— Наряди? — вже просто так, для проформи, хрипить він, хапаючи Зілова за руки.

Зілов мовчки — говорити він не може, такий же шум: радість співає, лементує, витинає гопака — хлопає себе по животу. Живіт гуде дивним дерев'яним звуком. Книга нарядів разом із своєю грубезною казенною оправою тут, під сорочкою. Он як здорово вибивати по ній барабанний дріб — тра-та-та-та, гоп-са-са!

— Ванечка… друг… милий… товаришок…

Але Зілов нарешті не витримує. Годі, він вже далі не може! За десять хвилин він пережив ціле справжнє і доросле життя. Більше він не може! Годі!!! Радості, радості — веселій, урочистій і п'яній радості — дайте широку дорогу! Гей, розступіться, ви!

І Зілов раптом озирнувся.

— Дядя! — гукнув він.

Жандарм на розі здригнувся і глянув. Тьху! Краще б його очі не бачили. Цей паршивий гімназист висолопив йому язика і аж присів від переляку, радості й грубіянства! Фу, аж непристойно! От гукнути б зараз когось і одтарабанити до директора. Хай поставить йому отметку… Тоді б знав…

— Тс!.. — шарпає Зілова Козубенко. — Дурак! Провалиш!

Вони зриваються і летять. Вітер свище в ушах, б'є в обличчя, вищить довкола, як недорізане порося. Калюжі розступаються перед ними і розлітаються хмарами рясних бризок по сторонах. Стрічні відсторонюються і кленуть. Кілька собак біжать за ними навздогін і хапають вже їх за п'ятки…

Аркадія Петровича тим часом опанувала нова витівка. Розклад серед гімназистів болів йому. Розклад серед гімназистів допікав йому. Розклад серед гімназистів сушив йому серце і голову.

Освіта! Прекрасне прийдешнє! «Сейте разумное, доброе, вечное. Сейте! Спасибо вам скажет сердечное русский народ!»[256] Аркадій Петрович не міг знести занепаду нашої моральності. Карти, пиятика, розпуста, лінощі, неробство, хуліганство! Треба щось робити. Треба вживати заходів. Треба рятувати. Інакше пропаде все: «і розумне, і добре, і вічне».

І Аркадій Петрович вирішив утворити літературний гурток.

Існування будь-яких гуртків у стінах або й поза стінами навчального закладу для учнів середніх шкіл заборонялося категорично. Гімназист мусить вивчити й відповісти учителеві урок. Більше нічого. Нічого там заводити викрутаси і крамолу!.. Отже, сама ідея утворення літературного гуртка це був, безсумнівно, акт крамольний. А заборонений плід такий солодкий! На перші збори нашого літературного гуртка прийшов навіть Бронька Кульчицький.

Нас зустріли Аля і Валя. Збори гуртка мали відбуватися у Вахлакових. Аля мружилася. Валя кулилася. Було затишно і приємно. Хотілося залізти в найдальший куток канапи, поруч із Валею або й Алею, і слухати. І нічого не говорити. І голову прихилити Алі або Валі на плече. За вікном дощ, листопад, мряка і холод. А тут тепло, горить лампа під зеленим абажуром, і Алине або й Валине плече таке затишне і таке ласкаве…

Втім, пас було аж одинадцять, а Аля з Валею — це тільки дві. В кращому разі на їхні плечі можна було прихилити максимум чотири голови…

І от, ввійшовши до загальної кімнати, ми раптом побачили ще один дівочий профіль. Ще одна гімназисточка, в зеленому форменому платтячку з білим комірцем, сиділа поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою. Вона вдавала, що захоплено читає. Бо вона дуже засоромилася, коли до кімнати зразу ввійшло стільки молодих людей.

У Сербина затремтіли йоги, і йому зробилося майже млосно. В фотелі зовсім поруч з Венерою Мілоською, скромно схилившись над книжкою, сидів не хто інший як Катря Крос… Катря Крос!.. Зовсім поруч з Венерою Мілоською! Які ідіоти були ці древні греки! Що цей гіпсовий істукан проти справжньої і живої Ка грі Крос! Звісно, якби вони знали Катрю Крос…

Сербин почервонів, затремтів і тихо вийшов в кімнату до Пантелеймона. Він стидався! Нізащо! Нізащо в світі він не підійшов би привітатися до Катрі Крос! Нізащо…

Так воно й вийшло. Всі підійшли, привіталися і познайомилися. Катря встала, покинула книжку і, стидаючись, ледь-ледь потиснула кожному руку. А Сербин не підійшов. Катря і Сербин, тільки вони й знали, що вони так і не познайомились.

