— Слухаю, господин рабочий! — звівся й відкозиряв Сич. — А, дозвольте доложить, коли-єжелі которий замірятиметься навтікача?

— Хай замахуються лопатами! Але тільки не бить!

— Слухаю! Будет ісполнєно, господин рабочий!

Через три хвилини страшний гвалт пронизав мряку звідусіль. Одинадцятеро з гвинтівками виринули раптом з обох сторін поїзда і побігли вздовж, клацаючи затворами.

— Злізай! Злізай! Злізай! — гукали вони. — Скидай лантухи! Облава!

В тумані й мжичці здавалося, що їх було не десятеро, а цілий батальйон. Тим паче, що зокола з сусідніх колій нісся такий же одчайдушний і загрозливий лемент. Сотня гімназистів, обступивши ешелон кільцем, розмахували лопатами і вищали на різні голоси.

На дахах поїзда вчинився шарварок і метушня. Спекулянти хапалися, пробували ховатися, тікати. Та марно — хто плигав на колію з торбою за плечима, зразу ж наштовхувався на довгу лопату навзмах. Він кидався далі — але й там виростала постать з лопатою на руку. В тумані, з переполоху, ніхто й не подумав, що то лопати. То були гвинтівки! Цілий полк оточив поїзд з спекулянтами! Сич бігав навколо по цепу і лементував захриплим пропитим солдатським голосом:

— Цеп! Слухай мою команду! З правого флангу! По спекулянтах — товсь!

Для більшої паніки Козубенко вистрілив раз у повітря. Вистрілити закортіло кожному — і пальба загриміла з усіх боків.

Люди, торби і лантухи посипалися з буферів і дахів на на сип і шпали. Від лантухів з борошном здіймалися хмари білої куряви. Оберемки сала гупали, мов тісто на під. Торби з сухими сливами, грушами й яблуками торохкотіли об рейки. Сіль шурхала в зашкарублих важких мішках. Макар, Сербин, Лелека, Чорногуз і Боцян підштовхували розгублених, переляканих спекулянтів у спини і підганяли їх до сусідньої летучки, погукуючи грізно й безапеляційно. Вже десятки мішків виростали купами на дверях теплушок летучки.

Козубенко передоручив команду Зілову, а сам біг щодуху на блокпост. Треба було або відкрити семафор, або нехай черговий агент спрямує летучку на бічні запасні путі, мерщій і далі від цього місця. Спекулянти могли очуматися, роздивитися й кинутися в бійку за своє барахло. За Козубенком біг і Тихонов, щедро лаючись, засилаючи всякі побажання на голови знахабнілих хлопчаків. Але його, члена робітничої Ради, знали на залізниці всі, і треба було рятувати справу. Треба було своїм авторитетом вплинути на чергового агента. Зрештою, робітнича Рада дала ж йому необмежені повноваження…

Біля одного з вагонів збилася невеличка купка. Кілька переляканих спекулянтів, кілька гімназистів з лопатами, з гвинтівками — Золотар, Піркес і Стах. Стах стояв у середині кола, весь зібгавшися, прихилившися, зсунувши кепку на чоло, і рука, що тримала гвинтівку, тремтіла. Проти Стаха — трохи блідий, застромивши руки в кишені добротної шинелі, над двома торбами стояв Стахів брат, Бронька Кульчицький. Він возив сіль і сало з Бірзули[501] до Волочиська, там продавав польським контрабандистам, купував какао і камінці для запальничок, віз до Києва і брав за них срібні портсигари й золоті п'ятірки. Зараз скрізь довкола щодня бували перевороти, і крутитися коло якоїсь армії не було жодної рації. Броньчина блідість вже сповзла з лиця, і він починав нахабно посміхатися.

— Ой, понт! — чмихнув він. — Зняли ярмарок на цілу неньку Україну! Ну, розступіться, я й пішки додому дійду. — Він ступив до своїх мішків. — Пусти! — штовхнув він брата ногою.

Стах засопів і знову став на попереднє місце.

— Що в тебе в мішках? — прохрипів він, зібгавшися ще більше.

— Свобода! — хизуючись, виклично чмихнув Бронька. — Повні мішки свободи! — Він копирснув ногою обидві торбини. Чоботи були в нього новенькі, хромові. На шинелі каракулевий комір. — Ганяю за свободою з власним мішком. Ану вас к свиням собачим, патріоти! Пусти-но!

