Він справді скінчив і, клацнувши шпорами, повернувся на місці. Широкими кроками він рушив до офіцерського вагона.

Весь його штаб юрбою посунув за ним. Шпори дзенькали, палаші хльостали по довгих теплих шинелях.

Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли виструнчившись, блідий черговий агент розгублено тупцював, тоскно позираючи праворуч і ліворуч — як би йому втекти?

Робітники депо відмовилися подати паровози під ешелони німців, які верталися до Німеччини із зброєю в руках. В Німеччині буяло спартаківське повстання[502]. Кожна гвинтівка в руках німецького солдата — це був постріл у спину німецькій революції. Та й німецька зброя потрібна була українським робітникам і самим — отут.

Петлюрівський комендант кинувся до управління, до телефону. Ад'ютант стояв поруч із ним, так досі й забувши свою руку біля кашкета. Залізничний агент скористався з того і мерщій утік.

За десять хвилин — в розстебнутому пальті, з шапкою набакир — прибіг захеканий голова петлюрівської «залізничної ради» Головатько.

— Ви хто? — запитав його полковник, спустивши у вагоні вікно, і, немов неуважно, поглянув на годинник на своїй руці.

— Я Головатько… — скинув Головатько шапку, — цебто я голова… залізничної ради… Головатько…

— Так от, Головатько залізничної ради, — сказав полковник, — за три хвилини ви будете розстріляні! Пане лейтенанте, візьміть Головатька ради під караул!

Четверо солдатів вмить виросли спереду і ззаду. Головатько захитався, і синє лице його зросив піт. Загикуючися, б'ючи себе в груди, він почав благати полковника. Він доводив, що він не винен, що залізнична рада взагалі не винна, що всі «свідомі українці-залізничники», які стоять на сторожі інтересів української самостійної державності, глибоко шанують велику дружню Німеччину, її непереможну армію і, зокрема, її високошановний нейтралітет в справі боротьби «щирих українців за їх національне визволення»…

— Коротше! — гукнув полковник. — Вам зосталася одна хвилина.

— Залізнична рада віддала наказ подати вашій вельможності три найкращі паровози серії «С», але ж, прошу вашої ласки, пане полковнику, депо відмовляється виконати наказ ради! Там засіли прокляті більшовики, їх треба всіх перестріляти, ваша вельможність! Я благаю вас, ваша вельможність…

— Проженіть геть цього ідіота! — скривився полковник, — Я говоритиму тільки з представником депо! Даю вам ще п'ятнадцять хвилин. — І він гучно грюкнув широким вікном.

Комендант з ад'ютантом, притримуючи шаблі, кинулися до управління бігцем. Головатько розгублено озирнувся навкруги, тримаючи шапку в руках і не знаючи, що ж йому далі робити.

— Цурюк! — підштовхнув його вартовий прикладом. — Луф!

Тоді Головатько напнув шапку і тихо поплентався за комендантом услід.

Представник від депо прийшов не через п'ятнадцять, а через двадцять п'ять хвилин.

Він ішов неквапом, засунувши руки глибоко до кишень кожушка. На станції пакгаузу висіло якесь оголошення, і він спинився його перечитати. То була ще торішня об'ява про заборону ходити через залізничну колію стороннім особам. Під дверима блокпоста скиглило паршиве змерзле цуценя. Представник від депо спинився і жалісно поцмокав до нього. Лампівнику, що прочищав скло в ліхтарі, представник від депо запропонував закурити…

Полковник стояв біля вагона, нетерпляче похлопуючи знятою рукавичкою по лівій долоні.

Ви хто? — зустрів він представника від депо.

— Я машиніст Шумейко! — відповів представник і ввічливо підняв свій чорний каштет з срібним паровозиком попереду.

— Представник від депо?

— Еге, — сказав Шумейко, — хлопці переказували, що ви просили зайти до вас, немов справу якусь до робітників маєте?

Сині жили знову набрякли на лобі в полковника, але він стримав себе.

— Три паровози, — неголосно Відкарбував полковник, — мені потрібні негайно. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.

