Кілька чоловік спробували зареготати. Втім, з того нічого не вийшло.

Каплун і Піркес, насунувши кашкети й поставивши коміри, бліді й схудлі, виходили до коридора. Повз осиротілого самітного Гоголя, повз Богуславського — очі Богуславського звужувалися — вони пішли до роздягалки, до сіней, надвір. Вони пішли з гімназії.

На порозі роздягалки стояв Піль. Тиждень тому — на другий же день існування учнівського революційного комітету — посаду надзирателя було скасовано. Піль перестав бути Пілем, він зробився просто Іваном Петровичем Петроповичем і виконував обов'язки діловода гімназії та учителя співів і каліграфії в молодших класах. Але сила багаторічної звички була така, що за хвилину до кожного дзвінка перед перервою він зривався з-за письмового столу і вибігав із своєї канцелярії. Він біг до роздягалки і ставав там під годинником.

Він стояв, покусував свій лівий тоненький, як шнурок від черевиків, вусик, як стояв і покусував його двадцять років свого життя. І ліва його нога здригалася й тремтіла в коліні, як здригалася й тремтіла вона протягом цих двадцяти років. Можливо лиш, що протягом цих двадцяти років нога посіпувалася в коліні не таким швидким темпом — повільніше. Але ж протягом цих двадцяти років ще ніхто, ніколи і ні разу в мурах гімназії не стріляв із пістолета.

Ми мовчки розходилися. Гіпсові останки Олександра Сергійовича Пушкіна хрумтіли під нашими ногами. Микола Васильович Гоголь проводжав нас поглядом порожнім і невидющим, але похмурим і сумним.

Ввечері ми зібралися в кімнаті у Піркеса.

Дальші події минулого дня були такі.

Першим прибіг до нас Аркадій Петрович. Величезний червоний бант квітував на його грудях. Він захлинався й розмахував руками.

— Ви неправі! І ви неправі! І ви неправі також! — він тикав у груди кожному.

— Хто ж тоді правий? — похмуро поцікавився Потапчук.

Правим Аркадій Петрович уважав себе самого. Він негайно розподілив нас усіх. на українців, євреїв та росіян, і його точка зору була така: українці, взагалі українці, не-ПразІ, бо проявили жахливий сепаратизм, особливо злочинний перед лицем війни: євреї, взагалі євреї, неправі, бо виступили з вимогами, надто образливими не тільки для українців, а й для всіх росіян…

— Виходить… — сердито крикнув Зілов, — що правий Воропаєв?..

— Так! — Аркадій Петрович аж зайшовся. — Тобто я хотів сказати — ні! Зілов, ви, будь ласка, мене не збивайте! Послідовна руська людина…

— … Прямує до «Союза русского народа»…[280] — запально відгукнувся Зілов.

— Зілов!!! — Аркадій Петрович загилив долонею по столу. — Замовкніть! Я вас зоставлю без обі… тобто я хотів сказати, ви нечесно полемізуєте! Руські, власне, малороси, тобто я хотів сказати — українці!..

— Українці! Українці! — зірвався раптом Макар. Він усе ще був блідий і позеленілий. — Взагалі українці! Чи не можна б розглядати кожного окремо, а не валити всіх до одної купи, взагалі! Всі українці не відповідають за кожного Репетюка…

— Вірно! Я теж українець! — крикнув Сербин. — Але…

— Господа! Громадяни! — патетично сплеснув руками Аркадій Петрович. — 3 яких пір ви почали одхрещуватися від товариської відповідальності за вчинки кожного з вас? Я не пізнаю вас, Зілов, і вас, Макар! — Аркадій Петрович заломив руки і закотив очі. — Ви вже починаєте називати прізвища ваших товаришів і виказувати їх начальству. Ганьба! Зупиніться! Я не вимагаю від вас цього! І Зілова я не чув! Фі!..

Макар ніяково сів. Він нікого не збирався виказувати, але що ж таке виходить? Він розгубився. Зілов пробурмотів щось зухвале, але й він був збентежений. Справді ж, про роль в усіх подіях Репетюка та Воропаєва було відомо тільки нам самим. Ніхто цього не знав. А раз так, то є ж елементарні правила товариськості: гімназист ніколи не викаже товариша, хай там хоч що!..

