Зілов скінчив. Руки в нього тремтіли. Він ніяк не міг скласти папірець і сунути його до кишені. Але коли він вийняв руку назад, вона не була порожня. В ній була довга й тоненька пожмакана червона стрічка. Зілов вихопив її і хутко-хутко почав дерти на дрібні шматки. Ми мовчали. В класі було тихо, немовби лекція Богуславського вже почалася. Обривки червоної стрічки Зілов кидав на перші парти. Звідти їх перекидали на другу, на третю, на цілий клас. По шматочку кожному — пришпилити на груди, обмотати довкола ґудзика. Раптом з останньої парти зірвався Воропаєв і побіг проходом між партами. Він скочив на кафедру. Назустріч йому Зілов простиг останній червоний обривок. Воропаєв схопив його і обернувся до класу. Обличчя його схвильовано заша-рілося. Пальці, поспішаючи, обкручували ґудзик червоною стрічечкою.
— Господа! — гукнув Воропаєв, і голос його вібрував. — Господа!.. Нехай цей великодушний вчинок назавжди залишиться в нашій пам'яті…
Дехто невпевнено вигукнув «ура!».
— І хай же живе наш молодий государ імператор, Михаїл Другий[268]… Боже, царя храни-и-и… — Воропаєв заспівав.
Зілов стояв білий як стінка. Він не чекав цього співу. На третьому ґудзику в нього, і вже в кожного з нас, в кожного з співців «боже, царя…», червоним цвітом цвіли обривки його вузенької червоної стрічки.
Двері розчинилися вдруге, і на порозі став інспектор. Він глянув на клас, і спів погустішав та зміцнів — заспівали майже всі. Стулені губи Зілова посиніли й тремтіли. Воропаєв притиснув руки до боків і стояв струнко. Похиливши голову, інспектор почекав, поки ми докінчили куплет. Тоді він зробив два широкі кроки і схвильовано зійшов на кафедру. Зілов і Воропаєв пішли на свої місця. Зілов був білий і схудлий. Воропаєв був червоний і урочистий. Немов це саме він і «помазав» на царство царя Михайла Другого…
Цілу хвилину — то була одна з найдовших у нашому житті — Богуславський водив по класу очима, пильно придивляючись до нас. Він хотів пройти своїм водянистим безколірним поглядом крізь наші застебнуті на п'ять ґудзиків тужурки, крізь наші груди, просто в серця. Але червоні стрічки на третіх ґудзиках перепинили його погляд. Один по одному всі сорок перелічив він треті ґудзики. Навіть в Едмунда Хавчака на третьому ґудзику цвів червоний бантик. Обличчя інспектора мінилося щохвилини. Відразу воно червоніло; потім воно блідло, по тому чоло зрошував піт Після того він знову шарівся. Нарешті він звів праву руку і випростав указовий перст. Поволі і важко він окреслив перстом коло по лінії рівня третього ґудзика гімназичних тужурок, що були перед його очима.
— Зніміть! — наказав він. Ми здригнулись.
Інспектор опустив руку, відхилився і побіг поглядом по наших лицях. Але ми скосили зір і зробили широкі, невинні й благонадійні невидющі очі. Тепер ми бачили двох, трьох, чотирьох інспекторів.
— Зняти… негайно ж, — пропищали знову чотири інспектори.
Ми не рухалися. Ми закам'яніли. Було невимовно страшно. Так проминула друга з найдовших хвилин нашого життя. Здавалося, вона ніколи вже не скінчиться.
Нарешті інспектор заговорив знову. Це був голос тихий, лагідний, догідливий і улесливий. Так говорить дядя до свого любимого, але неслухняного небожа:
— Господа, — говорив дядя, — я дуже рекомендую вам гаразд порозмислити над тим, що ви робите… Ви стоїте на межі того, щоб зробити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок… — він помовчав кілька секунд. — Вважайте, господа… — голос його здригнувся, — вважайте, господа, адже ще нічого напевне невідомо…
Ми не рухалися. Тяжко страждаючи, зітхнув Хавчак. Ми мовчали. Так проминула третя з найдовших хвилин нашого життя.
Інспектор зійшов з кафедри і зробив крок до дверей. На порозі він спинився:
— Занять зараз не буде, — сказав він. Голос його був надтріснутий і сиплий. — Я пропоную вам порозмислити цю годину, а на тій перемінці… ми побалакаємо… ще…
Він вийшов. Стомлені, вимучені, знесилені, ми впали на наші місця.
