Поява Потапчука тут, далеко від міста, була нам надзвичайно приємна. А втім, треба сказати, особливу радість виказав Макар.

— Хлопці! — мало не зайшовся він. — Це ж чудово! Потапчук — одинадцятий! Він непоганий футболіст! Звичайно, взагалі, трохи доведеться підтренувати. Ми перекинемо Воропаєва на місце Жайворонка, а Потапчук стане за першого бека. Га?

— Гайта-вйо! Вішта вйо! — засмикали віжками наші фурмани і, порипуючи загальмованими колесами, наші вози покотили узвозом униз, у балку, до ставу, до греблі й млина. З веселими вигуками, зраджуючи нашу семикласницьку дорослість, ми раптом кинулися попереду возів наввипередки. Село бігло назустріч нам — з усіма своїми вулицями, майданами, садками, обійстями та будівлями.

Ми були мандрівники, навігатори, сміливі мореплавці, і це якийсь невідомий острів сплив назустріч нам із надр океану, з тайни. Не позначений досі на карті, він трапився нам на нашому морському шляху. Дивне, невідоме плем'я заселяє цей острів. Ми перші мусимо відкрити і вивчити його.

Перший наш хліборобський день нам. довелося робити на полі в сільського старости.

Сільський староста був дука на ціле село. Він не був сам запасний, не мав таких і поміж родичів. Навіть синів у нього на війні не було, бо був від першої жінки бездітний, а друга породила йому чотирьох дочок. Ці чотири дочки — ситі й огрядні дівки — разом із найнятими женцями могли легко і швидко впоратися на десятидесятинному старостівському грунті. Допомагати їм не було ніяких підстав. Але дарма, ми мусили почати нашу роботу саме тут.

Справа в тому, що ніхто з селян, жодна з дружин запасних, допомагати яким ми приїхали, не погодилася пустити нас до себе на роботу…

«І що вони можуть, отакі шмаркачі? — простісінько нам у вічі говорили вони. — Таж вони тільки хліб попсують. Там того жита чи й вжнуть, а вже руки собі повжинають та ноги повикошують!..» Закінчувалися, такі фрази глузливим реготом і вже зовсім не пристойними епітетами на нашу адресу. Ми були збентежені, засоромлені й обурені.

Отут і прийшов нам на допомогу сільський староста. Він вважав це за свій обов'язок як представник місцевої влади. Адже за це могла йому десь потім від когось вийти якась подяка. Та й що гріха таїти, варт було рискнути півморгом для нашого навчання, щоб потім, вдвоє швидше обробившись за нашою допомогою, послати дочок на поденне. Адже робочі руки були дорогі, і найбідніші вдови та запасні любісінько віддавали з урожаю третій сніп. А до війни він сам платив десятий і навіть п'ятнадцятий.

Ми вирушили в поле на світанку другого дня.

Була четверта година, і щойно розвиднювалося. Дерева й кущі стояли довкола тихі й непорушні, похилившись додолу важкими, росою набряклими вітами. Метушилися й гомоніли по дворах і серед вулиці величезні зграї горобців. Лінивою ходою виходили за ворота корови, здіймали голови догори й довго та гучно мукали. Потім спускали голови до землі й тихо брели за чередою. Незчисленні півні перегукувалися з усіх кінців привітальними й радісними криками. Їх перегукувалося щонайменше кількасот, але з-посеред тих кількохсот голосів не було й двох подібних між собою.

Ми йшли, кулячися й здригаючись від вранішнього холодку. На лівому плечі в кожного, обгорнутий жмутом сіна, лежав серп, за очкуром стирчав дебелий тесаний юрок. Ми мали жати й в'язати. В ті часи на Поділлі і пшеницю, і жито неодмінно жали. Косили лише ячмінь та овес. Позаду нас ішли четверо старостиних дочок і двоє чи троє його найманих женців. Вони голосно перебалакувалися між собою і жирували із стрічними парубками. Їхня горлова, подільська вимова бриніла твердо і дзвінко.

Зілов уважно прислухався до балачок позаду.

— Ви помітили, хлопці, — за якийсь час заговорив він, — як чудно вони говорять? Я щось погано їх розумію…

— Чому «чудно»? — здивувався Потапчук. — І всі селяни тут, у нас на Поділлі, так говорять. Що ж тут незрозумілого?

