Граф Гейден вийняв блакитну хустку і на мить підніс до очей. Потім він коротко висякався. Тоді всі педагоги також дістали хусточки. Директор ворушив вусами. Ми сиділи, роззявивши роти.

Серце Хрисанфа Сербина то холодом скорчувалося, то роздималося від раптових гарячих хвиль. Ліза, Віра, Марфінька, Татьяна, Неточка,[196] Марія, Соня, Настасія… Які прекрасні імена! Чому від самих цих імен вже стискається серце і потім в нього б'є такою гарячою хвилею; Аглая, ще одна Ліза, Мері,[197] Маша,[198] Софія[199]. А Катря? Катря Крос… Катря Крос теж може бути руською женщиною, кротко страждати, палко любити і жертвувати собою. Мила, мила, дорога і прекрасна руська женщина, Катря Крос!..

Фінал Репетюкового реферата був сповнений зворушливого ліризму й патетичної пристрасті. Прекрасним образом руської «жеищини в білому» кінчив він свою кантату.

Бій. Ураганна артилерійська підготовка. Шалена атака. Безпощадна рукопашна бійка. На стогони, зойки й передсмертні хрипи спускається ніч. Вона віщує раненим героям тільки смерть, самотню й болючу… Але тут з'являються руські женщини в білих одежах. На білих хусточках у них червоні хрести. Вони схиляються до ранених, до страдників, приречених на муки й загибель… Німецький кулемет рокоче. Снаряди розриваються довкола. Але біла женщина не випускає руки того, хто відходить за отечество в інший світ. Вона умирає разом з ним, пробита варварською німецькою кулею…

Сербин зробив вигляд, що в нього щось випало з рук, і хутко нахилився. Це треба було зробити конче. Треба було сховати обличчя. Сльози бігли по щоках, і ніяка сила не могла стримати їх… Він пережив щойно самопожертовну загибель Катрі Крос там, на полі брані, в білій одежі, над тілом загиблого героя. А цей герой був не хто інший, як він сам — Сербин Хрисанф…

Звістка про цю смерть була найнесподіваніша.

Ми були у Вахлакових. Репетиція початкової сцени першої дії була в самому розпалі. Ми сиділи в їдальні, випинаючи животи й надимаючи щоки, що мало символізувати цілковиту життєву самостійність, статечність та провінціальну обмеженість всіх тих земляків, поштмейстерів та інших чиновницьких персонажів гоголівської комедії. Семикласник Теплицький — найогрядніший з-поміж усіх гімназистів нашої гімназії, за що й дістав роль городничого, — входив із кухні в розстебнутій шинелі, яка символізувала халат, і гарчав своїм проспіваним на херувимській церковним баском:

— Я пригласил вас, господа, чтоб сообщить вам пренеприятное известие…

Фраза ця йому ніяк не давалася. Він проказував її так, немовби щойно за одним духом відспівав стократне великопісне «господи помилуй», і тепер, хапнувши повітря на повні легені, всю снагу своїх легенів вклав у це останнє, сто перше, форте. Аркадій Петрович сердився, хвилювався і завертав його назад.

І от, коли Теплицький вже в десятий раз виходив з кухні, запинав поли шинелі, насуплювався і гарчав свою злощасну фразу, а ми позіхали з нудоти або переглядалися з не зайнятими в цій сцені Валею і Алею, — раптом в передпокої сильно і довго задзвонив дзвоник.

Дзвонив Піркес.

Він відштовхнув Туровського і побіг просто в їдальню, до всіх. Це було дивно. Досі Піркес, не зайнятий в «Ревізорі», не був ще ніколи у Вахлакових і розположення кімнат не було йому відоме. Але він біг просто на голоси.

— Скинь калоші! — гукнув йому Туровський, але Піркес цього не почув.

У калошах, шинелі та шапці Піркес вбіг просто до їдальні і спинився посередині, перед нами, лупаючи очима і віддихуючи. Він біг надто шпарко і тепер не міг вимовити й слова.

— Що трапилося? — зірвалися ми всі, відчуваючи, що справді трапилося щось визначне.

Піркес із свистом втяг у груди повітря і нарешті здобув сяку-таку змогу заговорити.

— Вмер Кассо! — вистрілив він просто на нас. Ми справді мало не попадали поранені.