Аркадій Петрович сказав коротеньку промову про завдання літературного гуртка, про «разумное, доброе и вечное», про «спасибо», котре скаже нам руський народ. Гурток мав читати руських класиків і тут же їх обговорювати. Тургенєв, Достоєвський, Толстой. Можна ще й Гончарова. Скажімо, «Обрыв». Почати Аркадій Петрович запропонував хоч би з Тургенєва.

Читати і обговорювати Тургенева було, звісно, нуднувато. Адже кожний з нас перечитав його не пізніше п'ятого класу. Навіть Воропаєв і той читав чи то «Отцы», чи то «Дети». Навіть Кашин, який, окрім видань «Развлечения»[257], не читав нічого, і той якось помилково проглянув «Записки охотника», у виданні Ситіна[258] вони були надруковані таким же шрифтом, як і Нат Пінкертон. Але з пропозицією Аркадія Петровича погодилися всі. Читати так читати. Репетюк і Піркес поклали голови на плечі Алі. Кашин і Воропаєв — Валі. Туровський і Кульчицький влаштувалися обабіч Катрі Крос. Сербин тихо вийшов з Пантелеймонової кімнати і притулився в кутку за Венерою. Серце йому колотилося.

Читали «Отцы и дети». Читав сам Аркадій Петрович. Базаров! Нігілісти!..

— Глядіть! — сказав Туровський. — Які були раніше покоління молоді! їх хвилювали різні питання й проблеми. Чи є бог? Яка мета життя? Що таке безконечність? Що таке любов??.. — Катря спалахнула, і на Туровського вдарив від неї теплий, аж гарячий струмінь.

— Дурень! — відгукнувся Піркес. — Ще б цього нам бракувало! Війна! Загибають мільйони людей, світ скоро загине! А ми будемо сперечатися про бога, мету життя та безконечність! Га-га-га! От, дурило!

Аркадій Петрович схопився за книжку.

— Власне, ми говоримо не по темі, панове! Я пропоную звернути вашу увагу на… характеристики героїв… І… І їхні суперечки з батьками.

Від прохання звернути увагу на характеристику зразу ж зробилося нудніше. Ну, да: Хорь — практик, Калинич — ідеаліст…[259] Здається, починало відгонити лекцією словесності.

Макарові вперше у житті доводилося не читати самому, а слухати. І це прикувало його увагу. Базаров, безперечно, непоганий хлопець. Хоча, взагалі, нігілісти дурні. З нічого не може нічого й бути. Нігілісти — ніщо. Людина не може тільки заперечувати. Людина повинна щось і стверджувати. А що стверджує він, Макар? Га? Макар навіть розгубився. Фу ти, чорт! Він, здається, не стверджує нічого. Втім, він нічого й не заперечує. От тобі й раз! Як же це так?!

Тут Потапчук перервав читання. Опис життя братів Кірсанових, тургенєвських поміщиків, йому не вподобався. Цей ледар з англійськими манерами!

— Чорта! Яке дурацьке життя!

— Життя! — зневажливо відгукнувся Репетюк. — Ви розумієте, містер, що таке життя? — Репетюк щойно якраз захоплено заздрив життю англізованого поміщикового брата.

І якого, власне, чорта ці мілорди ламаються? Жили б собі та й жили. Таке прекрасне життя! Маєток, господарство, безплатний кріпак-робітник. Ще чого треба?! Піркес теж відгукнувся з свого закутка.

— Життя!.. — підхопив він. — Я теж хочу жити… Але я зовсім не хочу такого життя, яке зараз є… Ненавиджу!

— А якого б тобі захотілося? — іронічно закинув Туровський.

— От якого. Океани і материки. Ніяких держав, ніяких кордонів! Одна країна! Жодних релігій, націй чи там рас. Ненавиджу! А втім, нехай навіть будуть. І нації, і раси. Що з того, що негр чорний? Що з того, що в китайця косі очі? Человек — это звучит гордо!..[260]

— Человеки, — буркнув Зілов, — теж бувають різні. Є Піркес — одеський банкір, і є Піркес Шая, який не має ні батька, ні банку. Він має тільки власний розум, руки та ще, може, скрипку…