— Гей! — скрикнув Іванко. — Ану, цитьте! — Він прислухався і визирнув з-під баляс.

Справді, рідкі пориви вітру немов приносили звідкілясь якийсь гук.

— Дивіться! — гукнула й Галька. — Ой лишенько! Он там-о!

Потапчук та Іванко вже й самі бачили. На межі коло плантації щось було негаразд. Гурт вирував, люди метушилися, немов бігали і вовтузилися. Уривки вигуків зринали й пропадали за вітром.

— Матінко моя! Б'ються! — схопилася Галька. — Побий мене сила божа, б'ються!

Потапчук уже схопився за мотуз до дзвона.

— Міся з Дзбаном, мабуть, орати не дають! Звели свою банду — дядькам наминають боки! Треба бігти розбороняти, а то ще повбивають! Скликаймо самооборону!

Він сіпнув мотуз, і бевкнув дзвін. Дзвін був на сорок пудів — на всю округу. Він вдарив другий раз поряд, а тоді окремо третій. Іванко чогось вхопився за кулемет. Потапчук закалатав знову. Два рази поряд, а тоді третій окремо. На оборону. «Парубки-самооборонці, хапайсь за гвинтівки і мерщій до церкви на майдан!»

Бійка на полі тим часом уже йшла повним ходом.

Старий Міся вже лежав долі, і Солдатенко товк його носом у вогку землю. Сіряк Місі був закаляний у чорнозем, і зелений пояс спав додолу — лежав поруч зеленим гадючим сувоєм. Головчук із Ляхом насіли на Юринчука. Обидва вони були здорові, а вдвох проти одного й поготів. Юринчук то видирався, то знову котився на землю. Вже шинель у нього тріснула і на плечах, і попід пахвами. Дзбана — гладкого й опецькуватого — трусили аж троє, а він усе стояв на ногах і стояв. Довгий Гирин гасав поміж гурту і ганяв людей патерицею. Сірошевський впіймав когось за чуба і таскав по землі — така вже була в нього звичка до волосся: як бив жінку, він завжди насамперед брався за коси. Зойки, вигуки, лайка зависали над полем, і вітром котило їх до села. З крайніх хат уже бігли ще якісь люди. Дзвін на церкві все калатав, і подзвіння гуло гучне і тривожне. Тільки коні стояли край дороги і спокійно пирхали, підбираючи бурякову гичку.

— Оце тобі Україна для українців! — товк Місю носом у грязюку старий Солдатенко. — Оце тобі твоя ненька! Оце тобі твоя «Просвіта»! Оце тобі твої плантації, бурякова душа! Щоб ти скис! Глитай! Душогуб! Ірод!

Міся захлипав і запросив пощади.

Суголовками від села вже бігли Потапчук, Іванко, а за ними ще з двадцять парубків із гвинтівками — самооборона. Вони гукали ще здаля — покинути, розійтись, заспокоїтись.

— А в дев'ятсот дев'ятому році, — репетував Солдатенко, — ти мені за поденне віддав? Сім карбованців сорок — всю лучку тобі хто косою відмахав, щоб тебе по ногах косою вжалило! — І Солдатенко знову взявся товкти Місю у грязь.

Міся присягав віддати і сім сорок.

Парубки вже підбігли й кинулися розбороняти.

Але розборонити було не так легко. Дядьки розводитися не хотіли. Вже в Місі з носа текла кров. Вже Сірошевський хукав на відбиті пальці. Гирин біг кудись наосліп у поле і лементував, колисаючи, мов дитину, вибиту руку.

Для остраху Потапчук разів кілька випалив угору.

Нарешті, відпльовуючись, відхаркуючись, проклинаючи супротивників і весь їхній рід, дядьки стали відходити і розминатися. Василя Солдатенка насилу відтягли четверо. Він роздирав на собі сорочку і нахвалявся колись таки вибити з чортового жироїда і серце, і дух. Старий Міся утирав кров рукавом своєї ясно-сірої гуньки і хлипав. Але, ставши на ноги й побачивши парубків із зброєю, він знову приосанився:

— Почекай, почекай, розбишако! Повернеться мій Іван! Він тобі всипле нагаєм і за себе, і за батька! Стерво, шомполами шмагоне!..

Солдатенко видерся від чотирьох і кинувся на Місю знову. Він устиг його збити з ніг і копирснути постолом у бік. Та його вже знову відтаскали.

Тепер усі стояли на витоптаному глею, і гамір був куди дужчий, як під час бійки. До дядьківських голосів прилучили свої й парубки. Вони розмахували гвинтівками і сварилися. Гиринів молодший син був теж у самообороні. Був і Сіро-шевського небіж. В самообороні були і хазяйські, і незаможницькі парубки. Тепер кожний кричав на інших і вступався за своїх.

Вже Сірошевського небіж хапався за затвор. Вже Гиринів син нахвалявся когось постріляти. Вже й до Юринчука хтось погрожував обрізом., Дзбан сам вихопив гвинтівку в когось із рук і кричав, що «відкриє огонь», якщо голодранці цієї хвилини не заберуться собі з його грунтів геть.

Тоді Солдатенко вихопився знов і, кленучи і бога і чорта, заявив, що от зразу ж таки і починає орати. Він поплював на руки і вхопив коней за вузду.

— Ньо! — закричав він, спрямовуючи упряж за межу.

Дзбан впер гвинтівку в черево й вистрілив. Куля дзизнула в Солдатенка над самісіньким вухом. Солдатенко вхопився за голову і закричав.

Тоді бахнуло ще кілька пострілів — зразу. Дзбан кинув гвинтівку і. додався тікати. З ним побіг і Головчук. Григор Лях сів на землю і накрив голову кожухом. Але Сірошевський і Міся підхопили його під руки і потягли мерщій геть. Кілька самооборонників побігли разом з ними.

Але вони відбігли кроків із сто — там був окіп — і зразу припали за окопом. І тоді вдарили пострілами звідтіля. Одна куля влучила Солдатенкові в ногу, і він сів. Тоді всі на межі теж мерщій впали — за вигорбки, за грудки. Постріли затріщали і з того, і з другого боку.

Коні шарпнулися геть і побігли кудись у поле, волочачи за собою оплужжя.

Ніч була морозяна, і чорна земля під ногами лунко дзвеніла.

Ліхтар високо вгорі мутнів жовтою плямою в райдузі памороззя.

Парчевський хутко й коротко крокував у розпливчастій плямі світла під ліхтарем — десять кроків туди, десять кроків назад. Елегантна, світлого офіцерського сукна літня шинель тісно облягала його торс. Вузькі чоботи полискували гострими носками. Парчевський підкидав дрібні скам'янілі грудки. Він нервувався.

Хатки передмістя довкола чорними обрисами бовваніли в пітьмі.

— Вацлав! — прилинуло тихо з другого боку вулиці, з сутінку.

Парчевський скинувся — золотий тризуб на кашкеті блиснув —і, різко зробивши півоборот, він перейшов вулицю навпрост.

— Піркес? — спитав він коротко, і в нічній тиші його оклик прозвучав чітко й виразно.

— Тихше, будь ласка, — прошепотів голос ще не видимого Піркеса. — Ну як ти не розумієш… Під ліхтарем!

Постать Піркеса відокремилася від стінки заснулого будинку. Комір його шинелі був піднятий високо, кашкет він насунув на самісінький ніс.

— Прошу пробачення, — буркнув Парчевський вже не так голосно. — До ваших конспірацій я не здатний!.. Холодно! — потис він руку Піркссові. — Я тут замерз. — Він потер голі вуха рукавичкою. — Пішли?

Піркес потяг його за рукав ближче до будинків, і в тіні високих парканів вони швидко пішли. Парчевський все сіпав плечима і невдоволено хмикав.

Біля будинку синагоги вони спинились. Піркес глянув праворуч і ліворуч, тоді штовхнув хвіртку і мерщій пропустив Парчевського наперед.

— Чорт! — зразу ж вилаявся Парчевський, спіткнувшися об якусь грудку.

Піркес знайшов його спину в темряві і підштовхнув убік. Вони протислися між стіною і парканом і завернули за ріг. Піркес намацав клямку, і з тихим рипом відхилилися двері — війнуло теплом, і крізь другі двері шпариною засотилося світло. Піркес розчинив і їх.

Вони опинилися в кімнатці, освітленій недогарком шабасової свічки. Це була, очевидно, комірка синагогального сторожа. Стіл, дві табуретки, стара облізла кушетка з лахміттям коштовного жовтого штофу. На одній табуретці сидів Козубенко. На кушетці — Зілов і Стах. Вони звелися, щойно розчинилися двері.

— Зілов? — став на порозі Парчевський. — Кочегар Козубенко? І… здається, Кульчицький? Броніслава брат?

— Бачиш, Вацлаве… — зробив, посміхнувшися, Зілов крок. Але Парчевський перебив його.

— Я говоритиму тільки з самим комітетом!

— Ми і є комітет, товаришу Парчевський, — сказав Козубенко тихо. Слово «товаришу» він вимовив голосніше.