Парчевський невиразно знизав плечима.

— І ми пропонуємо тобі, Вацлаве Юровичу, — сказав тихо Шумейко, — Козьму Крючкова забути, георгіївського кавалера не встругати, сто три шаблі свої не ламати марно, а разом з нами віддати їх вчасно й безоглядно трудовому народу на користь… Які такі будуть на це твої геройські слова, синок машиніста Парчевського?

— Що ж… — нарешті зітхнув і посміхнувся Парчевський, — в політиці я, очевидно, так ні чорта і не розбираюсь… Але у вашій армії можу повести сотню, ескадрон чи там полк… в лобову атаку. Я згоден! — Парчевський звівся. — Наказуйте. Я слухатиму ваших наказів.

— Шлюс! — сміючись, звівся й Шумейко і пригорнув Парчевського, приобійнявши за плечі. — Ну, мазурики, — кивнув він до Піркеса, Зілова й Стаха, — вимітайтеся кожний по своїх ділах!

Розходилися, як прийшли.

Піркес вивів Парчевського в сіни. Там, кулячися в кожушку і притопуючи величезними батьковими валянцями, походжала Катря.

— І ви тут, Крос? — дзенькнув Парчевський шпорами. — Значить, це ваш сопрано бринів щойно в замкову скалубииу? Я щиро радий, що вам пощастило живцем вислизнути з німецької контррозвідки. Пригадуєте, як у позаминулому році ви відмовили мені тур де вальс на балі георгіївських кавалерів?

— У мене контральто, — з такою ж посмішкою відповіла майже невидима в темряві Катря. — Ах, милий Парчевський! — взяла вона його за лікоть і потисла. — Як це добре, що й ви з нами! Тільки ніколи не згадуйте мені про німецьку контррозвідку і тюрму. А на першому балі за Радянської влади я обіцяю вам мазурку й кадриль!

— Мерсі! — знову дзенькнув шпорами Парчевський. — Тепер за всяку ціну я мушу бути на цьому балі.

Вони вийшли з Піркесом, протислися між парканом і стіною, вислизнули на вулицю і розпрощалися біля кінематографа «Міраж». Місто давно спало. Була вже третя година передрання…

Одначе Парчевський пішов не додому, а в комендатуру. Він вирішив переспати ніч на канапі в своєму кабінеті.

— Хто чергує з панів старшин? — запитав він на ґанку вартового козака.

— Пан хорунжий Туруканіс! — дзвінко відповів козак і зразу ж озирнувся. — Вам, пане коменданте, — тихо сказав він, — тут зволили передати… свій хлопець з охорони у контррозвідці… — Козак висмикнув із рукава щось м'яке й біле і простяг його Парчевському, ще раз озирнувшись.

Парчевський взяв клаптик тонкого батисту і хутко пройшов у кабінет.

В кабінеті було тихо — негучно шелестіло в жовтих скриньках польових телефонів на вікні, такали ходики на стінці в коридорі, з сусідньої кімнати гуркотів храп двох вістових. Парчевський запалив електрику. В руці був зім'ятий білий манжет від жіночої кофточки. Крізь пах прілого солдатського сукна миттю пробився тонкий і знайомий аромат.

Чому через «свого хлопця» з охорони контррозвідки? Він мерщій підніс манжет ближче до лиця. Дрібні літери хімічним олівцем місцями губились у фіолетових плямах.

Парчевський колихнувся, і жар ударив йому в голову й груди. І зразу ж він видихнув шумно повітря. Ні! Це приверзлося. Що за єрунда? Він підніс білий манжет ще ближче.

Парчевський зробив крок до дверей. Куди? Став. Цього не може бути. Пішов назад. Господи, що за єрунда?

Зім'ятий батистовий манжет плигав знову перед очима. Аглая! Мила, любима, жадана! Він кинувся до вікна, до столу, до дверей. Це неможливо! Це — сон. Чи чиїсь ідіотські жарти. Це чортзна-що таке!

Телефони шелестіли на вікні, ходики такали у передпокої, два вістові гучно хропли за дверима в сусідній кімнаті.

