Сербин підстрибнув і, вхопившись за лутку вікна, підтягся на руках. Букет він тримав у зубах. Карачун також подерся за ним на вікно і, дряпаючи лапами поперед Сербина, тикав своїм холодним і ласкавим собачим носом Сербину під коліна. Сербин простяг руку, вхопив склянку, що стояла біля графина, і встромив туди свою скромну, але неоціненну офіру богині краси. Голова Сербина пішла обертом. Йому здавалося, що він зараз помре.

І раптом сталося щось страшне. Там, за дверима, що вели сюди, до Катриної кімнати, зненацька сплеснув і забринів голос. Катря співала. Вона, повечерявши, йшла спати і співала. От вона взялася за ручку дверей, і двері тихо рипнули.

Серце Сербина йокнуло з жаху і впало кудись у безодню, у прірву. І слідом за своїм перестрашеним серцем упав і сам Сербин — з лутки вікна простісінько на спину бідолашному Карачунові. Так падає налите яблуко, коли його зриває поривом раптового вітру. Сердешний собака жалісно заскавчав.

Не тямлячи себе, Сербин викотився у хвіртку, перебіг вулицю і побіг щосили. Немовби всі жахи життя і смерті гналися за ним. Кров його шалено пульсувала, і п'ятки ляскали нижче купера.

Але за ним ніхто не гнався. Тільки Карачун заходився довгим, здивованим і обуреним гавкотом. Катря Крос стояла темним обрисом в ясному чотирикутнику вікна. Вона то виглядала у двір, то поглядала на букет. Брівки її були зведені здивовано, але щічки шарілися густим дівочим рум'янцем.

Репресії почалися другого ж ранку.

Після молитви Вахмістр оповістив учнів трьох старших класів — п'ятого, шостого та сьомого, що за згодою батьківського комітету ці класи виділені на особливе становище і до них буде застосована надзвичайна програма дисциплінарного виховання. На восьмий клас ця програма не поширювалася. Восьмому класові лишалося півроку до закінчення, а в зв'язку з війною щось поговорювали про прискорений випуск.

В зовсім категоричній формі Вахмістр заявив, що нахабний злочинець так чи інакше буде виявлений. А виявлений буде вигнаний за Парчевським і його компанією. Тим часом, поки він не буде виявлений, всі три класи щодня зоставатимуться in corpore[172] на дві години без обіду. Крім того, поки не буде виказано злочинця, всім учням трьох старших класів дозволялося ходити по вулицях не до сьомої, а лише до шостої, як учням перших трьох класів: підготовчого, першого й другого.

Вчинком Кульчицького всі були незадоволені. Мало хто захищав його. Загальна товариська думка рішуче засудила його дурне «молодецтво». Але, звісна річ, не виникало й думки про те, щоб його виказати і тим звільнитися від важких, дошкульних репресій. Виказати товариша — це було абсолютно неможливо, просто неприродно з погляду гімназиста. Вчинок товариша можна осудити, можна накласти на товариша якусь товариську кару й покуту, можна побити його, але виказати — ні! Це була справа честі й чесності. Не виказували навіть «перші учні». Навіть відомі з молодших класів «навуходоносори» — і ті після третього чи четвертого класу остаточно позбувалися свого пороку, гірко навчені за навуходоносорство в молодших класах. З цього погляду Кульчицький міг бути цілком спокійний. Його не викаже навіть сам перший учень Едмунд Хавчак, боягуз і підлипайло.

Історія гімназій нашого часу знає страждання цілого класу за провину одного як явище звичайне і буденне. І страждання цілого колективу за одного виховували провинця, як ніяка дисципліна, ніяка кара і репресія. Особливо, коли покритий вчинок товариська думка сама засуджувала. Адже в такому разі цей звичайний вияв товариської етики доводилося приймати як милостиню. Здебільшого провинці не витримували. Провинець ішов до начальства і сам признавався в своєму злочині, просячи звільнити від кари цілий товариський колектив.

Кульчицький почував себе дуже і дуже погано. Вигнати його могли тільки з «вовчим» білетом. Отже, життя розбите. Крім того, старий скарбошукайло, дарма що в сина вже засівалися вуса, спустить йому штани і всипле стільки, що доведеться мачусі відкачувати бідного хлопця водою.