— Телеграма! — прохрипів Піркес і простяг вечірню газету. На першій сторінці, на першій же шпальті, в широкій чорній рамці було те траурне сповіщення:

«Министерство народного просвещения с глубокой скорбью извещает о смерти его превосходительства господина министра…»

Це був факт. Кассо вмер. «Господин министр народного просвещения…»

Кульчицький молитовно звів очі догори й побожно перехрестився.

— Царство йому небесне…

Це й був той самий незначний поштовх, якого треба було, щоб розрядити атмосферу. Ми завили й повалилися хто куди. На канапу, на крісла, на стільці, на рояль. Кашин гепнувся просто на підлогу й задриґав ногами. Ми качалися, хапалися за боки, підтримували схоплені спазмом животи, молотили один одного кулаками, вили, вищали і ревно плакали рясними солоними сльозами. Ми лементували, зривалися й стрибали, немов навіжені чи радєтєлі[200]. Такого реготу ніхто з нас не знав ще за своє життя.

— Кассо вмер! Господи, як же не зареготати!

Валя з Алею зайшлися зовсім, і переляканий Аркадій Петрович одливав їх водою. Варвара Власівна вибігла з свого купе з недочитаною книжкою в руках і, зовсім спантеличена, закам'яніла на порозі. Пантелеймон з анатомією в руках прибіг із своєї кімнати і тепер бігав поміж нас від одного до другого. Він хапав кожного за плечі, трусив і, захлинаючися, заздрісно допитувався:

— Чого ж ти смієшся? Чого ж ти смієшся? Ну, скажи, і я буду сміятися…

Ніхто йому нічого не міг сказати. Тоді він жбурнув анатомію у куток, повалився на канапу, впоперек, поверх Туровського, Теплицького, Теменка і Сербина, і завив зовсім диким, нелюдським реготом.

Аполлон Кузьмич — він тільки сьогодні приїхав з повіту і зараз у кухні ставив самовар — вибіг з Пантелеймоновим чоботом у руках і кинувся до хатньої аптечки, що висіла тут же, на стіні, коло Венери Мілоської. Він загримів пуделочками, пакетичками і пляшечками. Але там не було нічого, крім соди, мухоморів та калігіперманганікум. Аполлон Кузьмич зареготав і знову зник у кухні.

Нарешті сяк чи так ми пересміялися. Регіт вщух. Ми валялися по своїх місцях, знесилені. Постогнуючи, ми потирали животи, втирали сльози й віддихували з хрипом. На душі було радісно й весело. Кассо вмер. Чорт побери, повинно початися нове життя.

Тут тільки виявилося, що Піркес так досі й не зняв калош та шинелі і не познайомився з господарями. Його представили. Валя і Аля були дуже захоплені цим новим знайомством. Про Піркеса та його гру на скрипці стільки говорено в жіночій гімназії.

— Ви заграєте нам? — томно мружилась Аля.

— Хочете, я вам буду акомпанувати? — щурилася Валя. Аполлон Кузьмич з'явився знову, тягнучи свого чемодана.

Посеред кімнати він його розкрив і одну по одній почав виймати звідтіля білі пляшки з прозорою рідиною всередині.

— Ну, гімназьори! — виголосив він. — З такого приводу вам треба випити!

В прозорих пляшках був спирт, одержаний щойно Аполлоном Кузьмичем для якихось таємничих ветеринарних цілей. Дике «ура!» зустріло цю пропозицію.

А втім, горілки ще майже ніхто з нас не умів пити. Розведений водою з самовара і розлитий по медичних банках спирт ошпарив нам горла і вигнав очі на лоб. На щастя, котлет, зоставлених від обіду, ще ніхто не встиг з'їсти, і ми кинулися ковтати шматки січеного м'яса, щоб здобути знову змогу дихати й жити.

Аполлон Кузьмич підняв перший тост:

— За вічну непам'ять Кассо!

Піркес відповів йому з таким же викрутасом:

— За многая літа — нам!

По третій Аполлон Кузьмич відмовився нам давати. Третю він випив сам.

— По третій, — сказав він, — доп'єте, коли будете ветеринарами.

А проте з нас було досить і двох медичних баночок на брата. Правда, оп'яніння було трошки перебільшене. Саме відчуття першого в житті сп'яніння кидало в бажання по-форсувати трошки і вдати п'яного ще дужче. Крім того, самий привід до пиття вже сам п'янив без усякої допомоги спиртного.