— Виведіть його! — наказав Мерцальський.

Десятеро охочих вивести зомлілого і таким чином самим вийти і зникнути кинулися до Хавчака.

— Стійте, — спинив їх Мерцальський. — Тільки двоє Туровський і Грінштейн, зробіть ви.

Хлопці з жалем розійшлися Ощасливлені Туровський і Грінштейн підхопили півживе тіло Хавчака й весело потягли його з класу.

За хвилину двері рвучко розчахнулися і на порозі з'явився директор. Сорок пар ніг шурхнули по підлозі, двадцять парт стукнули кришками. Ми зірвались як один, виструнчились і завмерли.

На секунду директор затримався біля порога. Потім поволі, стиха, перевалюючися з ноги на ногу, рушив від порога до нас в глибину класу. Кутки його губ одвисли, нижня губа вип'ялася далеко наперед і відпала, очі пішли глибоко під лоб і звідти, з глибини орбіт, поблискували жовтими мінливими вогниками. Вони нишпорили по наших обличчях. Директор шукав.

Ми блідли, нам забивало дух, по спині сповзали холодні й гидкі хробаки, з чола стікав холодний піт, ноги німіли, серце терпло, немовби його й зовсім не було. Ах! Якби ж то знепритомніти! Як заздрив кожний із нас проклятому Хавчакові. Везе ж цим першим учням!

Нарешті, коли ми вже зовсім задихнулися і нам уже не було чим дихати, директор роззявив свою пащу:

— Владельца этой книги я прошу незамедлительно выйти сюда!

Сорок чоловіка тихо зітхнули й понурили голови. Тихо зітхнув та понурив голову разом з іншими й Кульчицький. Ніщо не могло зовні виказати його. Він був такий же блідий та синій, як і всі.

— Ну? — захлинався в слині директор. Ми мовчали. Кульчицький мовчав.

— Голови вверх! — скомандував директор. Слухняно ми підвели голови догори.

Витримати його погляд не було сили. Але й одвернутися, спустити очі, навіть блимнути було неможливо. Тепер за це можна було вилетіти з гімназії.

— Ну? — заревів директор.

Ми мовчали. Зелені кола розпливалися перед очима. Директорові очиці двоїлися, троїлися, множилися. Він сам був уже не один, а два, три, безліч. І невідомо було, котрий же з тих багатьох був справжній директор.

Ми мовчали.

— Весь класс сегодня без обеда три часа!

Ми мовчали.

— Мерзавцы! Выгоню всех вон!

Ми мовчали.

Того ж вечора відбулися екстрені збори батьківського комітету.

Наша гімназія була глибоко провінціальна гімназія. В ній не було ні «аристократичних» традицій старих шкіл, ні «прогресивного лібералізму» столичних «новаторів». Велике околишнє панство та визначні урядовці гребували нашою гімназією. Великі поміщики та визначні інженери відсилали своїх синів до київських чи одеських привілейованих шкіл, старше офіцерство — до кадетських корпусів. В батьківському комітеті нашої гімназії не було, отже, ні генералів, ні директорів заводів, ні хліборобських тузів. Комітет складався з залізничних касирів, міських торговців, урядовців дрібних державних інституцій, дрібнозаможних хуторян, посесорів, бухгалтерів, колійних майстрів, обер-кондукторів, машиністів, збіднілих шляхтичів. Головою комітету був наш міський голова, власник міських аптек, купець першої гільдії, Добротворський. В президії комітету, окрім нього, числився шляхтич, поміщик та ділок, пан Заремба, піп військового собору Ліляківський, удова-бібліотекарка залізничної бібліотеки Сербина та залізничний машиніст Кульчицький. Перебування в президії комітету машиніста Кульчицького розцінювалось як вияв демократизму.

Машиністові Кульчицькому було вже п'ятдесят п'ять років, п'ять років він був уже на пенсії і в своїй невеличкій садибці на передмісті розводив яблука високих гатунків і плодючі племена бджіл. Його мед і щепи славилися на ціле місто. Але була в машиніста Кульчицького й ще одна прикмета, яка вирізняла його з-поміж усіх інших смертних людей і оповивала ім'я його романтичною загадковістю. Машиніст Кульчицький був скарбошукайло. Знайти скарб — це була мрія всього попереднього життя Кульчицького. Він дивився на манометр, і йому здавалося, що то горнятко із золотими турецькими монетами. Він брався за ручку свистка, і йому ввижалося, що то крива козацька шаблюка з діамантами гаптованим ефесом. Він одвертався до котла і аж здригався, стільки подібне було горно котла до казкового чавунчика з гайдамацького сховища. Машиніст Кульчицький знав усі легендарні місця переховування скарбів. Він шукав польські скарби під Баром[163] і Копайгородом[164], турецькі — під Кам'янцем і Хотином[165], гайдамацькі — під Немировом[166] і Летичевом[167], козацькі — між Джурином[168] і Шаргородом[169]. Він мав плани, карти, оракули. Він зготував у власній кузні всю зброю і машинерію для копацьких робіт. У нього були лопати, кайла, ломи, спеціальні дзюбки та беги, спеціальні свердла й триметрові шила — для промацування й прошивання верхніх шарів грунту. Він вивчив напам'ять чисто всі замовний, нашепти й слова, яких бояться чорти й скривджені душі, що охороняють з того світу скарби. Він осяг всі тонкощі чаклунства над папоротниками, придорожниками, гостролистами й нічним цвітом, що, як відомо, товаришують із скарбищами і вказують втаємниченій людині путь до льохів краще від усяких планів і оракулів. На своє «полювання» старий машиніст Кульчицький вирушав що темної чверті місяця, як того вимагають приписи скарбошукацтва.

Щодо виховання своїх дітей — а їх було в машиніста Кульчицького двоє: наш товариш Бронек і молодший Стах, — старий скарбошукайло визнавав лише один метод — ремінь. Цим виховавчим способом він впливав на своїх синів мало не до їхнього повноліття.

Засідання батьківського комітету відкрив Іродіон Онисифорович. Всі члени ради сиділи довкола великого столу в кабінеті директора гімназії, інші члени комітету розташувалися на розставлених амфітеатром стільцях попід стінами.

— Милостивые государи й милостивые государыни!

Іродіон Онисифорович сказав урочисту промову. Він скаржився на дітей, що зростають неслухняними, непоштивими, розбещеними, розпутними і, нарешті, злочинними. Вони ж ходять по вулицях після сьомої вечора, гуляють із гімназистками, курять тютюн. Вони нарешті наважуються зухвало зняти руку на свого наставника і вихователя… Тут Іродіон Онисифорович коротко, розповів комітетові про свою нічну пригоду, прикрасивши її на свою користь, певна річ, ніяк не гірше від того, як прикрашав її на свою користь другий її, не відомий досі, учасник — Бронька Кульчицький.

Комітет вислухав директора мляво. Кожний з батьків учнів старших класів мав підстави підозрівати свого сина, і це дуже турбувало його. Ну що як директорові пощастить виявити злочинця і це буде саме його син?

Це ж негайне виключення з гімназії. «Вовчий» білет! Ох, хоч би вже не признавалися!

Бібліотекарка Сербина сиділа мовчазна й сумовита. Її син був учень п'ятого класу, і вона мала всі підстави побоюватися, чи не він є цей самий злочинець. Адже вчора її Христя повернувся дуже пізно і був такий стурбований та нервовий. Він пояснював, що за ним гнався Іван Петрович. Чи не збрехав він? Ну що, коли це він і це стане відомо? Серце матері стискалося млосно й холонуло від жахливих передчуттів.

А проте старій Сербиновій було журно не тільки від тих страшних передчуттів. Їй було сумно ще й тому, що була вона культурна, начитана й освічена людина. І вона чудово розуміла, який толк може бути з виховання дітей, коли вихованням цим керують троє — виродок, солдафон і шпиг. І ще журніше робилося старій матері, що розуміє вона це і не може нікому, нікому ні одного слова про це сказати. Бо за кожне таке слово критики чи тільки сумніву її проженуть із залізничної бібліотеки і не вислужить вона свої двадцять карбованців пенсії, до якої зосталося їй усього тільки три роки… І сиділа вона журлива, мовчазна та безсловесна.