— Давай!

Шумейко дав хід, паровоз скреготнув, рушив, зразу набрав ходу і за хвилину майнув за ріг військової рампи. Ще за хвилину він проминув міст біля одинадцятого полку…

— Піркес! — Шая здригнувся. — Піркес, це ви?..

Вітер бив просто в груди, свистів у вухах, деренчав спинками ліхтарів, вищав між шлангів у пожежному ящику. Людський голос почути було неможливо. Тим паче — жіночий. Але ж цей голос був надто близько — тут, поруч, за спиною — і вуста дівчини припали Шаї майже до щоки.

— Крос?!

— Ах, Піркес! Я така рада… що й ви тут! — прокричала дівчина, притулившись до Шаїної щоки, бо інакше не було чути. — А то самій мені… було навіть… якось моторошно… відразу…

Шая радісно зареготав, зареготав на повний голос, але то був немовби шепіт: паровоз гуркотів, гримів і, хитаючись, як на хвилях, линув шістдесят кілометрів за годину.

— Що? — не дочула й перепитала Катря.

— Нічого! — вітер зривав слова з самих вуст і кидав їх невідомо куди, десь, мабуть, у поле, за десятки кілометрів. — Нічого! Я… просто… засміявся… — відповів Шая так само, як говорила вона, майже притулившись устами до щоки.

— Але Шая стриматися не зміг і притулив губи до щоки вже й зовсім тісно…

Короткими стрибками паровоз переплигнув кілька розвилок, і блискавичним фейерверком мигнула мимо станційка Браїлів[293]. Довкола знову була тільки чорна і глупа ніч. Паровоз майже безперестанку подавав сигнали, і свисток ревів. Але тут спереду, під грудьми паровоза, гудіння майже не було чути — вітер зривав гуд із свистка і жбурляв геть назад далекою туманною луною. Шая ледве тримався, вкліщившися ногами в поручні й руками в ребра вузенької площадки. Втім, він на мить звільнив-таки руку, знайшов Катрину і потис.

— Ви пробачте, — прокричав він, — Крос… що я тоді… восени… так і не приніс вам… обіцяних книжок…

Катря відповіла на потиск і притулилася до його щоки.

— Нічого! — почув він. — Я дістала сама… У Колі Макара… А ви читали… щойно на вокзалі… розкидано відозви… київських… більшовиків?..

— Га?

— Готується… повстання… «Арсеналу»!..[294]

Вихор раптом спав, і стало чути, як стугоніли колеса на стиках рейок, паровоз враз зменшив швидкість. Від раптової зміни ритму Шая мало не скотився на полотно. Катрині руки вчасно підхопили його за поли шинелі…

Кампанію роззброєння було виконано так.

Коли сірі обриси казармених будівель забовваніли з ночі, туманно мерехтячи запітнілими вікнами, Зілов з Потапчуком пішли вперед. Козубенко з іншими хлопцями йшли позаду, кроків сорок оддаля, невидимі в темряві осінньої ночі. Дощ знову почав накрапати.

На ґанку роти стояв вартовий.

— Хто йде? — полохливо скрикнув він і зразу оступився назад. То був Пантелеймон Вахлаков. Він змок, змерз і взагалі не був пристосований до військового й самостійного життя. Вигляд у нього був жалюгідний і мало войовничий. Він страшно зрадів, пізнавши товаришів. — О! Хлопці! Ну, слава богу! А ми думали, ви теж утекли! Чоловік тридцять втекло… Ну його к чорту! — мало не заплакав він. — Може б, справді додому піти? Ви як думаєте, хлопці?

Зілов і Потапчук пройшли повз нього. Тоді миттю підскочили ззаду, затулили рота й скрутили руки назад. Сердешний Пантелеймон тільки гикнув і негайно ж зомлів від несподіванки й переляку. Хлопці поклали його на ґанку і рушили всередину.

Казарма була яскраво освітлена. Сотня чистеньких японських карабінок стояла в козлах під стіною одна в одну. Ціла гора бляшанок з патронами висилася поруч. Двоє вартових крокували вздовж — туди й сюди. То були старший Кремпковський і Хавчак. Решта згрудилася посередині. Вони зсунули старі матраци — мішки, які ми кололи замість німецьких животів, — і лежали на них, нероздягнуті, в шинелях і з патронниками на поясах.

Рота гімназистів була в стані тривоги й бойової готовності. Тісним гуртком збилися півста новоспечених солдатів. За вікнами казарми була ніч, невідомість і недалека гарматна стрілянина. Гімназисти курили і пошепки стривожено перешіптувалися.

Зілов смикнув гвинтівку з-за плеча і скинув її на руку.

— Гей! — гукнув він і не впізнав сам свого враз загрубілого й захриплого голосу. — Ні кроку з місця! Хто зробить крок до гвинтівок — стрілятиму!

Як один, всі скочили і сполошено притулилися один до одного. Хавчак зойкнув, кинув рушницю і впав.

Але тут всі впізнали Зілова, і цілий вибух найдобірнішої лайки полинув на його голову:

— Ідіот!.. Що за жарти!.. Сволоч!.. Як ти смієш? В морду йому!

— Їй-богу! — загорлав Зілов знову, остаточно чужим і невпізнанним голосом. — Я серйозно! Ні кроку до рушниць!

Але тепер уже всі й самі зрозуміли, що щось не так. З коридора раптом один за одним вбігли чоловік двадцять озброєних і, вистроївшись півколом, теж скинули гвинтівки на руку.

Спантеличено й злякано гімназисти відступили і збилися ще тісніш. Гвинтівки стояли в козлах. При боці в них були тесаки. На грудях кожний мав якусь розетку. Розетки були жовто-блакитні, біло-малинові, навіть триколірні і червоні. Вони були за Центральну раду, за Річ Посполиту[295], за конституційну монархію чи за республіку взагалі і об'єдналися для оборони Тимчасового уряду. Два десятки гвинтівок дивилися на них — вони відступали назад і полотніли. Втім, страшні були й не гвинтівки. Страшніше було інше. Проти них, попереду тих, стояв Ваня Зілов — однокашник, колега, свій…

Зілов стояв білий і закусивши нижню губу. З-під козирка він похмуро оглядав усіх. За ним стояв Потапчук, теж з гвинтівкою на руку, весь червоний, і одвертав очі набік. Він ніяковів. Он же Теменко, Кашин, Туровський… Кілька годин тому Туровський підказував же йому, Потапчуку, що таке тангенс, котангенс і як вичислити обсяг і поверхню сферичних тіл…

Сербина, Макара і Кульчицького Броніслава в гурті гімназистів не було.

— Руки вгору! — прохрипів Зілов. Гімназисти підняли руки вгору і опустили голови.

Але в цей час всі здригнулись і двадцять затворів клацнули поспішно як один. Там, за перегородкою, що відділяла унтер-офіцерський закут, раптом розітнувся брязкіт розбитого скла. То штабс-капітан Дерев'янко вибив шибку і втік У ніч.

Сотня гвинтівок і п'ять тисяч патронів були здобуті хлопцями Козубенка без жодного пострілу, як наказав червоногвардійський командир, машиніст Шумейко.

Тепер принаймні він знав, що він дезертир. Отакий, як, скажімо, солдат Яків.

Ні, не такий. Солдат Яків дезертирував із царської армії, не схотівши брати участь у війні поміщиків і капіталістів. А з якої армії і від яких гасел дезертирував він? Це достеменно не було йому відомо.

А трапилося все це так.

Коли, вийшовши тихо з гімназії, рота обережно поринула в завулки передмістя, Сербин раптом помітив, як хтось — у тумані та мряці він не зміг навіть розібрати, хто саме, — тихо відійшов від рядів, спинився біля тополі і розстебнув шинель. І Сербина враз обсипало сухим жаром і облило холодним потом. Він зрозумів. Це було навмисне. Тому нічого не було потрібно. Він тільки вдавав, щоб, прикрившись цим… утекти. Потім ще хтось раптом схилився до ноги, немовби в нього розв'язався шнурок на черевику. Сербин простежив за ним одним оком. Той пропустив всі ряди — клятий шнурочок все не зав'язувався; ряди пройшли, а він так і залишився в тумані позаду.

І, нарешті, просто перед ним крокували Зілов, Піркес і Потапчук. Вони йшли, нахилившись один до одного, і пошепки перебалакувалися. В цей час перед ними був місток між слободою і територією дев'ятого полку. На цьому містку ми колись билися з солдатами, що хотіли арештувати нас за грабунок патронів. Місток був вузький, тільки на двох у ряд. Треба було на ходу перестроюватися по двоє. Зілов, Піркес і Потапчук немов загаялися. Вони затопталися на місці, і задні немовби відшовхнули їх. Вони відійшли набік, немовби для того, щоб усіх переждати. Але збоку були кущі глоду. Вони прихилилися за них, а потім їхні шинелі метнулися в завулок — до міста, назад…