Саме в цю секунду двері враз широко розчинилися і на порозі одна за одною з'явилися три постаті.

— Ура! — зарепетували абітурієнти мов навіжені.

На порозі стали троє офіцерів. Сторож Іохим обсмикнув свій миколаївський мундир і зробив «струнко». В кавалерійському мундирі з чотирма «Георгіями» був поручик. В синьому жупані та в пенсне — хорунжий. В хакі при повній похідній викладці, з триколірним кутом на рукаві — піхотинський прапорщик.

— Вацек! Льонька! Віктор!

Офіцери дружно дзенькнули шпорами і попростували до чільного місця. Вони потисли руки директорові, привіталися до педагогів, поцілували руки учителькам.

— Моє поважання! — ґречно нахиляв голову Вацлав Парчевський, поручик.

— Честь! — брав на честь Левко Репетюк, хорунжий.

— Здравія желаю! — дзенькав шпорами Віктор Воропаєв, піхотинський прапор.

Двері розчинилися знову, і ввійшло троє козаків-вістових з чималенькими кошиками в руках. В одному були штофи з чеською слив'янкою, в другому — полумірки з австрійським коньяком, в третьому — пляшки угорського шампанського.

— Я піду! — зірвався Піркес, але молода німкеня, тобто нова учителька німецької мови, здивовано затримала його за руку. — Пустіть! Я піду. Потапчук, ти залишаєшся тут?

Потапчук гаряче зашарівся. Його величезна і кремезна постать почала помалу зводитися теж. Звичайно, за одним столом з офіцерами він не хотів зоставатись. Хай воно їм пропаде — і їство, і питво! Але їх обох зразу ж схопили з усіх боків і посадили назад. Туровський змахнув камертоном і заспівав:

Десяток голосів охоче підхопив заспів. Зразу ж приєдналося ще десятеро. Тоді заспівав і дехто з педагогів. У німкені був, виявляється, чудесний м'який контральто. Пісня була трохи смутна, але ж від неї робилося так затишно і тепло в грудях. Вацек, Левко і Вітька були, безперечно, молодці. Здогадатися прийти на випускний вечір! Це просто' подарунок старим товаришам. Що з того, що Вацек три роки перебував на фронті, тричі поранений і має чотири «георгії»? — Що з того, що Репетюка і Воропаєва півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, самі товариші вигнали з гімназії за реакційність та антисемітизм? Це ж було так давно, а головне — вони все ж таки старі гімназьори, свої хлопці. Скільки років висиділи поруч, скільки двійок одержано разом, скільки відсиджено годин карцеру! По чарках полився австрійський коньяк. Аглаю Вікентіївну, молоду німкеню, теж уговорили випити келишок токаю. Вістові ганяли довкола столу; мов тхори. Корки угорського шампанського захлопали.

Левко Репетюк нарешті скинув папаху з шликом. Він підніс келих високо вгору. Сполохані вогники ста свічок тріпотіли тремтливо, і сотні відблисків іскрилися в пінястому шампанському.

— Джентльмени! — блиснув Репетюк скельцями пенсне. — Панове добродійство! Цей келих я пропоную випити за нас усіх — віднині змужнілих діячів неньки України!

З гучним «віват»!» келих був перехилений. З рук трьох вістових вино запінилося в келихах знову. Тоді звівся поручик Парчевський.

— А я, — неголосно і дивлячись униз, сказав він урочисто, — я пропоную другий келих випити за тих наших товаришів, яких вже з нами немає!

Усі звелися мовчки і похилили голови.

— Я п'ю за сердегу Грачівського — його з нами немає…

Так, Грачівського вже не було. Вигнаний з гімназії одночасно з Парчевським з «вовчим» білетом, він покінчив з життям під колесами паровоза Щ-31-48.

— Я п'ю за Ваську Жайворонка — його з нами нема…

Васька Жайворонок втік на фронт з п'ятого класу, дістав «георгія» і загинув смертельно поранений в бою за Перемишль.

— Я п'ю…

Одного по одному Парчевський перерахував товаришів — однокашників і однокласників, — які вже встигли віддати своє юне життя ненажерливому молоху[339] імперіалістичної війни. Малолітні добровольці і прапорщики воєнного часу. Келихи перехилили до дна і посідали мовчки. Сумно все ж таки починало жити їх покоління.

Але тут звівся Макар.

— Товариші! — сказав він і, як завжди, зразу ж засоромився і захвилювався. — Взагалі… ми все ж таки тут ще не всі взагалі… Я маю на увазі нашого товариша Івана Зілова..

Зілова теж не було. Ваня Зілов цього року. вже не вчився. Минулого року через матеріальну скруту він змушений був залишити гімназію і тепер працював слюсарем у паровозному депо. Про випускний вечір він знав — товариші ходили кликати його. Але Зілов робив на аварійному ремонті, і сьогодні вночі його бригада чергувала.

