Не переступаючи порога, студент змахнув правою рукою.

— Товариші! — гукнув він.

— Урррааа! — заревли ми диким, надприродним ревом йому назустріч.

По-перше, то був Митька Ізвольський. Ми знали всі, що три місяці тому його заарештовано і він зник. По-друге, на плечі й довкола руки в нього були широчезні червоні бинди. Такі самі червоні, як і наші стрічечки на третіх ґудзиках. По-третє, це був справжній чоловік, із справжнього світу, звідти, де люди живуть повним життям, а не тільки учать уроки і дістають одиниці. Ось хто розповість, з'ясує і розтлумачить нам усе, чисто все. Ось хто порадить нам, чи важити нам усім майбутнім життям для непоправного кроку І, нарешті, з порога класу нам кинуте якесь несподіване, надзвичайне, вперше чуване слово:

— Товариші!

Ми — товариші! Це до нас сказано — товариші. Сам Митька Ізвольський назвав нас товаришами! Ура!!!

— Товариші гімназисти! — гукнув Ізвольський. — Виходьте всі на вулицю!.. Приєднуйтесь до повсталого народу!.. В Петрограді революція!

Серця наші тьохнули. Революція!

— Кровожерливому самодержавству кінець! — вигукував Митька Ізвольський. — Хай живе свобода!

Лавиною ми рушили до дверей з усіх інших класів вже висипали на коридор. Педагоги полохливо й розгублено тулилися до стін. Митька Ізвольський підбігав до кожних дверей і вигукував свій заклик. Очі його горіли, волосся, борода й червона бинда розвівалися.

— На вулицю!.. Маніфестацію!.. Демонстрацію!.. Ура!.. Було весело, захватно й незрозуміло. В грудях захлиналося й завмирало.

На чолі з Митькою Ізвольський ми посипалися на вулицю. На під'їзді ми підхопили Митьку й понесли попереду на плечах з одчайдушним лементом і свистом. Митька стояв, розмахуючи руками, і теж щось репетував. Але чути його вже не було. Кашкет він загубив.

Раптом з гімназичних воріт виринуло кілька постатей. Вони бігли просто до пас. Попереду були Федір Козубенко і Стах Кульчицький. Стах був молодший Броньчин брат. З гімназією йому не поталанило, він уже два роки працював у депо за слюсарського учня. Відносини між братами були досить чудні вони майже ніколи не бачилися, коли ж і зустрічались ненароком, то негайно ж закачували рукава і починали один одного лушпарити Бронька зневажав брата-«босяка», Стах відплачував ненавистю до «карандаша-задаваки» За Федором і Стахом бігло ще чоловік п'ять молодих робітників.

— Робітники! — заревів Митька, спиняючи нас і їх величним помахом руки. — Пролетаріате! Революційна інтелігенція іде, щоб плече в плече умерти на барикадах за свободу!..

— Ура! — завищали ми.

Федір, Стах та інші робітники зірвали кашкети і замахали до нас. Федір вхопився за штахет і підтягся вгору. За мить він вже стояв на прузі. Він махнув рукою, і крики довкола притихли.

— Хлопці! — гукнув Федір. — Місто повис поліції і жандармів! Петроградські робочі вже розквиталися з своїми! Наші з депо і вагонних майстерень вже почали обеззброювати барбосів і фараонів! Хто з вас не боїться!..

Вибух обурення не дав йому докінчити… Ми — боїмось? Федір сплигнув додолу і побіг. Ми кинулися слідом. Крик, свист, лемент бігли за нами вслід. На бігу Федір про щось перегукувався з Зіловим і Стахом Кульчицький.

І от коли ми всією оравою завернули за ріг, ми раптом побачили тих, кого роззброювати кликав Федір Козубенко. Від залізничного тунелю просто до нас ішли п'ятеро поліцаїв. Четверо йшло по двоє, а п'ятий, унтер, попереду і трохи збоку. Бляхи їхні блищали. Шаблі гриміли по тротуару.

Ми стали враз. Ми враз заніміли.

Поліцаї простували до нас. Їхній вигляд здавався рішучим і войовничим — шаблюки, револьвери, свистки. Правда, їх було п'ятеро, а нас принаймні півста. Втім, півста патронів до наганів у них, безперечно, знайшлося б…

— А як же їх роззброїти, раз вони озброєні? — запитав хтось.

