— Абер варум зітцен зі ауф дер діле?

— Я дуже втомився і взагалі… присів трохи спочити! — несподівано збрехав Макар, відчуваючи, як грунт тікає з-під його ніг.

Ельфріда Карлівна неймовірно похитала головою й запросила Макара йти до її кімнати. Макар помітив, що очі її були червоні. Безперечно, вона плакала…

Ельфріда Карлівна пропустила вперед Макара, вказала йому на стілець коло столу, а сама пройшла й сіла поруч на канапу. Кімната була мікроскопічна. В ній містилися тільки стіл, два стільці, велике крісло, шафа і канапа. Очевидно, на канапі Ельфріда Карлівна і спала. Канапа була просто проти вікна з кватиркою. Дохлі щури, жаби, вужі, живі кажани, яких ми підкидали Ельфріді Карлівні, мали падати крізь кватирку неодмінно сюди, на канапу. Можливо, вони залазили просто під ковдру! Брр…

Щоб відтягти увагу, Макар кинув оком по стінах. Вони були майже голі. Тільки над столом висів портрет якогось дідуся, можливо, батька, та над канапою дитяча картинка — кицька з рожевим бантиком. Кицька з рожевим бантиком! Не може бути! Невже Ельфріда Карлівна купила собі дитячу кицьку з рожевим бантиком? А одиниці та двійки, які вона ставить? Хіба це сполучне між собою? Кицька і одиниці! Ні, напевне, вона одібрала її в когось під час лекції…

— Ви маєте мені щось сказати, Макар?

Макар здригнув. Ну, да, він має… мав, тобто, ну, да, взагалі. В усякому разі, треба щось говорити. Він відкашлявся і зразу ж попирхнувся:

— Ельфріда Карлівна, — сказав він, але це було так тихо й несміливо, що треба було починати знову. — Ельфріда Карлівна! — На цей раз вийшло занадто гучно для такої маленької кімнатки. Макар знову почервонів…

— Я слухаю вас.

Тоді Макар заплющився, набрав повні груди повітря і кинувся з високого берега у глибоку річку:

— Ельфріда Карлівна! Я тільки сьогодні дізнався, тобто тільки сьогодні нам сказали, що… ну, словом, що ви вже не будете в нас викладати і взагалі… Я хочу попросити вас, Ельфріда Карлівна, щоб ви не сердилися на мене, і взагалі, щоб ви простили мене і не подумали, що я, взагалі, ставився до вас, як взагалі, і взагалі…

Цих «взагалі» було вже щось надміру, і Макар заблудився в них. Але розплющитися він не міг.

— Ну? Що ви кажете? Я не розумію вас?

Голос Ельфріди Карлівни бринів немовби ласково і привітно. Макар набрав слідуючу порцію повітря і вдарив:

— Особливо я прошу вас, Ельфріда Карлівна, пригадуєте, два роки тому, навіть більше, коли я складав вам передержку… Я її взагалі не склав, скориставши з приходу Вахмістра, чи той, взагалі, я хотів сказати — інспектора. А прийшовши на місце, я, пам'ятаєте, заспівав уголос, і всі також потягли за мною. Це було надзвичайне хуліганство, гидка непошана до вас, і це я дозволив собі, повірте мені, зовсім не тому, що ви були німкеня, що оголосили війну з німцями, а я був, а я був, а я був… дурак і сукин син, взагалі…

Це було все. Далі говорити вже, власне, не було чого. Макар спинився і, нарешті, завмираючи, розплющився. Який сором! Як він міг на таке наважитися?

Ельфріда Карлівна вже не сиділа. Вона стояла просто перед Макаром. З очей її справді бігли сльози. Ельфріда Карлівна зробила крок і поклала Макарові на плече руку. Чорт! Взагалі між педагогами й гімназистами такого не практикується, щоб класти руку на плече. Але саме тої секунди, коли Ельфріда Карлівна розтулила вуста і хотіла щось сказати, раптом двері до сусідньої кімнати рипнули. Ельфріда Карлівна відсмикнула руку, Макар відсахнувся, і вони обоє озирнулися.

Позаду них, на порозі — в строкатім халаті, нічному ковпаку, з довгою люлькою в зубах і спираючись на ковіньку, — стояв жовтий прокурений дідуган. Він був точною копією портрета в рамі на стіні. Тільки на портреті дідуган був лагідний, з доброзичливими очима й м'яким рум'янцем на щоках. В натурі ж — в цю хвилину він був аж синій, очі кидали іскри, і все обличчя було перекривлене.