Парчевський трохи здвигнув бровами. Зілова, звісно, він чудово пам'ятав. Гарний гімнаст, прекрасний футболіст і взагалі в гімназії був немов непоганий хлопець. Але чортів Ванька плутався минулого року з тими червоногвардійцями! Наплювать! Для старих товаришів Вацек готовий що завгодно зробити. Він може навіть роздобути Ваню Зілова, нехай там хоч що. Для нього, військового коменданта міста, нема нічого неможливого.

— Григорук!

— Слухаю, пане коменданте!

— Пшол у комендатуру, візьми двоє козаків, котись у депо, арештуй слюсаря Зілова і щоб за півгодини разом із ним був мені тут! Пшол!

Наказ був зустрінутий громом оплесків. Аглая Вікентіївна, правда, докірливо похитала головою — їй було шкода Зілова: несподіваний арешт мав налякати його. Але саме взялися до слив'янки — і чарки задзвеніли знов.

Тепер усі були вже, безперечно, напідпитку Молодому директору хтось ненавмисне обірвав орден святої Анни[340], француженці вилили на плаття чарку коньяку Спробували заспівати «Гаудеамус», але це було більше схоже на рев, аніж на спів, і Матьожа Туровський відмовився диригувати. Збори розпалися на гуртки, і кожний з них зажив самостійним життям. Біля Аглаї Вікентіївни був центральний гурток — найтверезіших. Поручик Парчевський наввипередки з Бронькою Кульчицьким і математиком Мерцальським оправлялися в галантних дотепах, спрямованих на оволодіння коли не серцем, то принаймні увагою молодої і красивої учительки Директор заволодів хорунжим Репетюком — вони провадили дискусію на державно-політичні теми. «Сер, — казав до директора хорунжий Репетюк, — візьміть, мілорд, таке буденне явище, як звичайний селянський український віз. Чи замислювалися ви коли, мсьє, над тим, чому всі, нехай майже всі, його частини мають німецькі назвиська? Га, майн гер? Штельваг, мутра, унд зо вайтер? Що ви, сеньйор, на це скажете?..» Прапорщик Воропаєв та інспектор Аркадій Петрович присунули до себе пиво, і на тій підставі, що вони обидва вважали себе «югоросами», Воропаєв конфіденціально розповідав про те, що не мине й тижня, як він уже покине до чортової бабушки цю ідіотську Україну і подасться до Краснова[341] на Дон… Сербин Хрисанф зібрав довкола себе чималий гурток і пристрасно вимагав дати йому нарешті вичерпні роз'яснення, яка така істотна і принципіальна різниця поміж всіма різновидами сучасних юнацьких організацій — спілкою підлітків, спілкою молоді, спілкою робітничої молоді, спілкою соціалістичної молоді і, нарешті, спілкою соціалістичної робітничої молоді? Піркес дивився на нього похмуро і мовчав… В кінці столу, довкола отця Івана, згуртувалися всі, хто ще не наївся і не напився як слід. Усі межирівські раки, деражнянські линки, могилівські яблука та бидлівські карасики були зсунуті туди. Пили тільки коньяк — багато, але принципіально: щоразу здравицю вимагалося виголошувати іншою мовою: «Будьте здоровы, будьмо, прозіт, ляхайм…» В запасі були ще всі європейські мови, а також значна частина східних. Отець Іван запевняв, що «двунадесять языков» наполеонівського нашестя для нього тільки закуска — він починає відчувати вплив спиртного лише після «вавілонського стовпотворіння», а одного разу він допився до мови пітекантропуса[342], поскільки людських мов, точно обрахованих за словником, уже забракувало… Потапчук в колі учителів розповідав, що в них на селі і йому, Потапчуку з матір'ю, прирізали з земель пана Полубатченка півморга. Тепер, отже, в нього якраз морг, і він зовсім певний, що, впоравшися з врожаєм, зможе на осінь поїхати до Києва, до політехнікуму: він конче вирішив учитися на агронома… Вища школа, університет, студентське життя! Тема вибухла, і розмова зробилася загальною. Великий боже! Дев'ять років тільки ж про це й мріялося! Негайно об'явилося п'ятнадцять майбутніх інженерів, п'ятеро юристів, троє лікарів, троє агрономів. Філологом виявив бажання зробитися тільки один Кашин — його щойно загітував до того отець Іван своїм лінгвістичним способом вживання горілки. Втім, хіба важливо було, ким бути після університету? Важливо було — в університеті бути. Студентське життя! Привільне, безшабашне і романтичне! Товариства, земляцтва, богема! «Юность» Чирикова[343], «Студенты» Гаріна[344], «Дни нашей жизни» Леоніда Андрєєва[345]. Миляга Онуфрій — прекрасний вічний студент! Ах, синій кашкет з блакитною околичкою!.. Макар один не брав участі в загальних розмовах, суперечках і мріях. Він усамітнився в кутку і присунув до себе канделябр. Макар завжди носив з собою якусь книжечку, куди б він не йшов, — в житті так багато ще треба було перечитати! Зараз перед ним була брошурка «Эрфуртская программа»[346]… Слив'янка доходила кінця, і дехто вже взявся до лікерів.