Біля службового виходу з вокзалу на перон Козубенкову увагу спинив великий натовп у залі багажного відділку. Всі стояли, заломивши голови, і дивилися кудись угору на стінку. Двоє вартових тягли довжелезну драбину. Кілька німецьких фельдс-жандармів метушилися, розганяючи юрбу. Козубенко глянув угору й собі.

На цій стінці, високо, щоб не дістати руками, завжди, скільки себе пам'ятав Козубенко, висіла велика вітрина і в ній багацько дрібних фотографій. Над вітриною був напис великими літерами: «Стережіться злодіїв!» То була вітрина з фотографіями відомих залізничних грабіжників.

Але зараз, замість засиджених мухами багатьох дрібних фотографічних карток, у вітрині «Стережіться злодіїв» висіло тільки два великі портрети: бравий генерал у черкесці і ще бравіший у німецькій касці з шпиндиком на маківці. Генерал Скоропадський та генерал Ейхгорн. Український гетьман та німецький правитель. Ім'я кожного під портретом було окреслено жирним червоним колом.

Козубенко чмихнув і мерщій подався геть.

Збори страйккому призначено було на православному кладовищі, як і завжди, об одинадцятій. Але Козубенкові переказано прийти разом з усім комітетом соробмолу — ще Зілов і Крос — за півгодини раніше. Козубенко мав іти через поля зрошення, Зілов — садами Нового Плану, Крос — Цвинтарною вулицею.

Продиратися крізь сади поночі — це було немовби шукання скарбу за цвітом папороті. Паркани раптом виростали зовсім не там, де їм немовби належало бути. Невеличкі кущики нагло перекидалися на хати. Католицьке кладовище, яке треба було перейти, було величезне, старезне, заросле хащами чагарника. Але Зілов добре пам'ятав, що навхрест його розтинають дві широкі алеї, та от — аж піт його рясний брав — він натрапити на них так і не міг. Він брів від могилки до могилки, натикаючися на монументи й хрести, вдаряючись з розгону об мурування склепів, застрягаючи в хащах шипшини — чіпкої і лютої. Він подряпав руки в кров, упав разів десять. Було так темно, що коли б замружитися на мить, крутнутися на місці і тоді розплющитися, то можна б було спокійно вкладатися переспати на якійсь могилці — до ранку вже несила б було зорієнтуватися. Але Зілов твердо пам'ятав напрямок і вперто з нього не звертав. І, тільки вже переплигнувши через рів до православного кладовища, Зілов побачив, що він весь час ішов паралельно широкій алеї, достоту в двох кроках ліворуч.

— А ще готуємось у партизани! — в нападі самозневаги мало не скрикнув він. — А темної ночі не знайдемо дороги від хати до вбиральні!

Він з люттю і заздрістю поглянув на небо угорі. Ось тобі чудова карта, просто кишеньковий путівник, але ти ні в зуб ногою серед цих небесних ієрогліфів! Небо звисало чорне, щедро і густо всіяне міріадами зір. Тисячоліття жили покоління людей без дороговказів, без карт і без компасів, і нічого — робили собі свою історію. Кожнісіньке селянське хлопча і тепер читає з нічного неба, немов з високої гори в ясний день, а от стоїть він, слюсар Зілов з свідоцтвом за сім класів гімназії — і, крім Воза, або, як ще на нього кажуть, Великої Ведмедиці, нічого в цьому хаосі сузір'їв не розбере! І він почав думати про те, що соробмол негайно ж мусить поставити на гуртках вивчання карт, топографії та бодай схематичної астрографи.

І все ж таки до умовленого місця Зілов прийшов перший. Умовлене місце було проти каплиці, біля монумента з написом: «Я уже дома, а вьі в гостях». Такий був і сьогоднішній пароль.

Зілов сів на могилу і почав смоктати травинку — курити хотілось страшенно, але заборонено було категорично. Може, залізти у капличку і покурити там? В цей час у кінці стежки зарипів гравій, і чиясь постать, заступивши зорі, спроквола попростувала до каплички. Зілов причаївся за монументом.

— «Я уже дома», — прочитала постать, спинившися перед монументом, дарма що в темені ночі не тільки напису, а й самого монумента видно майже не було…

— «А вы в гостях», — відгукнувся Зілов, виходячи. — Здрастуйте, Олександре Івановичу!

