Туровський негайно ж відгукнувся і схопився диригувати:

І тоді троє німецьких вольноопределяющихся раптом схопилися на рівні ноги, зірвали з голів каштети і, змахнувши ними догори, патетично підхопили спів:

— Колеген! — гукнув один з німців, як тільки змовк останній акорд. — Лібе колеген! Кан йеманд фон інен дейтш шпрехен?[404]

— Йа! Йа! Йа! — відгукнулися всі. — Іх кан… Іх ферштее!.. Айн венін…[405]

— Вір зінд аух штудентен![406] — вдарив себе в груди вольнопьор і зашарівся. — Фон Кенігсберг!..[407]

— Фон Гейдельберг![408] — схопився другий.

— Фон Геттінген![409] — схопився третій.

— Фон Київ! — гукнув за всіх Вахлаков.

На очах у німецьких студентів блищали сльози. Всім стало ніяково. І всі кинулися тиснути один одному руки та плескати один одного по плечах і спині.

Німецьких студентів звали Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер. Щоб потиснути руки Ici та Шурці, їм доводилося тягтися на треті полиці. Іса негайно ж зажадала, щоб сини Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена виклали їй свої погляди на економічні передумови сватової війни.

Туровський і Теменко, одначе, не дали їм на те змоги, накинувшись на Ганса Бруне, Фрідріха Кюлова та Отто Штірмахера з запевненнями, що «поступова і щира українська інтелігенція» і не мислить собі майбутнього неньки України та розвитку української самобутньої культури без найтісніших взаємин з віковою німецькою культурою.

Але й на це відповісти не дав Сербин, вимагаючи докладної розповіді про німецьких корпорантів[410], студентські дуелі та свято «великого кухля» в Гейдельберзькому університеті[411].

Та Вахлаков перебив і Сербина, вимагаючи категоричної і негайної відповіді — медики німецькі студенти чи не медики?

Тоді Ганс Бруне, Фрідріх Кюлов та Отто Штірмахер вихопили з рюкзаків по пляшці коньяку, а від баклаг відгвинтили манерки. Ганс Бруне запропонував випити брудершафт.

Блідий серп молодого місяця вже спустився над самий горизонт, пічні тіні довгасто впали від місяця до вікна купе, і невідомо було — не розпізнати — лежать вони через поля, ліси, чагарники чи дику піщану пустелю: в тінях пізнього місяця можна було бачити все. Близився ранок. Але в студентському купе другого від паровоза вагона не замовкали вигуки, співи й суперечки.

І Ганс Бруне, і Фрідріх Кюлов, і Отто Штірмахер — всі троє були філологи. Макар знову мало не знепритомнів. Класицизм! Романтизм! Реалізм! І він, мов з кручі в воду, сторч головою кинувся в суперечку.

Бій спалахнув неабиякий. Німці визнавали лише романтичну філософію Фіхте[412] і Шеллінга[413]. Макар вхопився за критику романтизму Гегелем і бив німців матеріалістичними позиціями Фейєрбаха[414]. Тоді німці покликали на допомогу старика Канта. Але Макар не здав і обрушив на них цілу лавину цитат з Енгельса і Маркса. Німці зманеврували і, залишивши тим часом на боці питання природи, суспільства та економіки, пішли обхідним маневром через культуру, все намагаючись пробитися на манівці мистецтва.

В палких суперечках ніякої участі не брала Шурка. Це було зовсім неправдоподібно, але Шурка була тиха й сумна. Вона лежала на своїй багажній полиці, звісивши золоті патли вниз і прикипівши відсутнім поглядом до чорного пейзажу за вікном.

— Колеге! — гукнув їй Ганс Бруне. — Чому колега сумує, мовчить і не бере участі в нашій діалектиці?

Шурка одірвала погляд від чорних мерехтливих тіней за вікном і коротко глянула на Бруне.

— Не хочу, — сказала вона, і в голосі її бриніла образа, — німецька філософія, німецька література, німецьке мистецтво, німецька культура — Німеччина над усе! Ну й задавайтеся, будь ласка! Але якого чорта ви з вашою філософією приперлися сюди душити й нищити наш нещасний народ? Чи розстріли та шибениці теж прерогатива високих культур? — Шурка схлипнула й відвернулася.

Всі змовкли, стало ніяково і страшно. Чортова Шурка, вона наговорила необдуманих дурниць.

Але Ганс Бруне зірвався і вхопив Шурчину руку. На очах в нього знову блищали сльози. Він був характеру чутливого і зворушливого.

— Фрейлейн! — скрикнув він. — Колеген! Швестер!.. — Він пустив Шурчину руку, впав обличчям в долоні і сів назад на лаву.

Аж тепер, уперше з хвилини від'їзду, в купе запала абсолютна тиша. Кюлов і Штірмахер потупилися, всі схвильовано переглядалися.

Але то була тільки секунда. Бруне одірвав руки від обличчя. Він зашарівся і засоромлено всміхнувся.

— Пробачте… пробачте… — прошепотів він. — Але ви сказали таке болісне… таке вразливе… Колеген! — зашепотів він пристрасно й збуджено. — Колеген! Життя трагічне! Тільки смерть проста, а життя складне! Колеген! Ми тяжко страждаємо! Колеген! Ми ваші друзі!

І Ганс Бруне зсунув усіх тісніше, а сам сів посередині. Хвилюючись і затинаючись, він розповів таке.

Бруне, Кюлов і Штірмахер — молоді студенти з бідних інтелігентських родин, покликані до армії тільки минулого року, але вже загартовані в боях під Верденом, — два місяці тому з потріпаною на західному фронті дивізією перекинуті були на відпочинок на Україну. Про Україну їм багато говорили офіцери перед цим переїздом. Україна, говорили вони, то дружня держава, яка продає зголоднілій Німеччині хліб, а Німеччина в подяку за це допомагає їй вигнати за її межі «розбишак-більшовиків» та побудувати самостійне життя великого українського народу, щойно звільненого з-під кормиги вікового гніту. Так говорили їм офіцери і політичні діячі. З цим приїхали Бруне, Кюлов та Штірмахер, молоді студенти, яким за кілька тижнів іти вже до офіцерської школи… Але вони не просто приїхали на Україну — вони йшли з жорстокими боями: більшовики не хотіли віддати без бою країну. Втім, півмільйонна австро-німецька та українська націоналістична армії Україну зайняли. Бруне, Кюлов і Штірмахер пишалися з того, що вони брали участь в «здобутті волі поневоленому народу». Так, думали вони, лорд Байрон загинув за волю нової Греції[415]. І от два місяці вони живуть у «звільненій країні». За цей час Бруне в карній експедиції був тричі, Кюлов та Штірмахер по чотири рази. В розташуванні їх дивізії Бруне за цей час підрахував одинадцять невеличких повстань і одне велике, що захопило цілий повіт і під час придушення коштувало Німеччині сорока одного солдата. Повісили й розстріляли вони кількасот селян. І це все той же самий народ, «звільняти» який від більшовиків вони прийшли. І…

Тут Бруне урочисто підняв руку і кинув очима догори, немов шукав ствердження від самого бога:

— І народ ваш правий!

Далі Бруне, Кюлов та Штірмахер мовчати вже не могли. Вони бачили, що багацько солдатів їхньої дивізії думають так само, як і вони. Але ж вони були найкультурніші з-поміж усіх — студенти-філологи і філософи! І вони вирішили втрутитися в справу несправедливого покривдження українського народу.

Брупе попросив заступити тісніше його від дверей і вийняв з внутрішньої кишені акуратно згорнутий папір. Він просив колег і товаришів прослухати, що пін зачитає.