Та не краса й краєвид вразили Катрю.

Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці — оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно — вітру нігич не було — і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.

То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.

Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.

Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?

На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.

Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день — і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».

Час жаданий настав. Вовчу зграю треба було затиснути в пастці.

Робітники гуртувалися невеличкими групками по темних закутках скрізь — в тунелях і підземеллях вокзалу, за пакгаузами товарної станції, між стосами шпал на матеріальному дворищі, у вугільних завалах під естакадою, в парку вагонних майстерень і на паровозному кладовищі серед брухту. Вдарити треба було нагло й звідусіль.

Група Козубенкових коммольців збігалася нишком і по одному в депо. Їй визначено позицію на балкончиках водонапірної вежі. Звідси, з двадцятиметрової височини, вони мали кропити свинцевим дощем перони вокзалу та ешелони. Карабін кожний приносив під полами пальта, два кольти ще загодя заховали в клоччі під контррезервуарами.

Катря була маленька, і під її кожушком вмістився тільки маузер і ложе окремо. Зате батькові валянці були повні обоймами вщерть, і вона ледве видобулася сюди по крутій драбині важкими свинцевими ногами. Біля кольтів на купах цин лежали вже Зілов і Піркес. Козубенко дозорив за тепляком біля вентиляційної амбразурки. В темряві Катря намацала Стаха, Полуника, Макара й Золотаря.

— Золотар! — здивувалася Катря. — Але ж в тебе рука…

— Ат! — розсердився Золотар, бо вже всі приставали з тим самим. — То ж ліва. А я стрілятиму з вікна, мов з упора.

Макар стояв навколішки біля вікна і, короткозоро схилившися, щось копирсав у затворі гвинтівки. Гвинтівку з часів допризовної підготовки в гімназії він не брав і в руки. Крім того, тоді він вивчав російську трьохлінійку, а це була німецька, ще й трохи приіржавіла.

Експрес Петлюри влетів без повістки, розсипаючи іскри й сяючи дзеркальними вікнами.

Він ще стугонів на стрілах перед блокпостом, ще рипів гальмами мимо семафора, ще захлинався клацанням буферів біля товарної, ще черговий вокзалу про нього не знав, — а вже з блокпоста дзвонив телефон до хірургічного відділу залізничної лікарні. Там, у кімнатці чергової сестри, був штаб повстання, і агент блокпоста давав гасло перше сюди, а потім вже сигналізував і до вокзалу. Хірургічна лікарня подзвонила негайно до залогової сотні.

— Це «пан Туруканіс?» — запитав грайливий жіночий голосок.

На відповідь прилинуло спокійно:

— Вас слушает адьютант коменданта города, хорунжий Туруканис.

— Вітаю вас! Щойно приїхала ваша теща!

— Теща в дом, все вверх дном! — поклав трубку елегантний хорунжий і пригладив нафіксатуарений англійський проділ.

Тоді швидкими кроками, без шапки й шинелі, він вийшов на ганок у двір. Перед флігелем стрибали з ноги на ногу й прнхлопували рукавицями, гріючися, комендантські козаки. Коні стояли загнуздані під навісом.

— По коням! — весело скрикнув хорунжий Туруканіс.

І тої ж секунди майже одночасово в трьох кінцях міста — з вежі костьолу, з даху гімназії, з горища залізничної лазні — звилися вгору зелені ракети…

Селяни з'явилися зразу ж і звідусіль.

Вони виникали, мов гноми із надрів землі. Вони вставали в садках з-під кущів, відокремлювалися від тіней будинків, виплазовували з-під містків, вибігали з-за дерев'яних халабуд літніх убиралень. Вони плигали через паркани садів — і вулиці, всі вулиці околиць замурашіли враз білими постатями з блискучою зброєю у руках. Сніг засипав їх одежу, поки вони сиділи причаївшися, і вони йшли тепер, мов живі замети, не обтрушуючися. Багаття вони розпалили ген там, у полі, а самі нишком у сутінках вечора скралися до околиць.

Тихо, без пострілів і без гомону, не поспішаючи, по-хазяйському, вони пішли вулицями вгору — до вокзалу. Снігу лежало мало, сніг був мокрий, він лип до підошов, і білі покрови вулиць зразу ж зарясніли чорним цятовинням слідів. Селяни пройшли — вулиці знову стали порожні, і тільки рясне чорне цятовиння зосталося на дорозі. Сліди були всі однакові — носками підошов до вокзалу. Сніг засипав сліди поволі.

І аж тоді, як коло цепу стислося вже на підступах до залізничного насипу, — тільки тоді нагло вдарили залпи гвинтівок.

Але Петлюра був хитрий також. Його експрес спинився біля перону вокзалу, і даремно численні гайдамацькі караули вибігли йому назустріч. З розкішних пульманів до них не вийшла жодна душа. За дзеркальними вікнами було повно яскравого світла, але людей нікого. Експрес був порожній.

Петлюра пустив його попереду себе, а сам десь позаду трусився товарним маршрутом.

Зате, вслід за експресом, на станцію влетів один панцирник, за ним другий і третій. Одночасно з одеського боку назустріч влетіло чотири.

Гайдамацькі караули вже розсипалися вздовж ешелонів у цеп — ніч зокола гриміла, тріскотіла й гуркотіла тисячами пострілів.

Міністри вибігали з своїх вагонів у самій білизні і натовпом тислися до вокзальних тунелів. З тунелів назустріч гриміли залпи робітничих дружин.

Зверху, з самого неба, з водокачки гучні кольти заливали перони і дахи ешелонів рясним свинцевим дощем.

Сім панцирників тим часом оточили вокзал кільцем: три — вздовж північного перону, чотири — вздовж південного. Вони заступили вокзал сталевими шанцями. Кулемети сипонули на всі боки, по насипу вниз. Гарматні жерла, навпаки, звелися вгору. І вдарили одне за одним — може, двадцять номерів — поодинці, групами, раз у раз, без інтервалів. Страшна канонада загриміла враз. Червоні випали з жерл забивали один одного — і ніч затремтіла в рожевій заграві, немов у тропічну грозу або в північному сяйві.

Петлюрівські кулемети сипали з насипу, вздовж по вулицях вниз, в упор. Гармати, навпаки, били далекими траєкторіями, і розривів не було чути. Кулемети розстрілювали лави повстанців тут, снаряди громили їхні села там, за далеким колом огню.

Агентура націоналістів попередила Петлюру.

І селяни кинулися назад: по селах били запальними набоями, села запалали — вістка про це прилетіла невідь звідки, ще попереду заграв. Селяни побігли по вулицях до околиць назад — сквапно і без ладу. Сніг був мокрий, він прилипав до підошов, і чорне цятовиння слідів зарясніло після них позаду. Сліди бігли носками назад, від станції геть. Сніг засипав сліди поволі.

Але сніг ще не засипав слідів вщент, як на станцію один за одним влетіли ешелони. «Січові стрільці» виплигували з ешелонів і шикувалися в колони. Шість ешелонів прибули протягом півгодини. Петлюра тікав позаду чималого війська.

І по всіх путівцях, за селянами навздогін, вже поскакали густі кінні загони, заторохкотіли кулеметні тачанки, зарипіли підводи з пішими «січовими стрільцями»…