— Якби не були вони озброєні, то не треба було б їх і роззброювати! — сердито огризнувся Федір.

Кілька чоловік засміялися.

Поліцаї тихо посувалися назустріч нам. Втім, тепер ми вже бачили, що вигляд у них не стільки войовничий, скільки розгублений. Зречення царя, мабуть, переполошило і їх. Раптом вони спинилися. До нас їм залишилося кроків з п'ятнадцять.

— Гей! — гукнув старший поліцай. — По какому такому польиому праву?.. Разойдись!.. Толпами больше одного собираться ис полагается!.. — Він помацав на грудях, чи на місці його сюрчок, і позирнув на своїх товаришів. І вони, і ми нерішуче затупцювали.

— Як же його? — тоскно прошепотів хтось.

Всі мовчали. Ніхто не знав, «як же його». Федір стояв, тісно стуливши губи й насунувши кепку на самі брови. Руки він тримав у кишенях. Стах нетерпляче сіпав його за рукав. Зілов і Піркес стиха, але пристрасно перешіптувалися. Потім вони нахилилися до Федора з двох боків. Вопи пропонували цих тим часом проминути, сісти на візників і гнати до нашої роти по японські карабіни. Правда, карабінки були порожні: всі патрони ми вистріляли сьогодні на стрільбищі. Митька Ізвольський раптом вихопив з кишені штанів мікроскопічний дамський браунінг. Наша юрба, стиха шаркаючи, поволі почала відступати назад.

І враз, розштовхуючи всіх, наперед вийшов Потапчук. Його широка спина в ветхій задрипаній шинельці спинилася перед нашим фронтом на мить. Потім, розмахуючи довгими руками, що мало не по лікоть стирчали з коротких і тісних рукавів, він хутко пішов просто до городовиків. Наші ряди колихнулися. Ми шумно хапнули повітря і затамували видих. Зараз мало статися щось — щось непоправне на ціле майбутнє життя. Городовики не рухалися, вичікуючи.

Коли Потапчук був уже на два кроки від унтера, той раптом метнувся рукою до шаблі і сквапно відступив крок назад. Але Потапчук був уже поруч. Не спиняючись, просто з ходу, він широко розмахнувся і вгилив поліцаєві дзвінкого ляща. Шапка з бляхою підлетіла вгору, впала і покотилася по землі. Дебелий унтер хитнувся вхопився за щоку і повалився спиною на паркан.

Скрик, зойк, ні, рев вибухнув з півста грудей, і ми вже були поруч з Потапчуком. Мордастий і вусатий унтер стояв струнко, лиш похитуючися від ударів то в правий, то в лівий бік. Один по одному, зліва і справа, Потапчук, дав йому ще чотири ляпаси. Потім він вхопив сюрчок, смикнув і видер прищіпку разом із м'ясом шинелі.

З ревом і лайкою ми оточили інших чотирьох. Бліді, тремтливими руками вони відстібували кобури з револьверами і скидали через голови портупеї шабель. Перша шабля дісталась восьмикласникові Теплицькому, тому, що грав городничого в нашому гімназичному театрі. Федір Козубенко вхопив першого револьвера. Інші револьвери схопили Стах і двоє інших робітників. Шаблі начепили Митька Ізвольський, Кашин, Кульчицький і ще хтось.

— «Отречемся от старого ми-и-ра…»[270] — Ізвольський заспівав, і голоси робітників негайно ж підхопили. Ми приєдналися невлад, як хто умів. Зрештою, мотив був знайомий — це ж був гімн союзниці Франції. Ми рушили хутко, підтюпцем, в бік до головної вулиці.

П'ятеро роззброєних, простоволосих і обсмиканих людей в чорних розстебнутих шинелях — колишніх поліцаїв — оторопіло дивилися нам услід.

Ми співали. І в грудях співали й плакали наші серця.

Сьомого березня ми зібралися на всегімназичне «віче». Це були перші в нашому житті — в житті кожного з нас, та і взагалі мало не в двохсотлітньому житті російської гімназії — збори гімназистів. Якби влаштувати таке зібрання ми спробували ще тиждень тому, наша гімназія була б негайно закрита, ми всі до одного були б виключені, а баламути-призвідці дістали б «вовчі» білети. І от минув тільки тиждень, і ми — сто дев'яносто друге покоління російських гімназистів — вільно і урочисто зійшлися на перше всегімназичне зібрання.