Для ввічливості наші приятелі також вдали, що посміхаються. Проте особливого потягу до сміху вони не відчули. Бачити самострілів їм довелося вперше. Тим паче чути, як вони сміються й хваляться зі свого вчинку. Адже самострільство, тобто ухиляння від війни, це ж не що інше, як найтяжчий вияв зради вітчизні.
— А як же з війною до побідного кінця? — несміливо поцікавився Воропаєв.
— Шукав циган кінця в кільця… — прилинула з темноти невесела й лінива відповідь.
Дружний регіт, проте, завершив і цю приказку. Компанія самострілів була нівроку смішлива.
Пересміявшись, гаркавий заговорив знову. На цей раз мова його була зовсім приятельська.
— От ви, хлопці, гімназисти, значиться… тобто, виходить, грамотні… Може, почитаєте нам, що це воно отут пишеться? Га? На базарі я вчора, значиться, був… — Він скинув кашкет і вийняв з нього акуратно згорнутий вчетверо папірець. Обережно розгорнувши, він простяг його Репетюкові. Потім, немов передумавши, одсмикнув руку і передав його Потапчу-кові. — Прочитай, Петре! Іду це я, значиться, по базару, коли це хлопець, такий з себе миршавенький, тиць мені до рук і гарчить: «Прочитаєш, землячок, другому передаси». А я, конешно, неграмотний…
Потапчук узяв папірця і розгорнув його. Затягтися цигаркою, він на мить кинув коротким червонуватим спалахом на дрібні рядки впоперек друкованого папірця. При цьому спалахові можна було встигнути прочитати тільки один горішній неповний рядок у правому кутку. В ньому було:
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
Потапчук затягся ще раз, і другий спалах вилупив із пітьми другий, друкований великими чорними літерами рядок:
К народам, которых убивают и разоряют.
А внизу сторінки, теж чорними літерами, було:
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
Репетюк, що сидів поруч з Потапчуком і заглядав через його плече в папірець, схопив міцно Потапчука за руку:
— Слухай! Це прокламація! Ти знаєш, що таке прокламація?
— Що? — Потапчук спокійно згорнув папірця і поклав його собі до кишені. — Темно! — сказав він до всіх. — Не вчитати. Мабуть, лист якийсь. Приходь, Якове, завтра на вулицю раніш, я тобі розберу.
Хлопці нарешті рушили додому, розпрощавшись із своїми новими знайомими. Потапчук теж пішов ночувати до школи.
Завтра у нього на своєму полі роботи не було, і він вирішив піти з нашою артіллю.
— Чортзна-що таке! — загарячкував Воропаєв як тільки зникли за рогом вулиці вогники солдатських цигарок. — Ганьба! Самостріли! Боягузи! Зрадники! Німецькі запроданці!
— І чого б я кип'ятився? — здивувався Кульчицький. — Ти що, комендант міста? Жонаті хлопці! Таких баб покидали! Та якби от Вівдя була б мені жінка, а я на війні…
— Ти дурень! — розсердився Воропаєв. — Ми патріоти і мусимо піти до волості й заявити на них.
МИ МОВЧИМО
Другого ранку наша команда працювала кілометрів за два від села, на полі у Вівдиної сусідки. Календар нашої команди вже цілком перейшов до рук наших донжуанів.
Але не те зараз хвилювало нас. Навіть Зілов — найнетерпиміший з-поміж нас до донжуанського принципу обслуговування жінок запасних — і той сьогодні забув сперечатися на цю тему. Ми були надто зайняті обговоренням учорашньої прокламації.
Під проводом нашої веселої й жвавої хазяйки ми щойно прийшли на поле і ладналися вже ставати до роботи, коли це Репетюк спинив усіх нас:
— Стривайте, джентельмени! Зараз містер Потапчук покаже вам цікаву штуковину!
Ми згрудились довкола Потапчука. Він вийняв прокламацію, розгорнув її і прочитав від дошки до дошки. Ми слухали з роззявленими ротами й викоченими очима. Нам аж заціпило від подиву.
Добра половина з нас, треба признатися, досі навіть не чули про існування таких речей, як «прокламація», «нелегальна література», «підпільна робота». Туровський, Сербин і Кашин мали сміливість тут же признатися в цьому. Вони насамперед запитали — а що ж таке, власне, прокламація? Одначе потреба пояснення відпала зразу ж сама собою, тільки-но почав читати її Потапчук.
«Пролетарии всех стран… народы, которых убивают и разоряют… товарищи… без аннексий и контрибуций…» — ці не вживані в нашому гімназичному лексиконі фрази й слова хвилювали насамперед своєю забороненістю!
Це були гімназисти сьомого класу класичної гімназії міністерства народної освіти. Нас непогано навчено історії руських царів по Іловайському, теорії словесності — по Сіповському, психології й логіки — по професору Челпанову[220]. Ми досконально опанували секрет хрії[221] [222], непогано писали «рассуждения» на «вільні» теми, наприклад: «О непротивлении злу» або й на курсові, наприклад: «Лишние люди в сочинениях И. С. Тургенева». Ми розбиралися в тонкощах поезії Древнього Риму і почували себе між анапестів, хореїв і чотиристопних ямбів затишно й мило, як серед старих і привітних друзів. Ми читали вже а лівр увер[223] по-німецькому і по-французькому. Ми знали напам'ять всі тексти з катехізису, а також усі літургії та єктенії. Ми навіть дещо розумілися в алгебрі, геометрії та фізиці — в межах курсів Кисельова або Краєвича. Нас усього цього вчено щодня п'ять годин, за сто карбованців річної плати, під невсипущим наглядом директора, інспектора і доглядача. Але ніде, ніколи ні словом ніхто не обізвався до нас про якісь суспільні явища, про взаємини між колами суспільства, про суспільство взагалі. І от
ПРОЛЕТАРИИ ВСЕХ СТРАН, СОЕДИНЯЙТЕСЬ!
К народам, которых убивают и разоряют. Два года мировой войны! Два года разорения! Два года резни! Два года реакции! На кого же падает ответственность?!
Прокламація відповідала, на кого падає відповідальність. Вона говорила, що позаду тих, хто розпалив світову пожежу, стоять панівні класи. Вона зверталася до трудівників міст і сіл з закликом не вірити своїм урядам, які кличуть знищити мілітаризм свого ворога. Тільки сам народ може знищити мілітаризм у своїй державі. Той трудовий народ, що гине на позиціях, обороняючи інтереси панівних класів, і за спиною якого в тилу ховаються ці панівні класи і багатії…
Долой войну! Да здравствует мир — без аннексий и контрибуций!
— А що таке «анексія»? — задихнувшися, запитав Зілов.
Піркес реагував експансивно:
— Правильно! Кому ця війна потрібна? Ненавиджу!
Воропаєв аж зблід.
— Що?! — зарепетував він. — Так по-твоєму, скоритися німецькому варварові? — він випнув груди і готовий вже був засукати рукава.
— Ну, покинь! — розсердився раптом Макар. — І Кант, і Гегель були німці!
— Іди ти, філософ! Війна до побідного кінця!
— Авжеж! — підтримав Кашин.
Над полем враз вибухнув ґвалт дзвінких юнацьких голосів. Ми сперечались, намагаючись перекричати один одного:
— Так і треба! Молодці революціонери!
— Дурак! Це просто свинство! Вони — німецькі шпигуни!
— Ти сам дурак! Це — соціалісти!
— І справді, два роки різанини, розору, руйнації!
— А зверніть увагу на народ…
— Контрибуція — це зрозуміло. А от — анексія…
— Ненавиджу!
— Хай буде мир!
— Геть німецьких запроданців!
Бронька Кульчицький один, власне, не брав ніякої участі в суперечках і вигуках. Але гармидер йому дуже імпонував. Він був великий прихильник галасу, гамору й тарараму. Він упав на спину, качався по землі і, задравши ноги догори, щосили репетував:
