— Дайте мені… хліба… — муркнув Іванко і тяжко почервонів.

— Хліба? — розгубилася дівчина. — Нема в мене хліба…

— А ото? — Іванко сердито насупився і тицьнув пальцем до вузлика.

Рука дівчини здригнулася, і вона відсмикнула руку з вузликом мерщій за спину.

— То не хліб… то не… то собі так…

Але тут трапилася несподіванка. Вказуючи пальцем на вузлик, Іванко надто звів руку, і обріз, який він притискав ліктем під бушлатом, раптом з брязкотом гепнувся додолу, йому до ніг.

Дівчина сахнулася і зблідла знов. Тепер вже в неї посиніли й губи. Сумніву не було — перед нею стояв лісовик, бандит, і прохання хліба — то була лише зачіпка: зараз він почне її грабувати. Дівчина захапалася і тремтячими руками мерщій висмикнула з-за пазухи гаманець.

— Нате… нате! — зашепотіла вона, притискаючи лівою рукою вузлик до грудей, а правою тицяючи гаманець Іванкові до рук. — Тут є дві керенки і… миколаївськими копійок шістдесят… Візьміть! Більше я нічого не маю! Я вас прошу!

Іванко випростався, піднявши обріза, і тепер стояв розгублений — з обрізом в одній руці й гаманцем у другій.

— Нащо мені гроші?.. — зовсім стерявся він. — Хіба в лісі гроші?.. Я з учора не ївши… Хліба б мені шматок… — Його очі знову впіймали той вузлик у червоній хустинці.

Дівчина знову похапцем відсмикнула вузлик назад. Але ріжок хустки зачепився за пряжку паска, вузлик розв'язався, і на стежку між нею та Іванком раптом сипонули жужмом невеличкі папірці. Вітер зразу ж підхопив один і покотив ним до окопу. Закрутивши хвоста, з веселим гавкотом Рябко кинувся навздогін.

— Ой! — вжахнулася дівчина і нахилилася мерщій. Але вітер уже ворушив купою, і вона похапцем присіла, накривши папірці полою спідниці.

Іванко наздогнав папірець і наступив на нього ногою. Він нахилився його підняти, та руки були зайняті, — і він тим часом машинально сунув гаманця до кишені бушлата. Випроставшися, він підніс розгорнутий папірець до очей. Папірець був подрукований густо і дрібно. Іванко почав уголос, по складах:

— Хто це написав? — суворим оком скинувся на дівчину Іванко. Вона вже звелася і старанно зав'язувала у хустку свої папірці.

— Більшовики! — сіпнула дівчина плечем і зразу ж глянула Іванкові просто в лице.

Іванко зніяковів.

— Та їх же немає… — сказав він по паузі.

— Є! — вже весело відказала дівчина. — Тільки до них дорогу треба знати…

Іванко помовчав. Папірець був довгий, і йому соромно було й далі читати по складах.

— Нащо тобі стільки? — кивнув він ще на вузлик і зітхнув: хліба у вузлику, отже, не було.

— Людям роздавати.

Іванко згорнув папірця вчетверо і обережно поклав його до середньої кишені — туди, де лежав список бидлівських незаможників та батраків.

— І куди ж ти йдеш?

— У село Бидлівці.

— Бре?

— Правда.

— Там же німці з гайдамаками. Тільки вчора забирали хліб…

— Да? — перепитала дівчина. — Саме добре. Того й іду. Нехай люди почитають. То ж про німців з гайдамаками й писано.

— Не боїшся?

Дівчина почервоніла і не відказала.

— Ти той… на куток за цвинтар іди. Поспитай Кривунів. Біля Коротка погорілої хати. Вчора німці спалили. Кривунову Гальку спитай. Тебе як звуть?

— Катря.

— Скажеш Гальці: Іван Коротко уклін переказав. Вона тобі й розкаже, кому папірці твої пороздавать. Там є такі, що інтересуються Хай до Степана Юринчука відведе, того, що його брата восени юнкери забили. Скажеш: Іванко так сказав.

Іванко зробив кілька кроків до лісу, але спинився. Рябко присів і замітав стежку хвостом.

— Слухай, — потупився Іванко, — а ти, як тебе, Катре, не знаєш, де тут, у лісі чи де, такі люди є, котрі… словом, щоб проти німців чи там проти Петлюри або ж гетьмана?

— До Дністра іди! — весело відгукнулася Катря. — Під Шайгород у ліси. На Хом'яково напрям держи. Прокламацію їм покажеш!

— Чого? — не зрозумів Іванко.

— Ну, папірець той, що взяв, покажеш, скажеш — більшовики передали! Зрозумів?

Грабові стовбури зійшлися, і Іванкова постать зникла між них, як у воді. Ще раз гавкнув Рябко — і ліс затих.

Двері широко розчинилися, і всі заніміли на порозі, приголомшені.

Старої гімназіальної учительської не впізнав би й сам сторож Іохим. А він же тут від дня заснування гімназії стирав порох з чорнильниць.

Кругластого столу під чорною клейонкою, протертою навбереги поколіннями класних журналів, «недельных сведений» та кондуїтів посеред кімнати не було. Не було — разом з замащеним чорнилом непристойним малюнком, якого видряпав Бронька Кульчицький ще в третьому класі, коли він нишком проскочив до учительської, відпросившися з великодньої літургії до вітру, — разом з величезною плескатою чорнильницею, якою старий цнотник Іохим щоранку соромливо прикривав безсмертний витвір Броньчиної нестримної фантазії. З цієї чорнильниці виставлено десятки тисяч одиниць, тисячі двійок, зроблено сотні записів до кондуїта, підписано десятки виключень з гімназії… На сірій стіні з нудотним триколірним бордюром[324], домальованим у тисяча дев'ятсот тринадцятому році з нагоди трьохсотліття дому Романових, не висіла німа фізична карта обох півкуль: по тридцять восьмому меридіану вона була стерта, і на ній відсутні були Москва, Таганрог, Дамаск і озеро Тана в Абіссінії, зате в Чорному морі було безліч невідкритих островів, утворених мухами, що живилися з учительських сніданків… І де поділися три жовті шафи-близнюки навпроти вікон, під стіною праворуч? В першій зберігалися кондуїти, журнали і щоденники. В другій — зошити з переказами, хріями та екстемпорале. А в третій на полицях розкладені були всякі недозволені речі, відібрані в гімназистів під час уроків і які мали бути повернуті не раніше як після закінчення гімназії. Фотографія гімназистки Катрі Крос, належна Сербину. «Малороссийский песенник» Туровського. Золоте пенсне Репетюка. Флакон парфумів Воропаєва. Саморобний електроліхтарик Зілова. Нотний зошит Піркеса. Альбом порнографічних листівок, відібраний в Броньки Кульчицького ще в підготовчому класі. А також сорок сім книжок, сконфіскованих в Миколи Макара за дев'ять років перебування в гімназії: Пінкертон, Бокль, Чернишевський, Нік Картер, Спенсер, Форель[325], Конан-Дойль, Толстой, Вербицька[326], Шевченко, Кант, Арцибашев, Ніцше, Михайловський[327], Гегель та багато інших.

Дев'ять років гімназії проквітували, промайнули, і от вже їх також не було. Їх винесено геть разом з картою, журналами, зошитами і трьома шафами-близнюками. І старий сторож Іохим байдуже замів після них підлогу.

— Абітурієнтіс апропінквантібус гімназіум фуере естет…[328] — першим заговорив Макар. Тепер, за гетьманщини, він уважав за найкраще висловлюватися мертвою мовою древніх — латиною. По його блідому веснянкуватому обличчю, як завжди, перебігала несмілива, соромлива посмішка.

Бронька Кульчицький охоче підхопив:

— Біте-дріте! — зафіглярував він. — Антре, с'іль ву пле! Макар-теля пасе, пан льон-тре, вже-упрів!..

Під напором задніх передні змушені були переступити поріг.

Займаючи мало не цілу величезну кімнату, великим «покоєм», під білими крохмальними скатертинами аж до землі, закам'яніли три довгі й пишні столи. Білого фарфору тарелі матово полискували проти тремтливого світла сотні свічок — високі бронзові канделябри тримали їх кожний по дев'ять. Букети білих троянд розсипалися з стрімких, вигнутих, мов лебедині шиї, ваз, і ніжні пелюстки примхливих квіток трепетали між холодом ваз і теплом вогню. Зелені, жовті й червоні пляшки — високі, присадкуваті, ребрасті й опуклі — визирали крізь грона букетів серед стовпища бокалів, склянок, стопок, келишків і чарок. Досвідчене око миттю відрізняло поміж них і фальсифікований угорський токай, і роблений в Бреслау[329] ямайський ром, і червоний румунський кисляк, і цілу колекцію французьких та іспанських лікерів — шартрез, тріпльсек, бенедиктин та інші крігс-сурогати німецького виробу. В опецькуватих прозорих карафках ледь синюватими відблисками іскрився й натуральний подільський цукровий первак. Далі починалися вже чудеса кулінарії.