— Не всі! — гукали вони. — Не всі! Нехай пан повітовий представник упише й нас до списку. Бажаємо до охочекомонного війська!

Вони вийшли наперед і зійшли на приступку ґанку. З першого погляду було видно, що чи не всі вони були демобілізовані солдати-фронтовики.

— Бажаємо до охочекомонного війська! — вигукнули вони влад, вишикувавшися вздовж східців.

Натовп загомонів і зашумів. Сплеснули вигуки й жарти.

— Стріляні!.. Оце військо!..

— Ще не навоювались!..

— Юринчукова армія!.. Гвардійонці!..

Тоді один з фронтовиків відокремився від інших, зійшов на ґанок і, майстерно клацнувши закаблуками, віддав на честь Парчевському. Перед Головатьком він витягся у фрунт.

— Дозвольте заявити претензію, пане добродію, найстарший начальник!

Головатько вдоволено почервонів.

— Слухаю, козаче! — розправив неквапно він вусики вниз. — Говори!

Претензія, виголошена від імені дев'ятьох парубків села Бидлівці, була така. Сповнені гарячого патріотизму і свідомості своїх обов'язків перед ненькою Україною та її верховним правителем, ясновельможним паном гетьманом, а також розпалені невгасимим жаданням боронити права братів-хліборобів — ці дев'ятеро соколів бажали стати в лави охочекомонного гетьманського війська. З таким бажанням вони й вдалися були до пана сільського старости у відповідь на оповіщений у селі заклик ясновельможного пана гетьмана. Але пан староста не записав їх до списку, посилаючися на умови, які визначали неодмінний майновий стан охочекомонних щонайменше у дві десятини власної землі. А жоден з фронтовиків не мав такої власності. Найбагатший з-поміж них володів лише одною десятиною. Соколи-патріоти й апелювали тепер до пана добродія найстаршого начальника. Головатько смикнув вусики донизу й замислився.

— Пане Головатьку, — сіпнула його Полубатченко, — треба дозволити, пан повітовий староста дозволить, я певна цього.

— Хведю! — сіпнув крайнього з парубків дідок із юрби, жалісно кліпаючи сльозавими старечими очима. — Хведю, а чого б ото тобі знову пнутися у ті москалі! Чи не навоювався вже за царя?..

— Пустіть! — висмикнув рукава парубок. — Пустіть-но, діду Василю! Казали ж вам — нам тільки б зброю дали, а тоді…

— Дезинтьори! — зітхнув дід, закивавши борідкою. — Ох, дезинтьори…

ПІарчевський чув цю розмову — він стояв біля сходів. Він мусив би… він мусив би, як старшина армії і комендант… Він глянув скоса на нарубка, тоді на всіх інших, вийняв портсигар і закурив.

Головатько тим часом м'явся і нерішуче тупцював. Він говорив парубкові се і те. що сам він вирішити таке не правомочний, що він просить написати заяву по формі, що він цю заяву негайно передасть панові повітовому старості і що зразу ж пришле відповідь, а тоді…

З села вирушили аж надвечір.

Попереду їхав Парчевський. За ним п'ятеро його козаків. Далі п'ятеро охочекомонників — їх таки назбирали до вечора п'ять. Далі знову п'ятеро козаків. Брички з Головатьком і Полубатченко не було. Полубатченко, тепер уже не Полубатченко, вирішила відвідати свого тата, перебути вдома день-два і запросила до себе й добродія Головатька провести вечір і відпочити ніч.

Позаду за козаками сунув натовп — батьки, жінки та Діти охочекомонників, староста, діди, баби. Піп з дияконом ішли теж. Кілька дядьків у зелених поясах — Місі, Дзбан, Головчук — несли ікону і корогву.

За околицею похід став. Баби поплакали.

Тоді бунчужний подав знак, і козаки вдарили пісню. Охочекомонники п'яними голосами — вони були вже п'яні вкрай — підхопили її й собі. Парчевський гукнув команду, і коні перейшли на рись.