— А!

Навідліг Парчевський загилив у жовтавий телефонний апарат. Він підплигнув на підвіконні й з гуркотом покотився на підлогу. Тепер ще схопити чорнильницю і хряснути нею в вікно! Розвалити стіл! Пошпурити дзиґликом у лампу!

За дверима мелькнуло перелякане обличчя вартового.

— Тобі чого? — загорлав Парчевський, страшний, чорний, з розпатланим волоссям, в розпанаханій шинелі, з кулаками, піднятими догори. — Геть, ту ж мить! Стривай!! — заревів він зразу ж. — Сюди!

Вартовий, тремтячи, прослизнув у двері і став при порозі.

— Біжи у флігель! На коней двадцять козаків! Ні! Стій! Сюди! Двадцять козаків сюди до мене! Негайно! — Очі його кружляли, обличчя кумачіло, кулаки гатили по столу.

Вартовий мерщій зник і причинив двері. Але двері зразу ж відхилилися, і на порозі став прапорщик Туруканіс. Парчевський стояв проти нього — розхристаний, дикий.

— Что случилось, пан сотник? — тривожно запитав Туруканіс.

— Піднять сотню негайно! Двісті патронів на гвинтівку! Двадцять коней сідлати! Двадцять гінців!

Туруканіс ввійшов до кімнати.

— Смею спросить, пан сотник, какая предстоит операция?

Тоді Парчевський застебнув раптом Щільно шинель і глибоко насунув кашкет по самі брови. Праву руку він засунув до кишені.

— Захопити й рознести в тріски контррозвідку, прапорщик Туруканіс! — просвистів він самими губами. — Зрозуміло? Я знімаю повстання проти всякої сволочі! К чорту! Негайно, зараз! Стоп! — Він спинив рух Туруканіса до кобури і вихопив з правої кишені браунінг. — Вашу зброю, прапорщик, прошу на стіл.

Туруканіс стояв тихий, недвижний. Він був блідий, як завжди, і м'язи обличчя, як завжди, зібгалися частими кульками. Дві секунди він дивився Парчевському просто в лице. Тоді поклав руки на пояс і розстебнув пряжку. Кобура з револьвером звисла з правого боку.

Короткими кроками Туруканіс підійшов до столу і поклав кобуру перед Парчевський на стіл. Потім відступив крок назад.

— Пан сотник, — сказав Костя. — Я не знаю причин, которые так разволновали вас. Но… товарищ Парчевский, комитет запрещает вам выступать без моего согласия.

Парчевський сів, і обличчя його зблідло. Очі вперлися в спокійне, недвижне обличчя прапорщика Турукапіса.

— К… комітет? — прошепотів Парчевський. — Який комітет?.. Тобто ви хочете сказати, що ви, Туруканіс…

— Я совсем не Туруканис, — просто сказав Костя.

Парчевський хотів встати, та не встав. Хриплий, чудний регіт видерся з його горла. Він дивився на спокійне обличчя навпроти і реготав.

Але зразу ж урвав регіт і впав головою на руки. Рясні сльози закапали з-під пальців на зелене сукно на столі.

— Прапорщик… чи — хто б ви там не були… розумієте… я її люблю…

— Это петлюровская контрразведка, — сказав Костя, пробігши очима літери на манжетці.

— Один чорт! Німці, петлюрівці — окупанти!

Права рука Парчевського знесилено впала на стіл і пальці лягли на холодну чорну сталь браунінга. Костя кинувся і міцно притис до столу лікоть руки. Але Парчевський все ж таки натис спуск — і раз, і другий, і третій.

Три кулі одна за одною вдарили крізь прочинені двері і вхрясли в ходики на стінці передпокою. Ходики стали.

В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.

Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.

— Двадцять козаків піднято, пане сотнику!

Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.

— Спасибо, хлопцы! — весело гукнув Костя. — Ложитесь! Это была только боевая проверка!

Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.

Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле — з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля — аж до смуг лісу по обрію — на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша — і горизонти лежали далекі.