— Швайн! Русіш швайн! — заверещав старикан, висмикнувши люльку з рота. — Руський свиня!

— Тату! — Ельфріда Карлівна кинулась до дідугана. Але злий дідуган замахнувся на неї люлькою.

— Не підходь! Ти торкнулася руської свині! Прокляття батьків паде на твою голову! — Ельфріда Карлівна затулила лице руками. — Геть! — зашипів старикан, показуючи Макарові на двері.

Макар ще не встиг опам'ятатися. Він стояв, розкривши рота. Він отетерів. Старикан тим часом був уже біля нього і пританцьовував довкола, розмахуючи люлькою і нічним ковпаком:

— Ми переможемо!.. Військо кайзера прийде сюди!.. Тут буде велика Німеччина!.. Я — королевський офіцер…

Ельфріда Карлівна тягла Макара за рукав до передпокою.

— Ради бога… я вас благаю. Він вже давно такий. Йому вісім-десять років… Але благаю… не розказуйте нікому… Ви розумієте… Я вас благаю…

Дідуган, проте, теж не відставав. Він наступав ззаду на п'яти, забігав спереду й пританцьовував на лівій нозі:

— Ми переможемо вас!.. Росію ми знищимо, хоч би яка вона була!..

Макар уже був на ганку, і Ельфріда Карлівна відштовхувала старого ідіота, намагаючись причинити двері.

— А коли руські варвари повбивають усіх наших дітей… німецькі женщини спородять інших… І вони прийдуть, щоб нищити вас…

Макар плигнув з ґанку на стежку.

— Шмуцігес швайн! — Дідуган жбурнув ковпак, але той упав зразу ж на порозі. Тоді він розмахнувся й пошпурив наздогін Макарові люлькою. Люлька боляче вдарила між плечі.

Роман «Наші тайни» подається за останнім прижиттєвим виданням: Смолич Юрій. Твори в 6-ти т., т. 1, с. 141–390.

Вперше надруковано у журн. «Радянська література», 1938, кн. 1, с. 28–129; кн. 4, с. 106–219, окремим виданням вийшло у Держлітвидаві: Смолич Юрій. Вісімнадцятилітні. К., 1938, в російському перекладі у вид.: Смолич Юрий. Восемнадцатилетние (Из романа). Переработка и перевод В. Тарсиса. М., Гослитиздат, 1941.

Написано роман у 1937 р. Працю над твором письменник розпочав влітку 1936 р. в с. Білики на Полтавщині за настійною порадою Мате Залки, який, познайомившись із рукописом «Дитинства» і прочитавши роман «Наші тайни», що на той час вийшов окремим виданням, радив Ю. Смоличу продовжити розповідь про життя свого покоління. Роман «Вісімнадцятилітні» письменник вважав головною книгою трилогії і говорив, що вона йому найдорожча (див.: Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 58–62).

Герої роману мали своїх прототипів у реальному житті, а про події, колізії неодноразово зустрічаються згадки в наступних книжках письменника: «Я вибираю літературу», «Розмова з читачем», «Знать прошлое, видеть будущее». І все ж Ю. Смолич підкреслював, що «Вісімнадцятилітні» — не історичний роман і герої його не є історичними постатями. «Я хотів показати, — писав автор, — як у вирі громадянської війни, на полях класових битв кожний із юнаків зайняв своє класове місце і як у рядах свого класу пішов у дальше життя: одні — на роковану загибель, інші — на розквіт і повноцінне служіння своєму народові. Утворення комсомолу мало стати центральним фактом в сюжеті роману.

Роки громадянської війни я, отже, прожив у Жмеринці. На моїх очах відбувалися усі найвидатніші події тих літ і всі незначні — також. Я відзначаю і незначні, бо часто-густо саме в незначній події захована деталь, яка є не просто відгомоном, а яскравим виразом подій якнайважливіших. Я був очевидцем, а інколи і учасником багатьох із тих подій. Я знав усі зміни влади тих часів, які були такі часті і скороминучі в цьому закуткові колишньої Російської імперії — між кордонами сусідніх, буржуазних тоді, держав: Австро-Угорщини та Румунії спочатку, Румунії, Польщі й Угорщини — пізніше. Я знав керенщину, Центральну раду, гетьманщину, німецьку окупацію, весь «букет» петлюрівщипп в усіх її численних модифікаціях, знав денікінщину, врангелівщину і махновщину, знав окупацію білополяків та десятки формацій бандитської отаманщини. Я бачив усе моє покоління — всіх героїв мого роману — у вирі тих подій» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 114–116).