— Тобі добре, ти сам селянин… Яке це справді свинство! Довкола нас селяни, вони, так би мовити, годують нас, а в гімназії нам навіть не викладається української мови!

— А пам'ятаєш, Зілов, — скрикнув Сербин, — як ми зустріли перших полонених на військовій рампі? І Матьожка тоді теж був, пам'ятаєш? Вони теж говорили так само?

— Нічого дивного, сер! — озвався і Репетюк. — То були галичани. І під Австрією, і під Росією живе чимало українців. Це трагедія України, кабальєро…

Вулиця скінчилася, і ми вийшли за село. По ярах, схилах і погорбах, скільки бачило око, до самого горизонту, схованого за ламаними й гнутими лініями горбистих обріїв, скрізь половіли врожайні, стиглі жита. Благенький вранішній вітрець вдаряв то тут, то там по верхах полів і плямив дрібними нервовими брижами величезний розлогий і спокійний ландшафт. Враз червона заграва просто нас на сході зблякла й зблідла. Ту ж мить гарячий вогонь вдарив нам у вічі і попік зіниці.

Коли за мить ми розмружилися — з-за обрію просто в вічі нам било щедрим промінням нестерпно яскраве сонце. Воно залило все довкола своїми скісними ще, але незмінно могутніми променями і вмить запанувало над усім. Воно проникало навіть у груди, в серце людини. Воно роздимало груди живою радістю і примушувало серце битися дужче, чіткіше й голосніше…

Старостине поле було зразу за сільською околицею. Наше навчання почалося при перших же проміннях вранішнього сонця. Інструктори — Репетюк та Потапчук — побрали серпи і швидко пройшлися один за одним вздовж приділеної нам полоси. Серпи свистіли в їхніх руках, і з тихим шелестом падало позаду їх ізжовкле, тучне жито. З сусідньої ділянки, де розташувалися найняті жниці, почулися здивовані вигуки:

— Матінко моя, таж за ними й не вгнатися!

Наука почалася. Затиснувши міцно серпа у правій руці, треба було нахилитися і впоротися кінцем серпа в тісну гущавину стеблин, описавши велике півколо. В цім півколі, тобто тепер в середині серпа, мало бути рівно стільки стеблин, скільки може в цей час охопити розтулена жменя лівої руки. А також скільки стеблин, стиснутих тісно, може, не напружуючися надто, переполоснути в своєму зворотному рухові пилясте лезо серпа. Після того треба вижате пасмо перекинути рівно, не розсипавши, через ліве плече і кинути на стерню позаду себе. Крім того, щоб не спинятися й не наздоганяти потім себе самого, треба навчитися слідкувати за своїми ногами. Їх треба пересувати в такт зажинові, переступаючи лівою на першому і правою на другому, зворотному, рухові руки. Зажинати треба вершків на два від землі. З женця, що зажинає при корені, глузують, що він «цирульник». Женця, який лишає високу стерню, дражнять «патлатим».

Треба сказать, що весь цей процес здається складним тільки по-писаному. Насправді нічого складного в ньому нема. За півгодини вже кожний з пас опанував секрет зажину. Правда, за ці півгодини ми далеко відстали від жниць, які йшли сусідньою полосою. Ми вижали якраз половину того, що вижали за цей час чотири старостині дочки. Втім, у другі півгодини ми, тридцятеро, вже вправилися вирівнятися з ними чотирма, дарма що десятеро з нас закривавили собі руки, а Макар начисто відтяв собі м'якуш лівої долоні.

Зате ще за півгодини ми раптом з жахом відчули, що це вже край і далі робити несила. Руки горіли, голова гула, в'язи розламувало. Найгірше ж було — нахилятися. Поперек реагував страшним і зовсім нестерпним болем. Кістки, здавалося, зійшли з своїх місць, вони терлися одна до одної, і кістяк щосекунди загрожував розсипатися.

Першим, як йому здалося, дезертирував Сербин. Сонце пекло немилосердно, губи зсохлися, в очах пішли темні брижі. Сербин відкинув серп і навкарачках поплазував у рівчак.

Але рівчак уже був зайнятий. Там лежали Зілов і Аркадій Петрович.

— Розумієш! — застогнав Зілов назустріч. — Це, очевидно, працюють якісь інші м'язи. Я можу гупати молотом по ковадлу щодня три-чотири години вряд, а тут за дві години мене розломило просто надвоє.