— Розумієте, Репетюк? Ваш же батько не злидень! Ви його вговоріть… Самому ж йому і до смерті на млин не зібратися. А вдвох ми його споловини придбаємо. В поміщики вийдемо, їй-бо присєй-бо! Рік-два помелемо, і кому буде охота в мукомолах зоставатися, той половину й відкупить. А скільки ж за ці два роки грошей в банк наконопатимо! Млина ж тепер, поки війна, задурно взяти можна. Ще й дякувати будуть. Під фронтом же, коло кордону! Правда, риск є, таїтися нічого — є. Зруйнувати можуть — війна. Але ж другої нагоди не буде! Коли там другої війни дочекаєшся! А воно може вийти так, що після війни кордону того і зовсім не буде тут! Га? Ха-ха! Ні, ні, Репетюк, ви неодмінно повинні вашого батька вмовити! Я йому листа напишу, а ви мене порекомендуєте… Га? Ваш батько письменний? Погано! Це погано. Не треба, щоб чужий хтось листа читав. Ще перебити може. Ах, сестра живе письменна? Ну, прекрасно! Значить, я напишу…

На розі першої вулиці ми розпрощалися.

— По домах! — значуще кивнув Піль. — Тихо! Марш!

Ми зірвали кашкети й весело замахали йому! Пілеві! Страхіттю гімназії! Хто б міг таке подумати? Ми ж були з ним вже на короткій нозі…

На другий день ми були викликані до кабінета директора. Там протягом півгодини Мопс заливав нас слиною і оглушав свистом, гарчанням і плямканням. За відвідування забороненого, крамольного театру всім нам було виставлено три з поведінки.

В списку, який подав Піль директорові, Репетюка, одначе, не було. Піль пізніше пояснив, що він зразу забув, а потім не варто було вдруге турбувати директора…

Звільнення Ельфріди Карлівни відбулося для нас майже непомітно.» Бо й сама Ельфріда Карлівна вже давно стала в гімназії фігурою бліднесенькою. Престиж і авторитет колись одного з кращих педагогів був безповоротно загублений ще того пам'ятного дня на початку війни. З почину солдафона-інспектора і ще дехто з учителів почав демонструвати перед викладачкою німецької мови свою «любовь к отечеству и народную гордость». Вони намагалися чим-будь дошкулити, принизити дівчину, щиро вірячи, що цим вони завдають німецькому народові та його варварській культурі непоправної поразки. Чи ж треба говорити, що за цим прикладом ми також не віталися до Ельфріди Карлівни, гострили при ній свою дотепність на германофобських приказках про «немца, перца, колбасу», пускали їй живих тарганів під одежу, а діставши за абсолютне й нахабне незнання урока одиницю чи двійку, лаяли бідну дівчину мерзенними словами.

І от колись при самому початку навчального року, коли ми чекали німецької лекції й колективно вигадували, що б таке найгидкіше встругнути дщері тевтонській за те, що вчора руські війська були розбиті німцями на Раві-Руській, — двері відчинились і до класу ввійшов миршавенький, сивенький, абсолютно нам не відомий дідуган.

— Що вам завгодно? — здивувалися ми.

— Це й є ді зібенте клясе, проше панув, — відразу трьома мовами в одному реченні запитав нас дідуган замість відповіді.

— А ви хто такий будете? — підозріло поцікавилися ми.

— А я й буду ваш новий навчатель дер дойтшен шпрахе.

Чомусь від цієї розмови нам зробилося смішно. Ми дружно всім класом засміялися. Новий навчитель дер дойтшен шпрахе якийсь час дивився на нас уважно, злегка мружачи ліве око. Потім він раптом розтулив рота і засміявся й собі дрібнесеньким, більше схожим на овече мекання, сміхом. Ми покотилися в буйному реготі. Ми зразу зрозуміли, що жити з новим «навчателем» буде веселіше, як із затурканою Ельфрідою Карлівною.

Коли, нарешті, в класі встановився сякий-такий спокій, раптом з свого місця звівся Макар. Він був чимсь схвильований, бо був блідіший, і очі його ширилися, прозорі й безбарвні.

— Послухайте, — сказав Макар. — Послухайте, а де ж ділася Ельфріда Карлівна?

— Мене звуть Ян Казимировий, — надмився дідуган. — А про Ельфріду Карлівну я ніц не вєм. Абер вона єст німкеня.

Макар сів. Він зблід ще дужче. Очі його ширилися, погляд став розсіяний і далекий. Макар був дуже схвильований.

