— Ура! — знову вибухнуло з вікон другого вагона. І поїзд зник за поворотом…

— Поїхали, — сказав Парчевський, підходячи до гурту.

— Поїхали, — відповів Піркес роздратовано і сердито.

— Ти можеш, — всміхнувся Парчевський, — за зиму підробити на лекціях, і тоді…

— Ти теж, — зовсім розсердився Піркес, — можеш піти у відставку з орденами і пенсією, і тоді…

— Ой, малахольні! — перебив їх Кульчицький. — Завели лавру! Невже ото охота знову до зубрьожки? А раньше? Я вирішив насамперед підробити монету!

— Какао з Волочиська? — поцікавився Парчевський.

— Ні. Срібні портсигари з Одеси, а до Волочиська чорнослив і мед.

— Гляди! — криво всміхнувся Парчевський. — Попадешся моїй заставі — відберу і посадовлю!

— Хе! Не лякай — нові штани купуватимеш! У мене польська посвідка на екстериторіальність.

— А підданство?

— Наплювать! Місія — паньствова, кость слоньова, матка боска з Ченстохова!..

— А ти? — Піркес звернувся до Кашина, щоб покінчити нарешті з Броньчиним ламанням. — А ти, Володька?

— Ану вас всіх до чорта! — Кашин насунув кашкет до брів і хутко закрокував у другий бік.

— Що це з ним таке?..

У вагоні була бісова тіснота. Там, де плацкарти відзначали три місця, розташовувалося щонайменше шість пасажирів. Люди сиділи на своїх речах, товпилися в проходах, забили тамбури. В захопленому студентами купе, крім них усіх, сиділо ще троє молодих німецьких добровольців. Дівчатам, правда, віддали найкращі місця: їх закинули на полиці для багажу, і дві дівочі голови — золоті кучері Шури та чорні коси їси, — звісившися, заглядали вниз.

В центрі уваги був Макар. Він таки пробився через весь поїзд, і щойно його зустрінуто третім «ура!». Скрізь і завжди Макар неодмінно запізнювався. Він не спізнювався тільки на футбольні матчі та в бібліотеку. Але всіх цікавило інше — де ж дістав Макар грошей на поїздку і життя в Києві?

Відповідь була коротка і вичерпна. Ніяких грошей Макар так і не дістав. Він їхав з трьома кронами й п'ятьма марками в кишені. Цього було досить завтра на обід. Післязавтра — в перший день семестру — все одно не буде часу пообідати. А на третій день Макар був певний, що знайде роботу: лекції, якась переписка, може, в бібліотеці. В крайньому разі — чорноробом на залізниці. Речей в Макара з собою також не було. Який сенс щось брати з собою, коли не маєш перспектив на житло? Так і носитися по місту з чемоданом? Та й чемодана і того, що до чемодана накладають, у Макара теж, власне кажучи, нічого не було. Він захопив тільки пару книжок і руїнник, в який були замотані книжки.

Макар їхав до університету святого Володимира на математичний. Теменко і Туровський — до «українського народного» на філологічний. Сербин вступив у комерційний інститут[397]. Вахлаков у медичний — бути лікарем він мріяв ще з третього класу гімназії. Шура та Іса їхали на вищі жіночі курси — природничий[398]. Заспівали: «Быстры, как волны, все дни нашей жизни»[399]. Непотріпані, ще новенькі студентські кашкети заломилися набакир.

Вечір поволі спадав, і на поля за вікнами поїзда тихо лягав синій серпневий присмерк.

Юність зосталася позаду — отам, де мерехтіли ще електричні сузір'я рідної станції. Життя от-от тільки мало початися — десь там, невідомо де, попереду. Воно мало вийти назустріч поїзду — незнане й прекрасне. І швидкий поїзд мужньо линув просто в хвильну невідомість, хто й зна куди.

Іса володіла чудовою властивістю сперечатися зразу з кількома і в той же час слухати ще кількох. Сперечалася вона скрізь і завжди. В цю хвилину вона сперечалася з Туровський і Теменком. Темою було недавнє повстання австрійської галицької дивізії в районі Могилева. Галицькі солдати роздали гвинтівки та кулемети селянам, а самі рушили до кордону — додому. Теменко й Туровський обстоювали, що повстання дивізії — це був акт національного єднання наддністрянських українців з українцями наддніпрянськими.

— Тоді, — гукала Іса, — скажіть мені, будь ласка, чому повстають наші, наддніпрянські, селяни не тільки проти німецького насильства та грабіжництва, але й проти влади гетьмана, тобто української влади? І ці повстання придушують ті ж таки наддністрянські українці, тобто галичани, як це мало місце на тому тижні під Ямполем з цією ж самою галицькою дивізією? Що? — Вона гатила кулаком по полиці, струшуючи пил на голови своїм опонентам.

— Тихо, товариші! — кинувся до Іси Сербин, киваючи та моргаючи на німецьких військовоопредєляющихся на лаві внизу. — Ви ж бачите, німці? Вони весь час прислухаються!

— Ай! — відмахнулася Іса. — Вони нічого не розуміють!..

Туровський і Теменко знизили тон. Вони доводили Ici, що це тому, що проти гетьмана всі, весь український народ, і вони, Туровський з Теменком, також, бо українському народу потрібна поміщицька земля і демократія, а їм, Туровському з Теменком, українська самобутність та самостійність. І всі ці повстання виникають за демократичний український лад, і тому проти гетьмана; і вони, Теменко з Туровським, також проти гетьмана, але за Центральну раду, яку чоргоні німці розігнали, і нехай Іса буде певна, що прийде час, і годі…

— Але ж німців, — зарепетувала Іса, — хто привів? Хіба не Центральна рада?

Сербин знову зацитькав, замахав руками і мерщій поспішив назад до вікна. Хай йому чорт! Набридло все це! Гетьман, німці, Центральна рада — політика, політичність, політиканство. Хай політику роблять міністри, дипломати, всякі там політичні діячі. Він, Сербин Хрисанф, — студент першого курсу залізнично-експлуатаційного відділу технічного факультету Київського комерційного інституту[400], і його справа здати за цей рік «мінімум» з п'яти дисциплін: статистику за Воблим[401], вищу математику за Граве[402], політекономію за Желєзновим[403], неорганічну хімію, забув за ким, і ще — економічну політику та комерційну арифметику. В його, Сербина Хрисанфа, розпорядженні тільки чотири роки. І він, Сербин Хрисанф, не має права втрачати жодного року, жодного дня. Він повинен учитися. Хіба не на нього, не для того, щоб Христя став інженером шляхівництва, його стара мати дев'ять років гнула спину над конторкою в бібліотеці, а дома псувала очі над штопанням його шкарпеток і кальсонів? Край! Так далі бути не може! Христі вже вісімнадцять років. Він уже мужчина — Хрисанф Захарович!

Вечірня зірка — здається, то була Венера — відбивалася в очах Шурки двома вогниками — рудим і зеленим. Сербин підвів голову — так, щоб Шурчині локони лоскотали йому щоку.

Але ця чортова Іса ще й досі не вгомонилася. Вона сперечалася ще про повстання селян в старокостянтинівських слободах, Авратині та Базалійську. Про повстання на цукроварнях під містечком Ялтушковом. Про повстання в Проскурівському повіті. Про всі повстання, які сталися за минулий місяць. Поділля починало ворушитися. А втім, Ici було відомо і про неспокій по всій Україні. На Волині систематично виловлювали й нищили гетьманських вартових та німецькі патрулі. На Київщині почалися заколоти в районі Сквири, в Таращанському повіті. А на Чернігівщині розгортався вже цілий партизанський рух… На думку їси, німцям робилося на Вкраїні зле.

Ні, Іса була зовсім божевільна! Вахлаков зірвався і заспівав на весь голос: