— І взагалі, — підтримав їх Туровський, — лайкою і хуліганством нікому нічого не доведеш. Як на мене, то все це просто свинство!

Спалахнула суперечка і сварка. За Кульчицького вступилися Кашин, Сербин і Макар. Мопса ж просто в очі вилаяно сволоччю! Це ж така розкіш! Кульчицький блаженно посміхався Він вже уявляв собі, як завтра загримить його слава по цілій гімназії від першого до восьмого класу.

В самісінький розпал суперечки, коли, позривавшися, ми сіпали один одного за петельки і в кімнаті завис страшний шарварок, двері раптом відчинились і на порозі з'явився Грачівський.

Поява Грачівського була зовсім несподівана. Досі він ніколи не заходив до Піркеса. Компанія Парчевського, до якої належав Грачівський, вважала нас за малюків і трималася осторонь нас. Вони більше товаришували з старшокласниками.

Грачівський розчинив двері і нерішуче зупинився на порозі. Ми всі замовкли. Піркес поспішив йому назустріч.

— Заходь, Грачівський, заходь! От здорово, що прийшов! — ляснув він його по плечах.

Ми з зацікавленням і співчуттям зазирали Грачівському в обличчя.

Кожен хотів виказати бідному хлопцеві свою прихильність і дружні почуття.

— Ну? Як? Нічого! Що надумав? Як батьки? Кажуть, на залізницю поступаєш?

Грачівський був трохи блідий, але загалом наче спокійний. Він соромливо м'яв кашкета й покусував губи.

— Ви пробачте мені, Піркес, — уклонився він. — Я раніше до вас ніколи не заходив, але, розумієте… мені нікуди подітися… Я не можу піти додому… батько мене вб'є, а мати… помре… у неї, знаєте, хвороба серця… Ви дозволите мені сьогодні у вас переночувати?

— Ну, що за питання! — засміявся своїм горловим сміхом Піркес. — Ви можете жити тут до вашого повноліття!

Грачівський скинув шинель і заходив по кімнаті, потираючи руки й кулячися від холоду, дарма що в трьох кубічних сажнях Піркесової кімнати стояла страшенна задуха і жарота. На лівому виску його невпинно тіпався живчик. Ми всі мовчали. Було незручно приставати до Грачівського з запитаннями. Ми закурили, і хмари тютюнового диму за клубочилися вгору, до високої стелі, полохаючи там тіні і коливаючи хащі павутиння. Мовчанка тривала так кілька хвилин.

Раптом Піркес встав і підійшов до стіни. Він узяв футляр і вийняв скрипку. Лице в нього пашіло, руки злегка тремтіли. Бажання грати сьогодні вже вдруге захопило Шаю. Він спинився серед кімнати і торкнув струни пальцем. Напружений, тремтливий звук родився з-під пальця. Невидющим «самітним» поглядом Шая заблукав по стінах і по наших лицях. Нарешті він піймав якусь крапку на стіні. Прикипівши до цієї крапки очима, Шая тихо перебирав струни, настроюючи скрипку. Ми принишкли.

Шая змахнув смичком, взяв акорд, подумав якусь мить і, нарешті, заграв. Тужні і ревні звуки зринули з-під Шаїного смичка.

Шая ніколи не говорив, що він грає. Прекрасний, зворушливий репертуар Шаї здебільшого так і зостався для нас безіменним, проте сповненим най щиріших хвилювань. Ми не знали — добре чи погано, з погляду техніки, контрапункту та інших техномузичних таємниць, виконував свої п'єси Шая. Наша музична освіта обмежувалася лекціями співів у двох перших класах гімназії. Але ми знали, що Шая грав геніально, бо з-поміж нас не було жодного, кого б Шаїна музика не зворушила до сліз.

Вона зворушувала навіть манірне й перекривлячене серце Броньки Кульчицького.

Музичний настрій Шаї був смуток. Веселі, радісні ноти рідко бриніли з-під Шаїного смичка. Танцювальних мотивів він майже не знав. Зате його ліричний репертуар був невичерпний.

Шая грав, стоячи серед кімнати. Він фіксував зір на якійсь йому одному видимій крапці. Здавалося, між ним, його очима та цією крапкою утворювалася якась чисто матеріальна сув'язь. Голову Шая низько схиляв, і довге, рівне волосся спадало йому на лице. Інколи Шая змахував головою, і волосся тоді, злетівши вгору, знову спадало на лоб.