— Паровози холодні, — знизав плечима Шумейко. — Пану полковнику треба було повідомити з попередньої вузлової станції, тоді б ми наготовили завчасу. Адже пан полковник розуміє, що для того, щоб розігріти паровоз, треба годину, а то й дві. За півтори години ми можемо подати вам три паровози…

Полковник впер очі Шумейкові в перенісся. Шумейко ввічливо зустрів гострий погляд двох сірих, лютих очей. Полковник похлопав рукавичкою по долоні, потім застромив її за борт.

— Добре, — нарешті сказав він, — я згодний дати вам півтори години.

— Добре, — проказав і Шумейко, — півтори години — великий час. Ми сподіваємося, що цього буде досить, щоб скласти всі ваші гвинтівки, кулемети, патрони, гранати он там, під деревами. Гармати можна залишити на платформах — ми відчепимо платформи маневровиком. Холодну зброю теж треба скласти. Ми можемо залишити тільки один палаш особисто вам, як командирові регіменту, поскільки це..

— Взять! — зарепетував полковник. — Під караул! — Він зробився синій, і жили на лобі напнулися, мов мотузки.

Гримлячи гвинтівками, солдати оточили Шумейка. Шумейко ледь-ледь зблід.

— До тої пори, — спокійно промовив він, — поки я буду у вас під караулом, жодна душа не прийде до вас говорити про паровози. Якщо ви накажете розстріляти мене, залізнична колія до Волочиська буде зірвана в шести місцях. Подумайте, гер полковник. Я даю вам п'ятнадцять хвилин.

Може, з хвилину полковник не міг вимовити й слова. Бліді ад'ютанти стовбичили перед ним, затамувавши дух. Шумейко поправив кашкет і знову засунув руки глибоко до кишень кожушка. Петлюрівський комендант та його ад'ютант стояли, виструнчившися і тремтячи, з долонями біля кашкетів.

— Під караул! — прошипів нарешті полковник. Четверо унтерів негайно ж оточили Шумейка. На мить сірі очиці полковника всвердлилися в лице коменданта. — Ви не влада! — просвистів він крізь зціплені зуби. — Ви… ви… собачий кал! — перекладач переклав це дуже точно. Комендант хитнувся і хутко засопів.

Шпори дзенькнули, і полковник зник у вагоні. За хвилину з вагона виплигнув сурмач і, звівши сурму вгору, пронизливо і довго засурмив. Десятки офіцерів уже бігли вздовж ешелонів, унтери свистіли в сюрчки. З гвинтівками в руках, застібаючи пояси, підтягуючи ремінці під касками, з вагонів сипалися солдати і бігли до перону, шикуючися в шеренги. Шумейко неквапом крокував до будівлі комендатури. Двері комендатури хряснули, і двоє унтерів вросли в землю біля ґанку.

Тим часом шеренги солдатів розділилися на взводи. З офіцерами на чолі взводи розбігалися по території військової рампи. Вони переладновувалися на короткі цепи, і цепи надали долі, залягаючи вздовж перонів. Перони були високі, врівень з підлогою вагонів, але за два метри вглиб вони поступово спадали нахилом униз. Таким чином, проти колії перон був подібний до широкого бруствера — бетонованого й брукованого. Солдати лягали на схилах і виставляли дула кулеметів з-за бруствера.

Військова рампа мала форму великого — з півкілометра кожний бік — рівнобічного трикутника. Вздовж кожного з трьох боків тягся перон-бруствер. Вподовж кожного перону проходили колії — києво-одеська, києво-волочиська і одесько-волочиська, — сполучаючися в кутах. Усередині рампи — в заглибині — під купинням високих дерев були будівлі комендатури, етапу й кухні. Та ще вздовж києво-одеської сторони на пероні рампи стояли чотири довгі диктові бараки етапних приміщень. Тепер вони були обернуті на лазарети з тифозниками-репатріантами.

За брустверами перонів, отже, навіть невеличкий гарнізон міг би витримати довгу облогу і обстріл значно переважаючих сил: підступи, територія залізниці окіл були відкриті широко і прострілювалися поперечним, а на кутах і подовжним огнем.

Тим часом упав і швидкий осінній вечір.

Депо — півкілометра поруч — було тихе й мовчазне. Паровози стояли холодні, робітників не було. В машиністській німецький загін знайшов лише старого сторожа-інваліда. Він вимітав сміття. Семафор проти волочиської колії горів червоним огнем.