Того вечора ми дивилися якусь проймальну й жалісну мелодраму. Старий сільський багатій закохувався в молоду наймичку. Але марні були його зальоти, благання, загрози — дівчина кохала молодого наймита. Протягом двох дій старий кровосос і селадон проклинав молодих коханців, бив їх, намагався то отруїти, то зарізати, то кинути з кручі в річку. Зате в третій дії він раптом вдавався до бога, ішов у монахи, а свій хутірець відписував… предметові свого нещасного кохання та її коханцеві. В четвертій дії щасливі молоді, благословляючи бога і свого добродія, справляли весілля, а заразом і новосілля в хаті старого кровососа. Хата була біленька-чепурненька, біля неї повітка, криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі — вишневий садочок у цвіту. Над молодим вишневим цвітом дружно й гучно гули рої джмелів. Для цього сценаріус, не одриваючись, дмив у дитячий свисток з горошинкою всередині. І от, тої хвилини, коли молоді вдаряли весільного гопака, на авансцені знову з'являвся старий кровосос в чернечій одежі, з торбою і патерицею. Він довго плакав, молився і бив себе в груди, а потім хапав патерицю й убивав обох щасливих коханців…
Завіса впала — і вся зала плакала. Піль насунув кашкета на ніс і зник у темряві саду. Тоді завіса пішла вгору вдруге, і ми засипали нашими кашкетами безталанних молодих коханців. Ах, і на чорта ж вони повірили старому павіанові? Хіба таким кровососам можна вірити? От вам і розплата за. легковірність, добродушність, ніжні співи і пристрасні танці. Розбуркані і піднесені ми вийшли з театру.
Кроків за кілька проти дверей театру, просто під газокалільним ліхтарем стояв… Піль.
Серця наші ойкнули, і ми хильнулися мерщій назад, у тінь. Але було вже пізно.
— Пст! — кивнув пальцем Піль.
До найближчих кущів було кроків з тридцять, і прокляті ліхтарі заливали все довкола густим і яскравим світлом.
— Пст, пст! — кивнув знову Піль. Потім він вийняв хустку і обтер лице.
Власне це треба було б зробити саме нам — холодний піт заливав нам очі і виски. Тоскно ми топталися на місці.
— Ближче! — прогунявив Піль.
Понурившись, ми попленталися ближче. Ховатися вже не було чого. Наші обличчя він вже все одно побачив. За два кроки ми спинились, не зводячи очей. Ми знали: Піль вийме книжечку і олівець і зараз усіх нас перепише. Завтра: директорський кабінет, фонтани Мопсової слини, тупотіння ногами, потім педагогічна рада і… господи! Може, хоч заради воєнного часу — не вигнання, а тільки три з поведінки!?
Зітхнувши, ми наважилися звести благальні очі на Піля і тієї ж секунди стали як укопані.
Піль стояв, прихилившись до ліхтаря, і ніякої книжечки в його руках не було, В лівій він тримав кашкета, в правій — носову хусточку. Він підніс її до носа і гучно висякався. Під очима в нього було вогко…
Ні, ні! То була просто нежить. Не може ж бути, щоб гімназичний педель умів плакати.
— … В Новоушицькому повіті… — пробурмотів Піль собі під ніс і, втершись остаточно, сховав хусточку до кишені. — Підійдіть ближче. Як вам сподобалося?
Ми не зрозуміли. До кого це він звертався? Нікого ж коло нього, крім нас, не було. Що і кому сподобалося?
— Як вам сподобався спектакль?
Тепер ми зрозуміли: Піль збожеволів. Це доля всіх шпиків: вони під старість захворюють на манію переслідування. Боязко ми відсторонилися. Здається, божевільні кидаються на людей…
— Надзвичайно! — відповів собі Піль. — Гра! Співи! А взагалі?..
Ми тремтіли. Піт стікав з нас, як з викупаних, і холодний осінній вітер зразу ж обвівав і морозлв нас.
Втім, головний жах був попереду. Піль раптом поліз до кишені й вийняв портсигар. Клацнувши механічним замком, він розчинив його і простяг в нашому напрямі:
— Прошу, панове!.. Беріть, беріть, нічого. Репетюк, Теменко, прошу, Сербин, ви ж курите? Туровський, будь ласка…
Ми відступили. Аж тепер нам було все зрозуміле. Старе стерво ще й глузує з нас! Він хоче показати, що тепер вже нам все можна, навіть закурити при ньому: однаково він не лічить вже нас за гімназистів — завтра ми будемо вигнані геть. Ні, мрачна душо, ти нас на це не візьмеш!..
— Та беріть! — вговорював нас Піль. — Я все одно знаю, хто курить. І про театр знаю. І чи щовечора буваєте, знаю. І що кашкети кидаєте, знаю. І про дзвоник до сценаріуса знаю. Все знаю. Куріть…
Ми з жахом відступали назад. Він наступав на нас крок по кроку і штурхав портсигаром по черзі в груди кожному. Нарешті, відчаявшись, він поклав портсигар до кишені:
— Не довіряєте… Ну, що ж… Ходімте по домах…
І ми рушили разом в темні алеї до виходу з парку…
Кинутись на нього? Накрити шинеллю і налупцювати, щоб знав? Єрунда, він знає кожного. Набити так, щоб і пам'ятати забув? Єрунда! Хіба це можливо?.. Пригрозити, що вб'ємо?.. Або — просто вбити?.. Єрунда! Страшно!
Піль, нарешті, надів кашкета:
— Отакий, — тихо і мрійно сказав він, — і в мене був. Отак само: домик під залізом, праворуч повітка, ліворуч — криниця з журавлем, довкола маки, соняшники і рожі, а далі вишневий садок і джмелі гудуть…
Ху, ти чорт! Він говорив щиро… Зовсім щиро. Він, справді, був розчулений. Голос його навіть тремтів. Спектакль зворушив його і викликав якісь проймаючі асоціації.
— … корови, звісно. Коней четверо і воли… мати моя в курчатах і качечках дуже кохалася…
Нам зітхнулося легко.
Випадок був небувалий, але це був факт. Старий педель розчулився. Хто б міг таке подумати!
За дві хвилини ми були вже немов друзі. Піль розповідав, а ми тіснилися довкола і співчутливо зітхали. В його діда, виявляється, був хутір: тридцять десятин, пасіка і сад. За батькові борги хутір спродано. І от — Іван Петрович Петропович мусив зробитися надзирателем у гімназії. Але Піль так любить село і народ! Він таки поверне собі хутір! Без народу він не може. От побачив народну п'єсу і мало не заплакав…
Народ! Це було трохи незрозуміло. Про кого йшла мова? Звичайно, мистецтво це є правда життя. Сам Аркадій Петрович про це казав. Наймит, і наймичка, і їхній хазяїн добродій-кровосос, а також і всі їхні друзі і подруги в синіх штанях, вишитих сорочках, барвистих стрічках і гаптованих керсетках — це й є народ. Він навіть зворушив Піля. Ще б пак! Вони ж так співають, танцюють, вони такі веселі. Який, справді, прекрасний і надзвичайний наш народ!.. Сербин теж розчулився і захвилювався… Тільки… На секунду він був спантеличений. А хто ж тоді — солдат Яків? Сестри Стецюри? Баби-страйкарки? Навіть Потапчук та Репетюк?..
Тут раптом було зроблено ще одне надзвичайне відкриття. Нілі», тобто Іван Петрович Петропович, в минулому, коли ще в нього був його хутір, був майже сусідом Репетюка. В Новоушицькому повіті. Іван Петрович був розчулений до краю. Господи! Над річкою Лядова! Між Ялтушковим і Котюжанами! По праву руку від копайгородського шляху? Зразу за лісом? Господи! Та ж це зовсім поруч! Іван Петрович поліз знову за хусткою.
— Знаю, знаю! Ну, звичайно ж знаю. Зразу за фігурою, як в'їхати до села, ліворуч за гамазеєю, перший двір. Шопа. Коровник. І машина якась під навісом. Лобогрійка? Ara-ага! Я ж щоліта туди навідуюся. Слухайте, Репетюк, так тоді ж діло до вас є… Ах, і чого тільки на нашій Україні не трапляється!.. Ах, наша Україна! Давайте заспіваємо!..
Іван Петрович був зворушений.
Теменко брів позаду, мовчазний, як завжди, і похмурений. Сьогоднішня п'єса йому не вподобалася і радощі Піля — теж. Він не любив села. Скільки себе пам'ятав — все село, село й село! Там народився, там сільським учителем, як батько, і вмирати? Нізащо! Шопи! Коровники! Повітки! Гуси, кури! Глей, глей! глей! Теж мені Україна! Хіба ото й України, що в мужицькому обійсті?.. От позавчора була п'єса! Оце справжня Україна! Козаки! Запорожці! Гетьмани!.. Вони блискали шаблями і стріляли з пістолів. Теменко і порадів, і поплакав. Він теж хотів бути і козаком, і запорожцем, і гетьманом… Бігме!.. Із співом він вихопився перший. Він заспівав козацької.
Іван Петрович виклав Репетюкові своє діло. Справа була така. Ще двадцять років тому, як тільки його хутір спродано, він почав ощадити та збирати гроші на відкупівлю. Та хіба від надзирательського утримання відкладеш? До смерті на той хутір треба збирати. Але хай там що — а трохи грошенят вже таки є. Звісно, на хутір не стане, але ж можна відкуповувати, сказати б, по частях? От Іван Петрович і вирішив для початку придбати Мар'янівського млина. Млин як закрутить, як замеле, то й відкладати непотрібно буде. Зразу хутір підкупити буде змога! Та тільки горе таке: двох тисяч до млина не вистачає… Іван Петрович пропонував Репетюкові:
