Можальська миттю крутнулася на одній нозі:
Всем приятны, всем полезны помидоры, да, помидоры… —
заспівала вона і хутко перебігла через вулицю. Ще мить — і вона зникла в провулку, що провадив на Графську…
Козубенка вдома не було, і справді невідомо було, коли ж він повернеться. Його щойно заарештував австрійський патруль і привів до залізничної аудиторії — кінотеатру на території залізниці, тепер тимчасово обернутого на велику гауптвахту.
Затриманих пересиджувало в аудиторії постійно чоловіка сто-півтораста. З дня страйку австрійські патрулі, не вміючи перевірити документи на місці, затримували кожного, хто чим-будь видавався їм підозрілим. Найбільше то були залізничники або люди в одежі, схожій на залізничну форму, — студенти, техніки, інженери. Чимало було і селян з околишніх сіл, головне — молодих, з гарними обличчями, яких вважали за переодягнених інтелігентів.
Козубенка штовхнули в темну залу кінотеатру, і двері зачинилися. Це був жах. Він саме йшов на засідання нового, щойно утвореного страйккому, членом якого був і він. Він ніс низку повідомлень від телеграфіста Полуника — таємничого зв'язкового по лінії. Телеграф страйкував, але Полуник включив електросіть своєї квартири до прямого дроту, а під ліжком у себе встановив зладнаний з різних частин апарат. Розпластавшися під матрацом, він приймав зведення і з Києва, і з Одеси, і з Могилева, і з Волочиська[375]. Зведення він передавав Козубенкові… Що ж тепер було робити? Як втекти? Адже коли й відпустять, то не раніше як за день-два…
З другого боку грубки чулася притишена розмова. Сперечалося двоє.
— Інфузорія їсть собі якусь билинку, — бубонів сумно один голос, — інфузорію ковтає якась комаха, комаху жере хробак, хробака з'їдає курка. Курка! І все це — смерть, смерть, смерть…
— Звичайно! — пристрасно захлинався другий голос, присвистуючи крізь щербатий зуб. — Звичайно! Взагалі ідеальної людини бути не може. Що таке ідеал і ідеальність? Це тільки філософська категорія, термін для вищої абстракції, мірило розуму у собі і взагалі. Але ж візьмімо історію віків. Перший приклад — Леонардо да Вінчі[376]…
— Я тебе чудово розумію, — ще більше посмутнів перший голос, — ти скажеш своїми філософськими категоріями, що смерть одної істоти продовжує життя іншим! Але курку хоче з'їсти людина! А друга людина видирає її в неї з рота. І люди затівають бійку між собою. Починається війна! Війна!
— … І абсолютну якість людини ми можемо оцінювати навіть з погляду абстрактних категорій. Ми маємо таке право! Я кажу взагалі. Леонардо да Вінчі був славнозвісний художник, творець наукового, тобто ідеального, анатомічного малярства. Він такий же видатний скульптор, архітектор, фізик, математик, механік, інженер. Він…
— … І люди починають вбивати, знищувати одне одного! Знову смерть, смерть, смерть! Я тебе чудово розумію! Ти скажеш — до того, як вмерти, людина встигає залишити своє потомство. І ти говориш, що це й є ідеальне безсмертя!..
— Він нарешті поет! Він безперестанний мандрівник! Він професор і педагог! Він хірург!..
— Але ж це зовсім ніяке безсмертя! Це — казка про білого бичка! Адже курка вмерла! І людина вмерла! Вмер індивідуум! Вмер я!
Один одного співрозмовники зовсім не слухали. Козубенко проплазував за грубку і намацав в темноті ноги обох.
— Здорові! — сказав він. — Хто тут із вас Сербин, а хто Макар?
— О! — здивувався Макар. — Це Козубенко.
— Козубенко? — зрадів Сербин. — Слухайте, втлумачте ви, будь ласка, цьому йолопу, що…
Але Козубенко запалив сірника і роздивлявся на книжечку, яку взяв з Макарових рук.
— Розумієте, — обурився Макар, — таке свинство, держать тут у темноті, зовсім неможливо читати!
Книжка була «Интегральное исчисление» — Макар же вступив на математичний факультет.
— За що це вас сюди? — поцікавився Козубенко.