Після уроків Макар вийшов останнім і пішов окремо. Він навіть перечекав у роздягалці, поки повиходили всі. Вийшовши на вулицю, він звернув праворуч і пішов униз широкою Гімназичною вулицею. Додому Макарові було ліворуч.

Пройшовши Гімназичну вулицю, Макар вийшов на Тунельну і дійшов майже до самого її кінця, перед залізничним насипом. Тут, праворуч від проїздного тунелю, відходила вздовж залізничної колії довга і рівна Кишинівська.

Макар спинився на розі. Впрост через вулицю за високим штахетом і рясними кущами жасміну, бузку і маслини стояв приземкуватий одноповерховий домик. Стара липа простягала над ним своє м'яке гілля.

В цьому домі «унтер ден лінден», праворуч під парадного входу, в кімнатці на два вікна мешкала Ельфріда Карлівиа Іслендер.

Макар зиркнув ліворуч і праворуч. Ні там, ні там не було нікого. Тоді він підібрав поли шинелі і швидко перемахнув через залиту грязюкою вулицю. Не спиняючись, він шмигнув у хвіртку, пробіг по густо засипаній жужелицею стежці і вибіг на гайок. Держачок на дротику під мідного дзвоника був якраз врівень з Макаровими очима. Макар вхопив його й сіпнув, може, занадто рвучко. Дзвоник задзвонив якось враз і надто вже перелякано. Так дзвонять на пожежу, на сполох, на гвалт.

. І Серце Макарове також колотилося на сполох, на гвалт, немов на пожежу. Він надто шпарко біг. Він притис ліву половину грудей рукою — серце невгавало. Він притис дужче — серце колотиться, як і раніш. Тоді Макар випростався, звівся навшпиньки і повільно, не поспішаючи, набрав глибоко в груди повітря. Так само, не поспішаючи, лиш ледь-ледь хутчій, він випустив його зразу і набрав знову. Серце негайно ж втихомирилося. Старий, перевірений, прекрасний футболістський прийом. Можна бігати невпинно півгавтайма, потім зробити п'ять-шість таких вдихів — і знову бігати півгавтайма. Макар же був лівий край. Кому ж і вміти бігати та керувати своїм серцем, як не йому?

Враз за дверима, в глибині передпокою щось стукнуло, щось рипнуло і почулися негучні кроки. Серце Макарове знову підплигнуло й заколотилося ще дужче. Що це він робить! Сором! Тікати! Геть звідси, поки піхто не побачив! Поки не розчинилися двері!..

Хвалити бога, то була тільки служниця. Макар ввійшов у передпокій. Двері до Ельфріди Карлівни були праворуч. Служниця нещільно причинила їх, і Макарові було чути, як знайомий, дещо дерев'януватий голос Ельфріди Карлівни здивовано перепитав, як служниця знову щось сказала, а Ельфріда Карлівна перепитала вдруге і ще більш здивовано. Слів не можна було розібрати, але так виразно бриніли тембри й інтонації.

Але вони заговорилися щось надто довго. Притихле серце знову почало то завмирати, то знову нервово колотитися. Щоб заспокоїтися і врівноважити кровогін, Макар знову тихо звівся навшпиньки й глибоко вдихнув повітря. Проте за один раз не помогло. Макар звівся другий раз. Потім викинув руки в боки й присів. Так ще краще. Повний кровообіг. Хвиля крові від серця одливає вниз, у таз. Прекрасний спосіб заспокоїтися. Особливо коли зробити так разів п'ять-шість вряд.

І от, саме як присів Макар втретє, розкинувши руки і відкинувши голову назад, двері з кімнати Ельфріди Карлівни розчинилися широко і на порозі з'явилася вона сама.

Макарові здалося, що він губить притомність. Кров справді відлила від серця, але відлинула, мабуть, геть уся, і Макар відчув, як це прокляте серце зовсім спинилося. Він забув навіть звестися. Так і зостався сидіти накарачки, пустивши поли шинелі по підлозі й розкинувши руки на боки.

— Що з вами… Макар? — скрикнула Ельфріда Карлівна перелякана. — Зінд зі кранке?

Аж тепер кров буйною хвилею вдарила назад, навіть і не в серце, а просто в. голову, і Макар здолав звестися — червоний і готовий вмерти від сорому…

— Взагалі… мені треба було побачити вас, Ельфрідо Карлівно… — насилу видавив він із себе.