Але тої хвилини, коли загін перебіг греблю і вирівнявся з краєм лісу, коні раптом шарахнули й звелися дибки. Тріскучий стрекіт схопився з узлісся, а тоді знову і знову. Короткі й швидкі вогники побігли вздовж лісового окопу. По загону стріляли частим огнем.

Кінь Парчевського зробив великий стрибок, поклав вуха і метнувся з місця учвал. Кулі засвистіли через голову рясно, але зразу ж випали зосталися зовсім позаду. Кінь ніс кар'єром дорогою вздовж понад лісом. Вітер бив у груди, в обличчя, і кашкет Парчевського зостався десь там, коло греблі.

Може, за кілометр, де дорога звертала за плантації буряку, Парчевський нарешті спинився.

Постріли сплескували тепер вже рідко і далеко. Звідси, з пагорба, було добре видно до греблі й до узлісся назад. Козаки Парчевського, розсипавшись невлад, скакали полем у різні боки, урозтіч. П'ятеро охочекомонників, всі в ряд, гнали щодуху мерщій назад до села. Потім один з них звалився з коня, і, віючи нестриженою гривою, кінь поскакав попереду всіх — сам.

Парчевський злегка торкнув боки коневі шпорами і поїхав ступою. Козаки, розсипавшися віялом, тепер знову з поля скакали до нього. Він мусив їх почекати. Було соромно командирові загону зостатися простоволосим. Та не вертатися ж за кашкетом під постріли знов! Партизанів залягло небагато, але серед них були стрільці.

Парчевський пустив повід і похилив голову на груди. Свіжий вітерець тріпав сколошканий чуб. «Георгії» тихо побрязкували на мундирі. Вечір вже заходив, сутеніло, з полів пахло гнилим соняшниковим бадиллям і холодною осінньою землею.

Парчевський насвистував під ніс невеселим, повільним, неуважним ритмом:

Потім він поправив розтріпаний чуб.

— Будь я проклятий, якщо це не Зілов! І забубонів під ніс:

Козаки по одному наздоганяли командира і мовчки, тихо шикувалися ззаду. Парчевський не озирався на них.

Побачення призначено серед білого дня, в людному місці, просто в «Вишневому саду» — крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки. Вдень, поміж, людей, не ховаючися — то й була найкраща схованка, як того вчили старі, випробувані правила конспірації, вичитані з журналу «Былое»[437].

Відповідний до цього мав бути і одяг. Золотар обрядився в цупкого шовку блакитну руську сорочку, шиту чорним гарусом по вилогах та маніжці, з високим коміром на чотири ґудзики на петельках. Це була його єдина празникова одіж — на свят-вечір, на Великдень та на смерть. Чоботи з набором довелося позичати в людей, але такої ноги, як у Золотаря, не було ні в кого з парубків у вагонних майстернях, і тепер передки тисли Золотареві так, що ноги терпли аж до колін. Стах одяг батькову «англіканку» з відкладним комірцем і підв'язав горло, як і належить до англійського комірця, шовковим шнурочком з бомбочками на кінцях. Поверх він нап'яв ще й батькового весільного піджачка — з сірого у дрібну клітинку «столетника». І піджак, і сорочку, і шнурок, і широкий пояс з нікелевими оздобами — все довелось потягти нишком із мачушиної скрині вдосвіта, коли ще всі в хаті спали. І тільки Пірксс раптом з'явився, як і завжди, — без кашкета, в старій гімназичній тужурці, ще й з розхристаними грудьми: верхні ґудзики на тужурці не сходилися.

— Шая! — вжахнувся, вздрівши його, Золотар. — Таж ти такий, як і завсігди! — Він тяжко скривився, підбираючи під себе ноги: прокляті чоботи з набором тисли як на заказ.

— І добре! — огризнувся Піркес. — Я ж тут вештаюся щодня, і мене знають як облупленого. Коли б вирядився якимсь опудалом, це зразу впало б в око всім… Одуванчика я все ж таки, про всякий випадок, поставив біля входу: коли побачить щось там таке, вмить буде тут… — Він сів поруч приятелів, на крайній ослінчик у другій алейці, біля альтанки.