Сербин сердито хмикнув:
— Ми йшли вдвох. Вони питають документи. І в нас нічого з собою нема. А вони ж ні слова не розуміють!.. Кажуть, зараз має бути якийсь огляд. Хай подивляться хоч на студентський кашкет. Правда, студентський кашкет тільки в нього, — кивнув Сербин на Макара, — зате в мене студентська тужурка, і я думаю…
В цей час люстри вгорі раптом яскраво спалахнули, ясне світло залляло залу, і тої ж хвилини головні двері широко розчинилися. Десяток австрійців з гвинтівками і за ними двоє офіцерів увійшли до зали. Зала зашаруділа, загуркотіла — всі зводилися на ноги.
— Ругік![377] — гукнув один з офіцерів і зразу перейшов на ламану російську мову. — Астаца по міста! — Він вийшов на середину. — Которий шилаєк імєєт претенція і которий шилаєк без документ, тот шилаєк виходит тут і строить себя один после один…
Люди затупотіли, загриміли чобітьми, зводячися й простуючи на середину. Козубенко вхопив Макара і Сербина за руки і потяг за грубку, в тінь.
— Слухайте, — пристрасно зашепотів він. — Я член нового підпільного страйккому, за годину я маю бути чорті-де на засіданні, за всяку ціну, у мене інформації з лінії. Тобі все одно: ти будеш читати оцю книжку, ти даси мені твого студентського кашкета, а ти твою тужурку — може, вони мене випустять. А ви свої особи не завтра, так післязавтра доведете — подасте йому зараз заяву, чи що. Швидше!
Він заступив куток і чекав, поки Сербин скине тужурку. Макарова шапка була вже в нього на голові.
— Ти кажи йому, — зашепотів Макар, — по-німецькому: іх біи айн шюлер, айн шюлер… Розумієш?
— Як, як?
Макар проказав ще раз.
— Іх бін, іх бін айн шюлер, айн шюлер, — кілька разів повторив Козубенко. — Гаразд! — Він зірвався і побіг до середини. Але раптом спинився і вернувся назад.
— Дай сюди! — вирвав він у Макара його книжку і, нарешті, затиснувся між інші «шилаєк, которий без документ», що оточували німецького лейтенанта.
Сербин в самій сорочці і Макар без кашкета несміливо підійшли і приєдналися до групи теж. Козубенко стояв попереду — так, що його було дуже добре видно лейтенантові, — збивши студентський кашкет на потилицю і зовсім заглибившися в сторінки розгорнутої книжки.
Коли лейтенант спинився перед Козубенком, очікуючи його претензії, той так був заглиблений у читання, що в першу секунду лейтенанта навіть не помітив. І тільки коли лейтенант торкнув його стеком по плечу, він скинув неуважний, зовсім відсутній погляд на нього — книжка запанувала над увагою студента цілком. Втім, побачивши свою нечемність, він почервонів і розшаркався перед лейтенантом.
— Розумієте! — постукав він по сторінках розгорнутої книги. — Чортівськи цікава штуковина! «Интегральное исчисление»! Красота! Одірватись не можу. Ах, пардон, пардон, — знову схопився і зашаркав, кланяючись і якнайгречніше посміхаючись. — Їх бін шулер, шулер, розумієте, не той, що в карти шулер, а айн шулер, студент, айн штудент… Я йшов, розумієте, учить урок, лекцію, розумієте, і документ, звичайно, зоставив дома, дома, розумієте — нах гаузе?
Лейтенант знизав плечима. Студент був, безсумнівно, якийсь придуркуватий.
— Геен зі нах гаузе, — сказав він недбало, переходячи далі. — Хто следуюшай?
Але заяви двох слідуючих, зроблених на приблизно правильній німецькій мові, про те, що вони теж студенти і просять їх відпустити додому, здивували лейтенанта. Він оглянув їх уважніше. Один був простоволосий, другий в самій спідній сорочці. Це було підозріло.
— Астаца на место, — сказав він, відходячи, — до прибитие пан начальник украинская варта.
Козубенко вискочив на вулицю і мало не побіг з усіх сил — було вже пів на десяту, вечірня зоря меркла, збори страйк-кому призначено на одинадцяту, а ще ж до того він, Зілов і Катря, комітет союзу молоді, мали говорити окремо з Шу-мейком. І все це мало бути аж три кілометри звідси, на кладовищі. Козубенко стримав себе і пішов не кваплячись, заломивши студентський кашкет набакир і розстебнувши тужурку, з виглядом людини, якій робити абсолютно нічого; «Интегральным исчислением» він помахував, немов віялком. Путь йому лежала через вокзальний перон, повний австрійців, німців, державної варти. Він то насвистував, то наспівував собі під ніс:
