Ми лементували, махали руками й не слухали одне одного. Про репетицію давно забуто. Аркадій Петрович з Варварою Власівною зникли. Вони побігли до гімназії чи до когось із колег.

— Ходімо, хлопці! — запропонував хтось, і ми кинулися до шинелей і калош.

Куди? Чого? По що? Все одно. Куди завгодно. З сміхом, вигуками і репетом ми висипали на вулицю. Піркес, Туровський, Сербин, Кульчицький, Кашин, Зілов і навіть Пантелеймон Вахлаков. Морозна, присипана першою порошею, синювата місячна ніч зустріла нас. Від такої ночі стало ще краще, ще радісніше, ще п'янкіше.

Галасуючи, похитуючися та петляючи ногами, немовби ми й справді були до краю п'яні, ми пішли невідомо куди, просто серед вулиці, дарма що було вже далеко після сьомої і на кожному кроці ми рискували зустріти інспектора. Що нам інспектор, коли Кассо вмер, коли ми щойно випили по дві медичні баночки на брата і коли нам так весело й хороше жить?!

Туровський, наш заспівувач, затяг веселої і п'яної:

Ми підхопили:

Раптом на розі назустріч нам розітнувся інший, не менш оглушливий і дикий рев. Сірі гімназистські шинелі метнулися до нас.

— Ура!

— Ур-р-р-а-а-а!

То були Репетюк і Воропаєв. Довідавшися про смерть Кассо, вони теж побігли до Вахлакових.

На розі головної вулиці яскравим електричним світлом сяяли дві вітрини кондитерської Банке. За склом, на вікні, на довгих деках лежали наполеони, еклери та марципани. В округлих паперових коробках в сяйві білих паперових кружев покоїлися великі горіхові й бісквітні торти. Мікадо темно полискували проти яскравих електричних лампочок. Ах, як добре було б зараз, на ознаку такої визначної події, зайти до кондитерської і замовити Елізі, Труді й Марії по п'ять асорті на брата і по дві склянки зельтерської води.

Ми мерщій одвернулися й поспішили швидше зникнути за рогом. Кондитерську Банке ми проминали тепер з важким, сердитим серцем.

Раптом Зілов схопив Репетюка за рукав.

— Репетюк! — сказав він, і голос його чомусь затремтів. — Репетюк, а що, коли б ви пішли зараз до кондитерської й перепросили б стару Банке?

Репетюк подивився на Зілова й почервонів так, що його стало шкода. Пенсне затремтіло на його носі.

— Сер!.. — почав він був згорда, але замовк. — Ходім! — раптом вигукнув він і, не чекаючи на нас, побіг через вулицю до кондитерської. Двері розчинилися, і він зник у хмарі пари, що вийшла з пекарні йому назустріч. Ми кинулися за ним.

Фрау Банке стояла за конторкою й підраховувала виторг. Еліза, Труда й Марія прибирали на столиках. Була вже дванадцята година, і був час зачиняти. В кондитерській не було вже нікого. Наша поява була подібна до сходу сонця з західної сторони. Еліза, Труда й Марія випросталися і зблідли, ганчірки, якими вони витирали столики, повипадали у них з рук на підлогу. Вони дивились на нас перелякано і готові були заплакати. Фрау Банке підняла окуляри на лоб і дивилась на нас мутнявими після окулярів очима. Руки її затрусились.

Репетюк підійшов до конторки і скинув кашкет.

— Мадам! — сказав він. — Ви не подумайте, що я зараз п'яний… Я прошу вас простити, що я…

Він затнувся, хитнувся, і тут трапився скандал: він п'яно гикнув. Але ми вже лізли всі на прилавок і навперейми тиснули руку старій німкені. Ми кричали:

— Простіть? Забудьте! Це ненавмисне! Він більше не буде! А Кассо вмер! Як ваше здоров'я?

Еліза, Труда й Марія стояли позаду нас, шарпали нас за хлястики шинелей і заливалися рясними сльозами.

Вечір закінчився чудово. Двері кондитерської були замкнені, штори спущені, і протягом цілої години ми бенкетували в гостях у Банке та її трьох дочок. Ми їли наполеони, марципани, еклери і горіхові торти. Ми пили зельтерську, каву і лимонад. Еліза, Труда й Марія носилися довкола з тарілками і навперейми припрошували нас. Фрау Банке частувала нас своїми грубезними цигарками «Дюбек лимонний». Ми знищили незчисленну, зворушливу кількість пирожних, але фрау Банке категорично відмовилася записати це нам наборг. Це вона частувала нас на знак нашого замирення…

Мас, проте, було тільки десятеро. Одного з нас в цей час не було. Саме зараз, коли ми десятеро заїдали й запивали тут розкішними ласощами наш «мир з німцями», одинадцятий з нас, затиснувшись між великі кубічні паки сіна, фуражним ешелоном линув на захід, на фронт. Він їхав на «війну з німцями».

Васька Жайворонок таки подався на фронт удруге, і на цей раз йому пощастило здійснити свою мрію. За місяць ми дістали листівку з штемпелем «Діюча армія», в якій доброволець пішого пластунського полку сповіщав нас, що був уже двічі в розвідці і раз навіть у рукопашному бою.

Два роки війни минули один в один.

Дивізія, яка довоєнного часу стояла постоєм у нашому місті, оті стрілецькі полки, які ми виряджали на фронт другого дня по оголошенні війни, — ця дивізія в серпні місяці тисяча дев'ятсот п'ятнадцятого року загинула вся, до одного чоловіка, в зашморгу Мазурських боліт. Десять тисяч наклали своїми життями в зрадливих поліських трясовинах. Під ними була хлюпка, хистка — засмоктлива й смердюча — киселиця гружавини. Над ними було бліде осіннє небо із мертвотною веселкою барв нічного бойовища: зелені спалахи ракет, червоні траєкторії важких снарядів, жовті розриви шрапнелей. Позаду і попереду — як непорушна пелена з чорного диму, білого вогню та жовтої землі — стояла «вогнева завіса» з сорокадвосантиметрових «чемоданів».

Вона стояла три доби, і три доби вона гарчала та гриміла надприродним залізнодинамітним шумом. З нашої дивізії врятувалися лише поранені в попередніх боях, яких вивезено напередодні утворення зашморгу. Між урятованими був і форвард Ворм. За день до знищення дивізії йому відірвало снарядом обидві ноги. Це зберегло йому життя. Проте форвард Ворм уже ніколи не буде форвардом і ніколи більше не заб'є нікому жодного гола…

В родині кожного з нас за ці два роки також з'явилися траур або печаль. У Зілова з двох старших братів, що пішли на війну, один був убитий під Равою-Руською[202], а другий потрапив до полону під Белостоком[203]. Герш Піркес, Шаї Піркеса брат, дістав кулю в легені й довічний туберкульоз у боях за Верховину[204]. Теменків брат був поранений і, видужавши, повернувся до армії вдруге. Сербинів дядько — авіатор — був підбитий на розвідці проти Коломиї[205] і разом із своєю машиною згорів у повітрі, не долетівши до землі. З чотирьох братів Макара — артилериста, кіннотника, піхотинця й санітара — один загинув, другий був поранений. Кіннотник був зарубаний угорськими гусарами, санітара підстрелено під час підбирання ранених. Кашинів двоюрідний брат під Ерзерумом, на турецькому фронті[206], одморозив обидві ноги й обидві руки. Якщо в інших з нас не було між братами вбитих чи ранених, то це, мабуть, тільки тому, що вони братів зовсім не мали…

Наше місто за цей час також зазнало величезних змін. Воно зробилося більше вчетверо, а населенням розрослося увосьмеро. Воно рясно обплуталося під'їзними коліями і обросло вподовж їх різними військовими слобідками і городками: артилерійський городок, госпітальний городок, інтендантський городок, городок військовополоненський. Воно забудувалося нескінченними кварталами бараків — з подвійних, просипаних вугіллям, диктових стін, пофарбованих у захисно-зеленкуватий колір. Воно пропахло смолистим духом свіжої соснової дошки, солдатських чобіт і йодоформу та смородом залитих креозотом незчисленних солдатських клозетів. Навкруги місто оперезалося суцільним кільцем військових кладовищ з дрібними тоненькими хрестиками. На кожний хрестик госпітальна трунарня, за точним приписом уставу внутрішньої служби, відпускала соснової рейки двадцять два вершки, залізної бляшки міліметрової (для напису) три вершки на чотири і цвяхів різних — чотири лоти.