Тут була і тонесенько настругана ніздрювата бірзульська бринза, і ніжно-рожева прозора білоцерківська шинка, і щедро накраяна соковита крижопільська ковбаса, і перламутрові скибки вапнярського сала, і смажені бидлівські карасі, і печені деражнянські линки, і перші межирівські раки, і ямпільські квашені яблука, і могилівські солоні огірки, і багато ще — і смаженого, і пряженого. Пара тремтливими кільчиками пробивалася між пелюстками троянд, здіймаючися з дек, завалених рум'яними пирогами — очевидно, з курячою печінкою та капустою. Окремо парував бігос.
Шая Піркес похитнувся і вхопився за чийсь рукав. Вісім місяців тому, в бою червоногвардійців проти юнкерів, він був прострелений в груди навиліт і досі не міг одужати як слід.
Отець Іван, законоучитель, відкотив рукава шовкової бузкового кольору парадної ряси і благословив страви:
— Во ім'я отця і сина… Сідайте, панове, чого там, охолоне! — і він сів перший праворуч від чільного місця, навпроти бігосу.
Варто було провчитися в гімназії дев'ять років — з усіма її одиницями, педелями, катехізисами, позашкільними доглядами та латинським синтаксисом, — щоб потрапити на такий розкішний випускний бенкет. Це була достойна відплата за всі протягом дев'яти років години карцеру і безобідів.
Благоговійно притихнувши, соромливо оступаючися, обережно й чемно погримуючи стільцями, приголомшені і зніяковілі абітурієнти розмістилися довкола столів. Було тихо. Якщо хто й наважувався заговорити, то тільки пошепки.
— То… ветчина? — загикуючись, схвильовано прошепотів Макар.
— Шинка… — прохрипів пригнічений Піркес. Востаннє він бачив її на вітрині ковбасної ще в перший рік імперіалістичної війни. Він щойно перейшов тоді до п'ятого класу.
Чільне місце посів молодий директор гімназії. Старий директор, Іродіон Онисифорович Лошакевич, революції не пережив. Після повалення самодержавства він почав в'янути, чахнути і невдовзі тихо помер. Його молодий наступник за цей рік мужньо провів корабель гімназії і через керенщину, і через Жовтневий переворот, і через панування Центральної ради, і через час совдепів, і виростив гетьманщині тридцятеро молодих мужів[330]. З фаху він був латиніст, знавець древніх класиків і мертвої старовини — тепер він викладав ще й історію України за Аркасом[331].
— Панове абітурієнти! — проголосив директор, поправив пенсне і глянув навкруги. — Сербин, чого ви стовбичите?
Сьогодні вас ніхто не зоставить без місця. Навіть я, хоча й добре знаю, що промови Ціцерона проти Катіліни ви так досі й не знаєте!
— Го-го-го! — зареготав отець Іван.
— Панове абітурієнти! — почав урочисту промову директор із схвильованим тремтінням у голосі, як того вчено його ще в Ніжинському ліцеї[332]. — Панове абітурієнти! Гаряче хвилювання сповнює мою душу і серце вщерть. Ви переживаєте зараз надзвичайні хвилини вашого життя. І ми, ваші направники і навчателі, переживаємо їх з вами разом. Мине ще кілька годин — мине в нашій з вами задушевній, дружній бесіді — і ваші змужнілі груди не тиснутимуть завузькі вже для вас, юних мужів, борти гімназичних мундирів!..
Бронька Кульчицький пригладив і підкрутив вусики.
Але про мундири — то був тільки прийом ораторського мистецтва. Гімназичні мундири зносилися ще в перші роки імперіалістичної війни. Досі гімназичний мундир зберігся лише в першого учня, Едмупда Хавчака.