В цьому пригніченому душевному стані Бронька не пішов навіть перекурити на великій перемінці і залишився в класі, похмуро колупаючи свою парту. Раптом до нього підійшов Піркес.

— Слухай, Броніслав, — сказав Шая. — Ти мене не обдуриш. Я вже по морді бачу, що ти збираєшся робити. Ти ждеш, щоб усі хлопці пішли, а тоді ти нишком до директора — признаватися?

Кульчицький почервонів так, що не стало видно навіть його рясного ластовиння.

— Ти це, будь ласка, покинь! суворо закричав на нього Шая. — Тебе виженуть з «вовчим» білетом Ти це прекрасно знаєш Ідіотизм який! Краще вже ми відсидимо ті дві години, хоч би й цілий рік!

Кульчицький почервонів ще дужче і відвернувся Піркес розкрив рота ще, щоб вичитати Кульчицькому за його замір на «ідіотське благородство» та «дурацьке рицарство», але в цю хвилину до класу вскочив збуджений і захеканий Кашин.

Привели! — репетував він в ажитації — Жандарми! — Задихнувшись, він сів на підлогу.

— Кого привели? Які жандарми? Зілов! Воропаєв! І Жайворонок!

Кашин не брехав. Внизу під годинником, між погруддями Пушкіна і Гоголя, на звичайному місці Піля, стояли наші товариші, наші втікачі, наші герої Зілов, Воропаєв і Жайворонок.

Ми збилися тісним кільцем на радіусі в десять метрів. Підійти ближче ми не наважувалися Піль стояв поруч, лихий і злорадісний. Кожний крок ближче коштував би не менше години без обіду.

Одначе Зілов, Воропаєв та Жайворонок і самі старались наших поглядів уникати. Вони понурилися і опустили очі додолу.

Нам була шкода товаришів. Раз їх повернуто з жандармами, то на них чекала якась велика кара Але ми були й сердиті на них Вони ж підвели нас і зганьбили Ми ж так роз раховували, що з них будуть герої.

Двері учительської в цю мить розчинились і на порозі став директор Його м'яка хода була нечутна на кахляній підлозі.

— Любуєтесь?.. — закурликав він лагідно й ніжно. Ми не відповідали, і він нашої відповіді не ждав.

— Картинка отменная, достойная кисти лучших художников… Мерзавцы! Негодяи! Хулиганы! — зарепетував він.

Пролементувавши, що втечу на фронт зовсім не можна розцінювати як вияв юнацького патріотизму, а тільки як свавілля та розбещеність, яким не місце в гімназії, директор запропонував нашим героям забиратися геть і до вирішення педагогічної ради в гімназію не потикатися. Навздогін сердешним хлопцям він ще прокричав, що сподівається, що ці негідні розпутники будуть вигнані назавжди.

Ми збиралися вже хутчій тікати по класах, але директор спинив нас коротким помахом руки:

— Ни с места!

Ми стали. Він зробив до кас ще два, невидимі й нечутні, страшні кроки. — Надумались? Ми мовчали.

— Кто был сей ночной мерзавец?

Ми мовчали.

— Ах, не надумались! Прекрасно!

Захлинаючися й заливаючися слиною, він повідомив нас про чергові, встановлені ним, репресії. На цілий рік наперед касувалися всякі дозволи до театру чи кіно, навіть під доглядом батьків «или лиц, особо их заменяющих». На різдвяні канікули три старші класи не відпускалися — вони мали приходити щодня і відсиджувати присуджені їм щоденні дві години. Кожний, хто матиме більше трьох незадовільних «отметок» за перше півріччя, буде з гімназії звільнятися за неуспішність.

— Марш по классам, прохвосты!

Але найтяжчу й найдошкульнішу кару директор приховав аж на кінець цього третього дня від часу запровадження найширшої програми суворого виховного впливу. І ця кара, навіть для нас, була несподівана своєю надлюдською жорстокістю. Після чергового й безрезультатного запиту: «Ну, что, надумались?» — директор повідомив нас, що педагогічна рада, з огляду на погані успіхи та погану поведінку учнів трьох старших класів, розглядатиме на найближчому засіданні питання про те, щоб цього року не звільняти нікого в цих класах від платні за право навчання…