Потім Сербин вийшов надвір і закурив. Було темно і тихо. Обаполи високого залізничного насипу, розтяте залізницею навпіл, лежало причаєне місто. Слизькою мрякою вилискували дахи будинків, голе віття дерев мережилося купами крізь туман, зрідка де-де блимав нічний вогник з далекого, невідомого вікна. Ген на околицях рясно валували пси. Від депо рудими плямами крізь морок туману просвічували кілька високих колійних ліхтарів.

Навпроти бараків бовваніли два величезні й довгі чорні силуети. Де-не-де крізь вузькі щілини вони проблискували сліпеньким, неясним світлом. Круглі куполи немов шапками накривали зверху кожну тінь, і ці велетенські шапки з тихим залізним скреготом поверталися з боку на бік. І немов довгі указові пальці стирчали з них просто в небо. То були гарматні жерла. Два гетьманські панцирники стояли між вокзалом і бараками.

Сербин дивився і не думав ні про що. Про віщо йому було думати? Він мав вісімнадцять років, і він тяжко стомився після ночі роботи. З чотирнадцяти років, від початку війни, Сербин жив у прифронтовій зоні, і вся імперіалістична війна всім своїм воєнним життям і всім почварлнвим і огидним побутом затилля перекочувалася туди й назад через його дитячі й юнацькі плечі. З чотирнадцяти років він жив серед страждань і смерті.

— Це ти, Хрисанф? — розітнулося в Сербина над головою.

Біля нього стояв Макар. Він також вийшов з барака дихнути свіжим повітрям.

— Ти не знаєш, — спитав він, — як, взагалі, лікувати висипний тиф, ну, і… взагалі, розумієш?

— Не знаю, — відказав, перемовчавши, Сербин. — Хвороби лікують лікарі…

— Дурак! — розсердився Макар. — А якщо лікарів і ліків немає? Тепер же війна!

Сербин обома руками здавив голову так, що яскраві кола спливли йому перед очі.

— Коли ж нарешті цьому край? Крові, мукам, смерті? Я хочу миру! — він рвонув комір гімнастерки і оголив груди на всю шир.

Макар схвильовано затупцював. Він притискав руки до грудей, і Сербин знав, що очі в нього ширяться і що він блідне.

— Ні християнство, — свистів він крізь свій виламаний зуб, — ні миролюбство! Ні втеча в своє «я»! Ніякий пацифізм! Ти розумієш? Потрібна війна — жорстока, невблаганна і кривава!.. Потрібна армія проти всіх армій!.. Війна проти війни!

— Мовчи! — посатанів Сербин, хапаючи Макара за плечі. — Знову війна!

Але й Макара вже несила було спинити. Він відштовхнув Сербина і вдарив себе обома руками у груди:

— І завтра я піду вчитися стріляти з гармати! Я теж буду стріляти, різати і колоти! Я за громадянську, класову війну!..

Темінь і тиша ночі враз тріснули, розірвалися і вибухли вдаром, гуркотом і вогнем. Червоні спалахи блискавкою видерли з ночі силует вокзалу, вершки тополь, ошмаття хмар угорі. І пітьма впала знову нагло — ще чорніша, а лютий вихор з скаженим вищанням пронісся через голови угорі.

Макар і Сербин кинулися бігцем, кожний до свого барака.

Панцирників на насипу було два.

І в темряві осінньої ночі їх силуети були чорні й величезні, а вежі — немов визубні середньовічної фортеці. Гарматні жерла поверталися праворуч і ліворуч, і тоді стовпи полум'я вибухали в ніч, короткою блискавкою вириваючи з пітьми чіткі контури, а на чорному небосхилі викреслюючи швидкий туманний слід. Постріл роздирав повітря, панцир гув, і зразу ж відповідав розрив. Розриви лягали не далі двох кілометрів. Ворог був зразу тут — і праворуч, і ліворуч. Його не було видно, не було чути, але він був. Його прикривала ніч. Гармати били по чотири вряд. І інтервали дедалі коротшали. Інтервалів вже майже не було.

І от, коли удари гармат вже злилися в безперервний оглушний грім канонади, з пітьми від депо вилетіла швидка тінь. З скреготом і гуркотом вона майнула повз вокзал. З свистом і вищанням пари швидкість шалено зростала. І тінь метнулася просто в крайній панцирник. У хряскоті та брязкоті розтрощеного й роздертого металу, у витті оскаженілої пари вдарив страшний і яскравий вибух — він вирвав з темряви на мить шифр С-815, але вдарив другий і третій вибух — в небо приснули зигзаги вогню: в велетенській секундній заграві корчило й жмакало великі листи товстого заліза, немов шматки папірців, — і враз стало темно й тихо, тільки вздовж вокзального перону з тихим дзеньканням рясно осипалося віконне скло.

Віддавши своє сталеве життя, паровоз С-815 вибив з ладу гетьманські панцирники.

І зразу ж з усіх боків — не здалека, куди гатили гармати, а тут же поруч, сто кроків у темінь, ніч ожила й загриміла сотнями пострілів. Невідомий ворог наступав із самого серця станції й міста — з депо.

Старий нічний сторож Кокоша вже біг уздовж вулиць робітничого селища. Він калатав у своє старе й розбите калатало з усіх сил. Він підбігав до кожного дому і гупав палицею у віконниці.

— Повстання! — гукав він. — Повстання!

Двері розчинялися, люди вибігали піводягнуті, наспіх напинаючи пальто, підперізуючися кулеметними стрічками, мерщій заганяючи обойми в магазин.

— Повстання! — лементував далі захриплий Кокоша. Гей, люди! Повстання! Ріжемо гетьмана!..

На переїзді, біля виходу з селища на полотно, слюсар Тихонов розмахував кондукторським ліхтарем.

— Сюди! — збирав він усіх. — У депо! Всі в депо!

— Повстання! — бриніло вже десь далеко. — Виходь, хто в бога вірує! Повстання!..

Дружно завалували пси. Вони захлиналися в оскаженілому гавкоті. Десь заспівав сполоханий півень. Йому відповів другий. Тоді третій. І заспівав кожний двір. Чиясь корова ревла десь віддаля — безперестанку і захлипуючися.

На поворотному крузі в яскравому світлі ліхтарів зібрався гурт. В його центрі стояв Козубенко. Він тяжко відсапував, груди здіймалися часто й рвучко. Це він, Козубенко, щойно вивів свій гарячий С-815, поставив його на центральну, відкрив регулятор, дав повну пару і справив залізними грудьми в гетьманські панцирники. Коліна штанів у Козубенка були розшматовані, долоні рук у крові, — він ледве вправився сплигнути. Але плигати він був мастак і впав щасливо на м'який баласт.

Гурттисся до Козубенка, йому трусили руки, його гладили по спині, його вітали, з ним здоровкалися, хто вперше бачив після цих чотирьох місяців. Козубенко важко дихав і ніяково посміхався. Раптом він ткнувся обличчям на чиєсь плече і тихо схлипнув.

— Паровоз… мій паровоз… машиністом зробив… а я його власною рукою…

— По місцях! — розітнулося. — По місцях!

Натовп шарахнув на боки — розсипався вздовж будівлі, вздовж довгої шеренги холодних паровозів, навмисне ще звечора вишикуваних, як залізний окіп. Люди припадали за колеса, вистромляли гвинтівки між буферами. Козубенко побіг теж, на бігу втираючися рукавом. Другою рукою він скидав карабін з-за плеча, але обдерта шкіра на долонях пекла, і він ніяк не вправлявся це зробити. Йому допоміг хтось, і він ліг під тендером між коліс. Від вокзалу з темряви відповідали пачками з-поза ешелону, що стояв перед залізничною аудиторією. То були галицькі усуси — «українські січові стрільці».[488] Півгодини тому вони прибули з Одеси. Робітничій делегації з гаслом «За владу Рад!» вони відповіли, що оборонятимуть українську державність. Козубенко примірився і почав стріляти просто в темінь, але над землею, щоб кулі летіли під вагони.

Кілька годин тому, з ешелоном репатріантів військовополонених, в гурті інших засланців повернулися з концтабору до рідного міста і Козубенко з Шумейком, звільнені раптовим вибухом революції на Угорщині.

Шумейко сидів зараз в конторі депо. Він був чорний, зарослий бородою — його не впізнати. Гвинтівки й патрони великими купами лежали на підлозі в кутку. Їх кожному, хто приходив, давали в необмеженій кількості. Зброї було скільки завгодно. Довкола Шумейка зібрався чималий гурт. Тут було керівництво повстанням. Всі обступили старенького машиніста Кукурішиика з дорожнім сундучком у руці. Він щойно привів поїзд з Одеси — отих галичан. Він розповідав одеські новини. В Севастополі висадився англійський десант. В Одесу прибули щойно французи, англійці і греки.[489]