То був Шумейко.

— Ху! — сів він на горбок. — Втомився я. Правду сказати, набридло за чотири місяці мотатися по лісах та ярах. Зате економічний ефект безперечний: за квартиру не треба платити. Ну, як справи, друже? — Він охопив Зілова за плечі і з сміхом притис. — Ну, доповідай! А де Козуб і Крос? У тебе, значить, цукроварні, у Крос австрійці, в Козубенка залізниця і зв'язок? А харчі?

— По місту благодійні пожертви, а по селах я. Крос я від цього зовсім звільнив.

— І правильно, з австрійками їй та Аглаї до біса мороки. Людей на цукроварнях знайшов? Є члени Спілки робітничої молоді? Може, були?

— В Ялтушкові знайшов… — Зілов звільнився з обіймів Шумейка і випростався. — Олександре Івановичу! Так єрунда получається. Не можна тільки самою молоддю мені обмежуватися. Цеховщина якась. І взагалі, розумієте… я заяву приніс, — він зашелестів папером із темноті.

— Заяву? — здивувався Шумейко. — Біда! Канцелярії я ще не влаштував. Ніяк не вирішу, де столи і друкарські машинки розставити, — заглузував він. — Чи в Тиврівському лісі, чи в Коростовецькому яру? Шафу, гадаю, у Межирові[378] на човні держать…

— Нічого смішного немає! — розсердився Зілов. — Для діла гірше, єрунда получається. В партійному комітеті ви ж буваєте раз у раз. Можна розглянути. Козубенко мене рекомендує. Вже й підпис на заяву дав…

Шумейко помовчав. Зілов хрустів папірцем.

— Скільки тобі років? — по паузі запитав Шумейко.

— Позавчора дев'ятнадцятий пішов.

— Ранувато ще в партію, — він помовчав ще, — та вже давай. Час такий, діла такі. Другим поручителем я сам буду. Тільки гляди мені!

— Олександре Івановичу! — Зілов ухопив Шумейка за руку і міцно її стис.

— Обережно! Пальці переламаєш! — скрикнув Шумейко. — Та ти просто борець!

— Я клянусь! Життям! Смертю! Усім! — Зілов раптом припав до Шумейка і поцілував його, не потрапивши в темноті, в ніс. — Ви розумієте… — він засоромився свого пориву й змовк.

— Я вже дома! — розітнулося в них над головами. То був Козубенко.

— А ми от гостюємо, — сказав Шумейко, ховаючи заяву Зілова у себе на грудях. — Сідай. Значить, Зілова до партії треба прийняти. І хай сьогодні ж бере зв'язок з військово-революційними комітетами по селах і Хуторах. Я тоді зараз і адреси дам. А на харчі та виявлення молоді по цукроварнях когось з інших твоїх малюків давай. Можна Стаха. Як ти гадаєш, кочегаре, га?

Козубенко сів.

— Розумієте, Олександре Івановичу, тут таке діло треба обговорити. Стах з Золотарем розказують про Піркеса — єсть такий колишній гімназист…

— Знаю. Той, що під Гніванським мостом? А що з ним?

— Та, розумієте, утворив якусь диверсійну групу, чи що, «Червоне коло» прозвав, вроді «Чорної руки», про яку вже мова була. От портрети Скоропадського і Ейхгорна у вітрину залізничних злодіїв повісив, сам бачив оце…

Шумейко засміявся.

— Піркеса варто використати. Хлопець хороший, хоча пролетарської закваски й не має. Членом Спілки робітничої молоді його зроби, тоді зразу до пуття прийде. Нехай би зброю шукали — купують, крадуть де хочуть, аби діставали. Золотар хай переховує. На цукроварні підбери когось із наших слюсарів, а Піркесом хай Стах займеться.

У цю хвилину з пітьми, мов з-під землі, виринула Катря.

— Ви? — спитала вона. — А це я! Тобто я хотіла сказати: я вже дома…

— Сідай, сідай, — забуркотів Шумейко, — гостею будеш, дівчинко! Ну, як там всякі діла? На туалети вистачає? Губну помадку одержала? Одеколон ще є?