Потім з'явився Богуславський. Після сьомого березня він появився вперше. Який же він лагідний та розважливий! Його голосок бринів ніжно й ласкаво. Він обороняв і українців, і євреїв. І ті, і ті були праві. І ті, і ті погарячкували. Все це зопалу. Все це заповзятість і молодощі. Все це ще виправиться. От і сам він, Юрій Семенович Богуславський, — хіба він не гарячкував, не помилявся змолоду? Го-го! Ще й скільки! Всі живі люди помиляються. І помилки тільки свідчать про живість і активність людини. Замолоду Юрій Семенович, виявляється, брав участь у студентських бешкетах проти уряду і був за це взятий під нагляд поліції. Щоб реабілітувати себе, йому от і довелося на-писати оту горезвісну брошурку, хай їй всячина, — «Трехсотлетие дома Романовых». Але, тим легалізувавшись, він здобув змогу вступити до підпільної партії соціалістів-революціонерів. Одначе, і в ній вже бувши, він не уник інших помилок свого життя. Скажімо, згадати оту прокламацію, яку йому як інспекторові гімназії довелося відібрати цього літа в групи гімназистів на польових роботах. Безперечно, він повинен був її сконфіскувати, бо то ж була противоєнна прокламація, а соціалісти-революціонери за війну до побідного кінця. Але, мусить признатися, він тут дещо передав куті меду. Людина не може не помилятися, і треба вміти бути толерантним і вміти прощати помилки…

Він говорив півгодини. Ми неуважно слухали його. Зміст його промови мало зворушував пас. Куди більшої уваги варте було те, що інспектор гімназії, Юрій Семенович Богуславськнй, на прізвисько Вахмістр, на цей раз говорив до нас… українською мовою.

Це вперше в стінах нашої гімназії українська мова бриніла з кафедри, з вуст нашого педагога і вихователя.

Потім коло ґанку гімназії загурчало авто. Переляканий Піль ввів до класу Збігнева Казимировича Зарембу. Він був у військовій формі, з інтендантськими погонами, з шаблею при боці і револьвером при другому. Срібні шпори ніжно схлипували щокроку. Червона бинда обмотувала його лівий рукав. Подія вже стала відома тимчасовому виконавчому комітетові. Комітет послав до нас свого представника.

— Це то є, що то є, проше панув! — вхопився Збігнев Казимирович за свою лису голову, зійшовши на трибуну. Такі ґречні хлопці, такі кавалери, і така прикросць!

Нам трохи одлягло. Пана Зарембу ми так звикли бачити в ролі першого танцюриста й першого бального диригента, що всяка інша роль в його виконанні могла бути прийнята тільки як комедійна. Нам було смішно з пана Заремби. Потроху ми починали посміхатися, потім пирхати, нарешті, реготали вголос. Пан Заремба промовляв дуже пристрасно. Він крутився на місці, притоптував каблуками, придзвонював шпорами, примахував руками. Ну, зовсім танцював мазура. Схаменувшись від нашого реготу, Збігнев Казимирович нарешті притримав руки та ноги і виголосив свою пропозицію: справу вигнання євреїв ми мусимо переголосу вати.

— Тимчасовий виконавчий комітет тішить себе надією, проше панув, що мої слова врозумлять вас, товариші. Ви, молоді громадяни і такі ґречні кавалери, скористали вже з наданого вам тимчасовою революцією права вільного голосування. Але сталася прикрість! Тепер скористайте з вільного права другий раз, щоб скасувати вашу першу, тимчасову постанову. Нєх вигнані пшийдуть назад…

— Слухайте! — гукнув Зілов. — Невже ви не розумієте, що ваша пропозиція така ж ганебна, як і наш вчинок? Таж коли ви пропонуєте голосувати, отже, значить, ви припускаєте можливість двох вирішень. Це — нерозуміння й контрреволюційне викривлення ідей свободи!..

Збігнев Казимирович образився, продзвонив шпорами до дверей, сів в авто і загурчав.

Тоді раптом в гімназії з'явився високий худорлявий чоловік з запалими щоками, чорними вусами і сивинками на скронях. Він був у довгополому рудому пальті і на голові мав кашкет з двома срібними позументами та срібним же паровозиком спереду. Це був машиніст другого класу Шумейко.

— Товариші! — сказав він, зійшовши на кафедру. — Мене прислала до вас наша Рада робітничих і солдатських депутатів… поскільки тут у вас вийшов такий скандал і конфуз. Стидно, хлопці! А ще образовані! Дураки ви! Це я вам кажу, а ви мене знаєте!