Шаїна скрипка журно підспівує, тихо хлипає і захлинається рясними печальними сльозами. Тужним голосом співає вона, і кличе кудись, і сумно обіцяє там щось невідоме, незрозуміле і таємниче. З молитовним, трагічним пафосом вона несе свої обіцянки туди, на найвищі верхів'я спокуси. Вона манить, вона вабить, вона причаровує. І вона захоплює… І враз спокуслива пісня уривається, скрипка зойкає з одчаєм, і все падає вниз, стрімголов — у прірву, в безодню.

Але тут настає катастрофа. Помахи смичка раптом міняються. З дрібних і пошарпаних вони враз змінюються на широкі, сильні, просторі й розтяжні. Кожний помах смичка креслить величезні півкола, він валить перепони, він руйнує перешкоди, він стирає межі, він обіймає півсвіту. Великий — величезний і неосяжний — світ зринає тоді з-під Шаїного смичка перед наші очі. Такий виразний, такий рельєфний, такий зрозумілий і близький. Такий — бачений… Але мить — і це все зникло, розсипалося й розметалося. Недобачене, неосягнуте і навіть незапам'ятоване…

Що це було? Світ? Життя? Смерть? Безмежність?

Невідомо.

Це було все, але це було й ніщо. Це була тайна.

Втім, ми знали, що Шая грає тільки про себе і про нас. Про «вовчі» білети, про жорстокість директора, про наші юнацькі болі і кривди…

Піркес скінчив. Він одірвав востаннє від грифа смичок і опустив руку вниз. Ми мовчали — зворушені, збуджені й стурбовані.

— Ненавиджу!.. — сказав Піркес тихо, сердито стукнувши віком скрипкового футляра.

Мовчки ми почали розходитися. Кульчицький і Сербин вийшли через магазин. Репетюк, Макар, Теменко і Кашин — через двір. Туровський виплигнув через вікно. Йому путь лежала через асенізаційний обоз.

Піркес з Грачівський зосталися вдвох. Грачівському був приділений «верблюд». Він скинув тужурку й накрився шинеллю. З Шаїного кутка вже шелестів рівний, глибокий подих. Стомлений Шая вже спав. Грачівський вийняв цигарку й закурив. Його сухі, запалені очі невідривно дивилися на червоний вогник цигарки. Він курив жадібно й сквапно. Очі пронизували темноту, немов мусили там, крізь неї, неодмінно щось побачити. Але нічого не було видно. Темнота була чорна й порожня. Як чорний та порожній мав настати для Грачівського його завтрашній день.

А післязавтрашній? А все дальше життя?

Грачівський не міг уявити собі свій завтрашній день. До ранку він не заснув.

У Броньки Кульчицького, Сербинового сусіда, були ще якісь нічні справи в місті, і Сербин рушив додому сам. Він жив по той бік залізничної колії, і шлях його лежав через широкий насип з мереживом привокзальних колій, залитих яскравим електричним світлом. Тут видно було в усі боки на півкілометра. Це було і погано і добре. Найменший небезпечний крок — і можна потрапити на очі інспекторові чи наглядачеві.

Сербин звернув за валку порожніх класних вагонів і зійшов з колії на приколійну стежку. Тут за довгими чорними силуетами великих пульманів[161] було ще самітніше, ще темніше. Зате просто в вічі вдарив Сербину зеленавий, мертвий кругляк повного місяця на сході.

Дощ перестав. Небо очистилось, і на ньому не затрималося й жодної хмаринки. Воно було глибоко-синє й трохи зеленкувате від місяця. Воно дихало широким спокоєм, далекою прозорістю і ледь холоднуватою післядощовою вільготою. Розкішна південна вереснева ніч! Вона немов дзвенить ніж ним, м'яким, високим, аж не чутним для вуха, голосом скрип кової струни.

В грудях Сербина тремтіло й захлиналося. Ах, як манить ота таємнича далечінь як ваблять ці невиразності тіней! Як хвилюють оці повні незрозумілих, але звабних і спокусливих обіцянок, приглушені, але якісь такі значущі й проймаючі звуки ночі! Як забиває дух! Як колотиться серце! Яке прекрасне й надзвичайне життя чекає його в майбутньому.

Скільки обіцяє, як манить місячна ніч на п'ятнадцятому році життя!.

Від повноти почувань, бажань та відчуттів у Сербина мало не закрутилася голова.