Стах відштовхнув його руку і відступив крок. Він вперся чорним, пронизливим поглядом братові в очі. Бронька теж відступився і впер руки в боки. Нахабна посмішка перебігала в примружених очах і по скривлених губах. Так застигли вони на мить один проти одного — два брати. Один високий, ставний, глузливо-нахабний — старший. Другий маленький, шкутильгавий, розлючений — молодший.

— Неси мішки до отих вагонів, — прохрипів Стах, — для хворих на тиф полонених беремо…

— Аякже! — сіпнув головою Бронька. — Знайшли дурного! Для себе на буферах страждав!

— Неси… а то!..

— Хі! Налякав! Держіть мене ззаду, бо зараз упаду!.. Ану, пусти!

Груди Стахові важко здіймалися, на щелепах тремтіли набряклі кульки. Перед ним був його брат, його рідний брат, сип його батька. І це був старший брат, голова і верховода в хаті. Здоровий, розпаскуджений гевал. Сьогодні, як прийде Стах увечері додому, Бронька скрутить йому руки і так наб'є, що вранці Стах ледве дошкандибає до депо на роботу. Бувало таке вже частенько.

— Ат! — розсердився Золотар. — Вдар його раз…

Але Бронька вже випередив Золотареву пораду. Він розмахнувся і згори вниз ударив Стаха в обличчя.

Стах хитнувся, і Піркес вчасно встиг вихопити з його рук гвинтівку.

— Віддай! — закричав був Стах, але зразу ж забув за гвинтівку і з місця, немов на пружині, підплигнув угору. Його невеличкий, але міцний і гострий кулак з усього розмаху вгилився Броньці під ніс.

Бронька не сподівався на удар і, не втримавшися на ногах, гепнув навзнак.

— Поїхали! Поїхали! — загукав у цей час звідкілясь із туману голос Козубснка. — Сідай! — «Кукушка» свиснула. Семафор був закритий, але агент спрямував летучку на обхідні путі.

Бронька схопився, розлючений, оскаженілий.

— Покруч триклятий! — зойкнув Стах і вдарив Броньку вдруге в те ж саме місце.

Бронька хитнувся і знову упав. Він закричав диким репетом прокльони та брудну лайку і, вхопивши Стаха за ноги, сіпнув до себе. Стах упав зверху на нього. Вони звилися в тісний клубок і покотилися по гравію в рівчак.

— Сідай! — гукав десь Козубенко з туману. — Сідай! Якусь мить ноги Стаха і Броньки мелькали по черзі вгорі.

Бронька лаявся, Стах борюкався мовчки. Але образа і лють маленькому Стахові надали надзвичайних сил. Він вислизнув угору і скочив на рівні. Ще раз він затопив Броньці в вухо, тоді відійшов геть і сплюнув кров набік. Бронька, плачучи, сидів у рівчаку, руками по лікті в багнюці. Його франтувата шинель була закаляна вщент. Підошва елегантного чобота відірвалася і під носком вишкірила зуби.

Піркес вхопив Стаха за руку і потяг геть. Летучка вже рушила і заклацала буферами.

— Прийдеш додому, — верещав Бронька, — заб'ю! Рудий пес! Шкандиба!

Він раптом зірвався і кинувся до своїх мішків.

— На! На! — вищав він, штовхаючи торби носками. — На! Забирай! Ідол проклятий! Забирай! Каравул! Гвалт! Грабують!

Золотар нахилився до торбини з салом, підняв її з землі і кинув у вагон.

Стах з Піркесом якраз плигнули на тормоз останнього вагона. Але Золотареві вже було пізно доганяти.

Золотар закинув гвинтівку за плечі і, притишивши ходу, пішов спокійно вздовж ешелону. До станції було кілометрів зо два.

Спекулянти гукали йому лайку навздогін, але Золотар ні разу не озирнувся.

Він ішов помаленьку — довгастий і цибатий, — сердито бурмочучи щось собі під ніс.

Три німецькі ешелони вишикувалися один коло одного вздовж перону військової рампи. Паровозів під ешелонами не було.

На танку комендантського управління рампи стояли петлюрівський комендант, його ад'ютант і черговий залізничний агент. Перед ґанком — гурт німецьких офіцерів.

— П'ятнадцять хвилин! — гукнув сивоусий німецький полковник, і ліва рука його відкарбовувала всі наголоси короткими ударами долоні об ефес палаша. — П'ятнадцять хвилин, і жодної секунди більше! — Жили на його низькому лобі налилися синьою кров'ю. — За п'ятнадцять хвилин я викочую гармати і громлю в тріски все! — Він коротко кинув рукою навкруги і знову почав карбувати на ефесі. — Станцію, місто, всі брудні халупи ваших свинячих машиністів. Я скінчив.