Він співав чорного ворона, чорний ворон вився просто перед ним, і він випускав стрічку за стрічкою просто в навісну, прокляту птицю — нехай не змахує своїми чорними крилами над нашим ясним і прекрасним життям…

Куля вдарила Шаю просто в груди. Він підплигнув і звалився навзнак.

Але червоногвардійці виплигнули з окопів, і все, що зосталося ще на мить від Шаїної свідомості, заповнилося веселим і могутнім криком контратаки, і останнє, що він побачив, була Катря, яка припала до його кулемета, — і «япончик» бився, тремтів і гуркотів довгою чергою випалів у її руках.

Юнкери повернули й побігли назад.

Кінець!

Він був один — їх четверо: карабіни напоготові, на них широкі тесаки, при поясах по чотири гранати і величезні сталеві каски над сіро-зеленавими шинелями. А за парканом, уздовж вулиці, їх сунула вже ціла орава — волокли кулемети, котили бомбомет, прогуркотіла мортира. Вони йшли валом і зразу ж заливали все навкруги — звичне, рідне, своє — чужим і незнаним: чужий одяг, чужа зброя, вигуки команди чужою, незрозумілою мовою. І цілий світ довкола враз став невпізнанний, наче не свій.

— Форвертс![298] — підштовхнув прикладом найближчий, коли Козубенко на мить затримався біля хвіртки. Якби ж то не проти чотирьох карабінів, а просто на кулаки!

Ранок був вогкий, пронизливий, але хмари от-от мали вже розійтися, і тоді визирне сонце — тепле, яскраве, березневе. Земля лежала окіл чорна й масна — сніг залишався ще тільки по рівчаках та у затінках.

Сталося це так. Коли колона окупантів перетяла колію і вони з Шумейком, кочегар і машиніст, покинувши непотрібний вже паровоз, побігли у цеп, червоногвардійці саме залишали насип і відступали до міста. Треба було поспішати, поки до станції не прорвався німецький панцирник, — тоді він відріже червоногвардійців від частин, що відходили на північ, у Браїлівські ліси. Їх бігло тільки сімнадцять: вісім гвинтівок, шість наганів і в інших гранати. Вздовж залізниці якийсь очманілий фурман гнав візок геть від небезпеки. Шумейко порубав посторонки, скочив на коня і помчав назад. Він гукнув, що майне тільки на хвилинку до ревкому, спалить папери і зразу ж наздожене. І червоногвардійці побігли просто через сади, униз — до шляху на Станіславчик[299]. Козубенко навмання плигнув через якийсь паркан, і, як навмисне, це якраз був тітчин садок. А хвора мати от уже скільки днів ночувала в сестри. Він мусив поцілувати матір на прощання!.. Козубенко зразу побачив перед криницею цих чотирьох — вони вже зайшли до садків, іззаду, з ярів. Він метнувся мерщій геть, та четверо забігли і збоку, і спереду, навперейми. Не треба було кидатися за сараї, а бігти до хвіртки навпростець — він устиг би випередити цих чотирьох малюків!

— Форвертс! — підштовхнули його ззаду вдруге.

Козубенко обтер чоло рукавом, і на щоці зостався чорний вугільний слід: Козубенко був просто з паровоза, в засмальцьованій робі, і кашкета загубив не знати й де. Лють тисла серце. Паршиві молокососи, хлопчаки — ці величезні каски навіть не трималися на їхніх дитячих головах! Але машиніста з Щ-17-17, Миколу Кияшицького, вони прошили просто надвоє, куль з півста в живіт, коли він кинувся один навпроти їхнього кулемета. Хто ж його знав, що німці підуть обходом по шосе? Треба було бігти не сюди, а на той бік київського насипу…

В цій частіші міста було вже зовсім тихо. Німецькі, власне австрійські панцирники щойно проїхали на станцію і розтяли місто надвоє. Ця половина була вже в руках окупантів. В тій — ще трималися червоногвардійці і червоний батальйон залізничного полку. Там же зостався й ревком. Вони були всі разом, всі свої вкупі, з гвинтівками в руках — від заздрощів можна заплакати! Вони б'ються і з зброєю в руках відійдуть у ліс, а його от зараз розстріляють під першою ж високою стінкою… Австрійські кулемети стояли вже на насипу — чотири чи п'ять — і в один голос поливали той бік рясним свинцевим дощем. Мортира гавкала інколи, зрідка. Гармати били гей далі, кілометрів за три: панцирники пройшли на київську лінію і тепер гатили на Браїлівський ліс… Невже ж нема способу утекти? Шарпнути в котрогось гвинтівку, переколоти інших і — ходу? На Станіславчик?

Козубенко озирнувся миттю з-під брів. Один ішов попереду, два по боках, четвертий позаду. Один багнет впирався йому в поперек, два інших підколювали під ребра, передній австрієць похилив карабіна дулом вниз. Спробувати хіба?

Вулиця вже не була порожня. Проклята — широка й простора — Шуазелівська вулиця! З-за парканів вже визирали сполошені жителі. Хвиля бою перекотилася, і вони виглядали — що там і як? Несміливо, нерішуче виходили і на вулицю. Он — соборний регент Хочбихто, без піджака, п'яний, з олівцем у руках. З дня закінчення духовної школи він бере олівця до рук тільки для того, щоб записати собі в пульку або на вістах. Цілу ніч він різався в преферанс і от черговим «виходящим» вибіг на вулицю глянути, з чого б ото стрілянина? Перша австрійська лава вже пройшла, тепер проходила й друга. Групками по три, по чотири чоловіка австрійці виникали раптом просто з-за спин сполоханих мешканців, просто з садків, де кожний кущик був відомий і дітям, і дідам: австрійці проходили околиці наскрізь, шпортаючи в зарослях кущів, зазираючи похапцем до кожного приміщення. Регент Хочбихто стояв з роззявленим ротом і кліпав очима: пулька була тисяча, самогону цідилося без ліку, просто із змійовика, — і він ніяк не міг збагнути, звідки австрійці, чому австрійці, коли йому достоту було відомо, що живе він в колишній Російській імперії, від кордонів Австро-Угорщини сто один кілометр? А втім, він одразу й заспокоївся. Він домислився, що це, мабуть, гралося пульку в вагонному купе — немарно ж хитало і кидало цілу ніч — і тепер, очевидно, поїзд прийшов до Підволочиська[300]. Він лапнув мерщій по кишенях за паспортом, але саме покликано з вікна — Петро Андрійович сів на семи бубнах без двох, — і Хочбихто мерщій похитав геть. Отже, і п'яного регента Козубенко бачив востаннє. Скільки себе пам'ятав, Козубенко знав і цього соборного регента — отак без піджака, п'яного, з олівцем у руках.

На розі Гімназичної стояла купка гімназистів. Вони йшли до гімназії, і непередбачений переворот захопив їх на половині путі. Адже вчора ввечері німці стояли ще на кордоні. Вони пустили вночі десяток панцирників, а ешелони з піхотою прибули до блокпоста запломбовані, немов вантажні маршрути. Значить, телеграф був також в руках у «Центральної зради»[301]. Прокляті націоналісти!

Туман порідшав, і сонце от-от вже мало визирнути між хмар.

І нагло кров ударила Козубенкові в лице. Тепер гімназисти, звісно, візьмуть його на глум. Аякже, ведуть Козубенка! Того самого Козубенка, що роззброював їх, коли вони під командою бравого штабс-капітана Дерев'янка готувались обороняти уряд Керенського. Того, що верховодив хлопцями на залізниці. Того, що присилав більшовицьких комісарів — малописьменних і некультурних мастильників — у їхню цивілізовану гімназію! Голову спілки робітничої молоді! Ні! Далі він не піде! Розстрілюйте тут!

— Цурюк![302] — перехопив його рух той, що йшов з правого боку, і підколов багнетом під ребро. — Цурюк! — перелякано підхопили всі інші. Підхопили писклявими, дитячими голосами. Така ганьба!