І тоді члени страйккому один по одному почали виходити вперед. Першим вибіг худенький і сутулий хлопчак — телеграфіст Полуник. Він був у своєму кашкеті з великими полями і жовтими кантами, але босий, в самих шкарпетках.

— Я не більшовик! — гукав він невідомо до кого. — Я не більшовик, я взагалі позапартійний… але, дозвольте, я вийду теж…

Потім вийшли один за одним ще кілька. Всього перед бароном Таймо стояло десять чоловіка.

Коли натовп сяк-так заспокоївсь і затих, полковник Таймо кивнув полковнику Будогосу.

Полковник Будогос став поруч з папером у руках. Він прочитав поіменно список третього підпільного страйккому — прізвища всіх п'ятнадцяти були відомі контррозвідці. Десятеро на оклик Будогоса відгукнулися — «єсть!». П'ять інших — то була фракція меншовиків — поволі вийшли, похнюплені і прибиті. Взвод кірасирів оточив страйкком і взяв гвинтівки на руку.

Полковник Таймо ще раз підніс до рота мегафон.

— Хто желайт на робота — на правий сторона, хто не желайт на робота — на левий сторона!..

Тільки вчора був виданий гетьманським урядом закон про заборону страйків і покарання за участь в них, як за участь у протидержавному бунті.

Наперед виступив начальник дільниці, інженер Сірошевський. Він оголосив, що всі ті залізничники, що перейдуть праворуч, негайно ж повинні з'явитися на свої робочі місця і стати до виконання своїх обов'язків. Всі ті, що перейдуть ліворуч, уважаються звільненими від дня оголошення страйку з занесенням у чорний реєстр…

В цей час паровоз з німецьким машиністом подав на колію біля плацу состав з дванадцяти арештантських вагонів. Одинадцять були повні — з-за ґрат визирали рясно обличчя людей. Варта відгонила їх загрозами. Дванадцятий був порожній. В десяти вагонах були «злочинці» з усього повіту: селяни, піймані на потраві по поміщицьких землях чи на порубці у державних лісах; боржники хлібоздачі німецького плану й несплатники контрибуцій за заколоти, або непослух австрійській владі, чи підпал панського майна; демобілізовані фронтовики, що не здали. зброї; інтелігенти, що непоштиво висловились на адресу імператора Вільгельма, цісаря Франца-Йосифа чи гетьмана Скоропадського В одинадцятому вагоні були в повному складі два попередні страйккоми «Злочинців» вивозили до концтаборів у Німеччину.

Двері дванадцятого — першого від паровоза — розчинилися, і в каре із взводу кірасирів з гвинтівками на руку члени третього страйккому ввійшли по східцях, один за одним.

Останнім ввійшов Шумейко. Він раптом хутко обернувся на горішній приступці і, звівши руку, гукнув на повний голос назад, на плац:

— Товариші! За владу Ра…

Кірасир ударив його прикладом в груди, і, заточившися, Шумейко впав у тамбур. Двері вагона хряснули, і клацнув замок.

На лівій стороні, поміж тих, що не схотіли ставати на роботу і, отже, були звільнені, стояли й Зілов, Стах та Золотар. Поруч з ними був Макар. Макар був син машиніста і тому причислив себе до залізничників. Товариші стояли, тісно притулившись один до одного.

Великий і потужний паровоз «С» підкотив замість маневровика і, клацнувши буферами, став на чолі арештантського поїзда.

І враз, тільки клацнули буфери, тільки хитнуло состав від удару, — з вікон дванадцятого вагона зринув дружний і гучний спів:

Кірасири заметушилися. Таймо з церковного ганку щось гукав у мегафон. Пронизливо заверещав кондукторський сюрчок. Паровоз коротко і тривожно гукнув.

Зілов міг би присягти, що з-за ґрат одинадцятого вагона визирнуло обличчя Козубенка. Він простягав руку крізь грати і махав. Паровоз рвонув, і поїзд рушив з місця. Але натовп також не стояв. Він хилитнувся, він вдарив, як хвиля, — цеп кірасирів розірвався, й натовп рушив теж услід за поїздом. Люди махали руками, люди кричали, люди зривали з себе сорочки і бігли, махаючи сорочками над головами. Зілов, Стах, Золотар і Макар побігли теж — замахали руками, замахали зірваними сорочками і заспівали. Але спів линув вже з усіх вагонів:

Арештантський поїзд співав.

Кірасири метушилися вздовж вагонів. Вони нашвидкуруч прикладалися і стріляли по вікнах. Біля вікон вже не було людей. Але поїзд співав. Могутній спів виринав з темних віконних отворів, як із надр самої землі. І натовп уже заспівав теж. Спів покотився великим плацом від краю до краю. Люди бігли, люди співали з усіх сил. Пальба потрясала повітря. Люди падали. Але схоплювалися і, плачучи, бігли за поїздом знов. І знову співали.

Поїзд уже набрав швидкості. Вагони вже промигтіли. Вже пропливав і останній вагон. То був вагон з фронтовиками-матросами. Весело, голосисто, з присвистом і тупотом із темних провалів вікон гримів дружній, многоголосий матроський хор:

Поїзд уже зник за кілометровою будкою, а спів все ще бринів, усе ще висів у повітрі, все ще вирував. Його давно вже не було, але він усе ще був.

Пасажирський, за розкладом, відходив у сім сімнадцять.

І точно в сім п'ятнадцять ударив другий дзвінок.

Несамовите «ура!» вибухнуло з вікон другого від паровоза вагона третього класу. Проводжаючі на пероні негайно йому відповіли. Але «ура!» було таке гучне, веселе й одчайдушне, що його підхопили й пасажири сусідніх вагонів. «Ура!» прокотилося по перону, тоді з перону на перон, тоді прохопилося й у вокзал — з зали до зали, з одного станційного приміщення до другого.

Пасажирський номер тридцять два був перший пасажирський після мало не двомісячного страйку.

В другому від паровоза вагоні виїздив з міста гурт молодих студентів-новаків, першокурсників. Вони поспішали на свій перший у житті семестр. Заняття по вищих школах у Києві починалося післязавтра. Їхали Сербин, Туровський, Теменко, Вахлаков. З курсисток — Шура та Іса.

— «Кинем об землю… — змахнув руками Туровський, тільки «ура» трохи вщухло, — лихом, журбою…»

— «Щоб наша доля… — залюбки і гучно підхопили всі зразу, — нас не цуралась…»

Пісня затопила перон зухвалими молодими голосами.

Очевидно, був третій дзвінок, був сюрчок обер-кондуктора, був і гудок паровоза — нічого цього за піснею вже чути не було. Поїзд враз рушив, проводжаючі дівчата з вереском побігли вздовж поїзда, зметнулися хусточки, хтось кинув букетик жовтогарячої жоржини. Кульчицький і Кашин махали кашкетами, Піркес був без шапки і махав рукою, в глибині перону стояв Вацек Парчевський — як завжди, елегантний і стрункий — і махав жовтою замшевою рукавичкою. Саме в цю секунду, розштовхуючи всіх, віддавлюючи всім ноги, під крики, зойки і лайку через перон перелетів Макар.

— Почекайте! — репетував він. — Хлопці! Я з вами! Весь поїзд зареготав, перон зареготав, з другого вагона вибухнув просто рев, і Туровський вже кинувся до тормоза Вестінгауза[396] — краще заплатити штраф, аніж забути на станції товариша. Але Макар був старий футболіст, форвард, ще й лівий край, а поїзд з правої руки, — Макар наздогнав останній вагон, вхопився за поруччя, ноги його мелькнули її повітрі, і він плигнув на площадку.