Перед директором гімназії сиділо тридцятеро молодиків в одежі мальовничій і різноманітній. Переважали потріпані офіцерські френчі всіх кроїв, кольорів і фасонів. То були френчі старших братів, батьків чи шуряків — забитих, поранених чи демобілізованих. Не менше було й захисних солдатських гімнастерок. Їх вимінювалося на тютюн, самогонку та сірники. Але добра половина сиділа в одежі, не властивій ні солдатам, ні офіцерам старої російської армії. Тут були і австрійські однобортні тужурки, і німецькі мундири, і румунські кітелі, навіть бельгійські авіаторські пуловери. Здавалося, що це зійшлися недобитки розтрощених армій — старі рубаки і бойові поплічники, — щоб за товариською бесідою спогадати дні юності й звитяжних боїв. Бронька Кульчицький був зодягнутий у коротенький жупанець і широченні сині бриджі — весь в лампасах, галунах, кантах і наличках. Докінчуючи гімназичну науку, він одночасно служив у військовій комендатурі старшим писарем. За цей рік він встиг уже зробити деяку військову кар'єру. За панування Центральної ради він був каптенармусом у батальйоні залізничної охорони і спекулював цигарками од Вінниці до Могильова. За часів совдепів він був телефоністом в штабі третього залізничного полку і ходив з офіцерським наганом та чотирма бомбами. Після повороту Центральної ради з німецькою та австро-угорською окупаційною армією він зробився урядовцем для доручень при канцелярії отамана-квартирмейстера і носив папаху з блакитним шликом і з золотими позументами. Коли наставала зміна влади. Бронька напинав стару гімназичну шинель, брав загальний зошит в кишеню і тихо з'являвся до гімназії — сісти на своє місце, на останню парту, в лівому кутку біля вікна.
— Що, за цей час багато врубали з тригонометрії? питався він у свого сусіда, Володьки Кашина. — А з латини? Йолки-палки! Хто це такий Овідій, Ціцерон? Ах, Назон! А Ціцерон? Що? Ще й історія України? Якої України? Ах, цієї! За цими переворотами ніколи й гімназію закінчити…
— Панове абітурієнти! — журно оглянув директор барвисте збіговисько. — Не під легку годину судилося вам бути юними. О, ве! Чотири роки ревли гармати, і на олтарі Марса, ненажерливого бога війни, мало не кожний з вас втратив батька, брата чи кревного. Ваша юність минула без чистих радощів, без невинних утіх. Ваше молоде життя зусюди оточували лише горе, страждання, муки і смерть. Але…
Що ж, за дев'ять років гімназисти звикли протягом сорока п'яти академічних хвилин слухати все, що б їм не говорилося з кафедри. Треба тільки зробити уважне обличчя, вперти очі педагогові в перенісся — і тоді можна роздумувати собі про що завгодно, не слухаючи нічого, але щохвилини будучи готовим слово в слово повторити останнє речення.
— Але згадайте древніх троянців, панове абітурієнти! Згадайте мужнього Леоніда біля Фермопіл[333], Артаксеркса[334], Аттілу[335], Александра Македонського![336] Тепер життя належить вам!..
— Квоускве тандем, о Катіліна, абутере пацієнціа ностра? — прошепотів Макар, тоскно позираючи на буженину навпроти. — Квандіу![337]
Нарешті директор проголосив перший тост. Це був тост за виплеканих, на зміну Артаксерксу, Аттілі, Александру Македонському, його гімназією мужів, яким віднині належало життя: їм зичилося процвітати собі на користь, батькам на радість, а ясновельможному пану гетьману всея України, зіпертому «на збройну міць та безсмертний дух німецького народу», — на славу.
— Слава і гох! — закінчив він.
— Ура! — одностайно і радісно відгукнулися абітурієнти і налили мерщій і келихи, і стопки, і чарки. Скло задзвеніло, питво заструміло, ножі й виделки забряжчали — відразу ж зробилося затишно й мило. Буженина виявилася ніжності надзвичайної, про білоцерківську шинку нічого й казати, а щодо вапнярського сала, то воно просто тануло на язику, бо було з льохи, годованої виключно кукурудзою. Отець Іван відмовився від промови і натомість запропонував випити під «многая літа»: треба було ковтнути і проспівати «многая літа», не вдихнувши. Крім самого законоучителя, на цей фортель виявився спроможним тільки сторож Іохим — він стояв на порозі в старому унтер-офіцерському миколаївському мундирі і кінчиком довгого жовтого вуса витирав сльозу. Діставши шмат крижопільскої ковбаси, він соромливо відвернувся в куток і закушував, повернувшись спиною до присутніх.
