Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.

— Ну, а це… — не знаходив він зразу що сказати, — а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?

— Ат! — скипів Золотар. — Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.

Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне — німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі — вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку — Золотую Ручку»[440] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером[441]. Он зимою, за часів совдепів, більшовики всіх чисто безплатно пускали до кіно…

— Стах! — спитав раптом Піркес. — А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?

— Як «ким»! — здивувався Стах. — Самим собою!

І зразу він розсердився:

— Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?

Темінь ночі сприяла над усе.

Всі три віконця — і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, — вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.

Ніч надворі була тиха, безвітряна, аж густа — і тут, за причиненими дверима, за щільно запнутими вікнами, в тісній кімнатці колійної будки стояла важка, нестерпна задуха. Старий, сивоусий будочник, його молода повновида дружина сиділи поруч на великому, на півхати, сімейному ліжку, обтираючи щохвилини піт з змокрілих червоних облич. Маленька Олечка стояла біля батькових колін — з ротом, роззявленим широко, з очима аж круглими — і свого зачарованого дитячого погляду от уже з півгодини так і не могла відірвати від цих несподіваних чужих дядів з чудними червоними пов'язками на обличчях та від купи прекрасних лискучих цяцьок перед ними на столі. Їй було страшно — вона тулилася то до матері, то до батька, але її брала цікавість — і вона вже не раз пробувала тихенько присунутися ближче до столу. Тоді старий будочник сердито на неї гукав, хапаючи за худеньке плічко.

— А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..

— І в кого воно таке невсидюче вродилося? — хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.

Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати — всього шістнадцять штук.

Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:

— Може б, той… — несміливо кивнув він на стіл, — може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, — це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…

— Телят боятися — волів не вкрасти, — чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. — Чи в камінь головою, чи каменем у голову!

— Як сказать, — крутнув головою будочник, — не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!

— Вірно, дяденька, примітили. То я просто забрехався, зроду такий — і только, і хвалько. Як та каша гречана, що хвалиться, ніби з коров'ячим маслом так і народилася.

Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:

— Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?

— Га?

— От на ймення тільки не пригадаю — не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…

— Станіслав, — муркнув Стах, — а Броніслав — то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах — таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.

— Та невже? — спочутливо покивав головою будочник. — Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний — бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав — батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…

— Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…

— Ат! — стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. — Жарко, промокла вся…

Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.

— То нічого, — сказав будочник, — то він на мишу. На чужого чоловіка Сірко не так гарчить. — Будочник звівся крекчучи. — Піду й собі гляну на вогні. — Він узяв ліхтар, засвітив його трісочкою від каганця і вийшов, грюкнувши дверима.

Стах підійшов до кутка і перемацав ще раз знаряддя, яке стояло там, — три ломи, три кайла, три ключі. Потім знову сів і вийняв цигарку.

— Не страшно хіба? — запитала будочникова дружина, осміхаючися.

— На печі страшно, як у лісі вовки виють…

— То правда, — засміялася жінка. — Олько, не підходь^ кому кажу?

Стах перехопив дівчинку і поставив її поміж колін. Маску він теж уже зняв. Злегка він зробив дівчинці «грушки». Дівчинка засміялася. Стах ухопив її за чубчик:

— Як тебе звать?

— Ай! — скрикнула дівчинка.

— Хіба Ай! А мама казали — Олька?

Дівчинка залилася веселим сміхом. Стах посадив її на коліна і загойдав.

— Ішла баба дубнячком, зачепилась гапличком, сюди смик, туди смик: одчепися, мій гаплик… Ану, проказуй та тільки ж скоро: наша перепеличка мала й невеличка під полукіпком випідпадьомкалася…

Дівчинка зайшлася реготом.

— Перепелицька… випід… Не мозу! — заляскала вона в долоні.

Стах відкрив рота, щоб затараторити ще якусь скоромовку, та двері рвучко відчинилися, і будочник швидко ступив через поріг. За ним, торсаючи хусточку на голові, вскочила Варка — шустра й метка.

— Засвітив… — почав був будочник, віддихаючись, та вже Варка перебила його:

— Вже… кліпає… раз засвітив… тоді вдруге і третє… Вже!..

Стах, Золотар, Піркес — він був третій — схопились і кинулись в куток до знаряддя. Піркес вхопив в оберемок усе і з натугою скинув собі на плечі.

З усім знаряддям вони мерщій попростували до дверей.

— Стійте ж, — перепинив їх старий будочник, — хлопці, що ж ви?.. Як умовились!.. — Він перепинив їм шлях до дверей, простягаючи в'язку мотузок. Руки в нього тремтіли. Жінка його заметушилася, дрібно хрестячись.

Піркес сердито буркнув щось і скинув ломи на долівку.

— Мерщій!

Всі втрьох вхопили мотузки, сквапно розкручуючи звиви. Будочник простягся на ліжку, жінка, осміхаючись і немов соромлячись, нерішуче сіла поруч.

— Господи, гріх такий!..

Золотар накинув їй петлю через плечі і швидко затяг зашморг через груди.

— Руки, руки… — прошепотіла вона, часто дихаючи йому в лице, — руки ж обкрутіть, а тоді усю довкола, щоб встати не можна було…