до нас розділити наше горе, наше обурення й нашу небезпеку. Ми тихо балакали й залюбки частували один одного цигарками.

А ще поміж інших блідо маячив пожмаканий, злинялий, блакитний, аж білий, старий, «заслужений» студентський кашкет. Це був кашкет Митька Ізвольського. Митька Ізвольський був старий, «вічний» студент[183]. Років з десять він кочував а факультету до факультету. Аж нарешті за «безпорядки» його викинуто з університету і вислано з столиці «по месту жительства». Він жив з приватних лекцій, з переписування театральних ролей та з інших випадкових заробітків.

Звідси, з високого насипу, було видно майже все наше місто. Залізничний насип, розтинаючи місто, панував над ним. Це був величезний залізничний вузол. Тепер у тиловій воєнній зоні це був видатний зафронтовий комунікаційний пункт. В центрі була станція — розкішний, найкращий вокзал-палац. На три боки від нього, виринаючи раптом з мережива привокзальних колій, розбігалися три радіуси залізничних напрямків: на Одесу, на Київ, до австро-румунського кордону. Одеська колія вибігала просто в степ — у широкі, горбкуваті поля, де-не-де поцятковані невеличкими перелісками, де-не-де покраяні глибокими химерно покрученими ярами. Це був уже край Поділля — край, піднятий відрогами Карпат.

Ми стояли на повороті одеського насипу і похмуро дивилися перед собою. Міста ми не бачили. Ми надто пильно й гостро придивлялися до однієї точки, звідки мала з'явитися похоронна процесія.

— Везуть!

Але в цей час інше притягло до себе нашу увагу. По колії, від вокзалу, простували сюди, до нас, дві високі ставні постаті. При боці у них були шаблі, через груди жовтогарячі шнури. Це було двоє жандармів. Тихий шелест пройшов між нами. Кілька чоловік непомітно зникли з насипу на другий бік.