Цар Микола Другий зрікся престолу. Ми його трошки знали — царя Миколу Другого. Він був точнісінько такий, яким мальовано його на портретах: середнього зросту, пригладжене з лівим проділом волосся, руда борідка, прозорі блакитнуваті очі, беззмістовна посмішка на вустах. Щороку він проїздив через нашу станцію. Тоді з усіх вподовж колійних і привокзальних вулиць виселяли всіх мешканців, вікна домів, що виходили на залізничну колію, забивали дошками навхрест і шпалерами — спиною до колії й царського поїзда, обличчям сюди, до забитих навхрест вікон, — на довгі кілометри вистроювалися всі чотири наші стрілецькі полки. В самій будівлі нашого вокзалу були спеціальні розкішні царські покої. Проїжджаючи, Микола Другий неодмінно з'їдав на нашому вокзалі шашлик. Ploro якось славетно на всю Російську імперію умів готувати сам власник буфету і всіх інших буфетів нашої залізниці, татарин Кабутаєв. За цей шашлик Микола Другий подарував татаринові Кабутаєву брильянтовий… хрестик на шию. Подаючи щороку черговий шашлик до столу Миколі Другому, правовірний мусульманин Кабутаєв одягав на шию, поверх комірця і галстука, царський подарунок — брильянтовий хрест…
Червоні стрічки годилося б зняти з ґудзиків. Не варто було робити необачний і непоправний цілим майбутнім життям крок. І взагалі до чого червоні стрічки, коли один цар іде і приходить другий? Воропаєв стрічечку відстебнув…
Але раз довелося побачити Миколу Другого і нам. Це було кілька років тому, навесні. Вранці ми прийшли до гімназії, як завжди. Раптом по класах забігали класні надзирателі. Уроки на сьогодні відмінялися. Всім нам до одного пропонувалося йти до перукарень і стригти черепа наголо. ІІотім нас вистроїли в гімназичному дворі. Вистрижені голови наші купалися в теплому промінні весняного сонця. Директор виходив на ґанок і патетично викликав: «Здрасьте, мои гимназисты!» — «Здрам-жлам-ваш-императ-величество!» — горлали ми. «Как проходит ваша жизнь и учение?» — «Покорно благодарим ваш-императ-величество!» — «Учитесь і растите на славу Родине». — «Рады стараться, ваш-императ-величество!» — «До свидания, дети!» — «Ура!» Ми підкидали кашкети вгору й бігли вздовж фронту немовби за від'їжджаючим поїздом… Після обіду нас приведено на вокзал і вистроєно. Нарешті підійшов поїзд. З царського вагона вийшов опасистий, дебелий сивий чолов'яга, весь в орденах і лампасах. Він щось сказав, звернувшись до нашого фронту. «Здрам-жлам-ваш-императ-всличество!» — захватно відповіли ми. Ми забули, що цар же рудий, а не сивий. То був тільки міністр царского двору, Фредерікс[269]. Тоді на приступці вагона з'явився справді Микола. Він кап-у-кап був схожий на свої портрети. «Ур-р-ра-а-а!» — одчайдушно зарепетували ми. Микола Другий приклав руку до козирка і посміхнувся. Гімназичні кашкети рясно злетіли в небо. Хвилини дві Микола тримав руку біля козирка й ворушив губами. Він щось намагався нам сказати. Можливо, якраз ті запитання, які так ретельно вивчав з нами директор. Але це було неможливо — ми горлали «ура!» безперестану і шпурляли кашкетами вгору. Микола махнув рукою і пішов у вагон… Коли поїзд рушив і ми нарешті перестали кричати «ура!», ми раптом побачили директора. Він стояв під ліхтарем і заливався рясними сльозами. Немовби йому щойно виставлено «три» за поведінку. Група підлабузників і підлипайл тіснилася довкола нього. «Що з вами, Іродіоне Онисифоровичу?» — сам мало не плакав Едмуид Хавчак. Директор поклав руку Хавчакові на стрижену голову, шморгнув носом і спробував обтерти сльози хустинкою:
— Детки, детки, — прохлипав директор, — вы еще столь молодые, а уже сподобились увидеть сей прекрасный лик. А мне только на пятдесят пятом году жизни выпало счастье лицезреть нашого царя-богоносца!.. — Він молитовно звів засльозені очі догори. — Господи, ныне отпущаеши раба твоего по глаголу твоєму с миром…
Ні, знімати червону стрічку не годилося!
Але, поки ми пробували розмислити над усіма подіями і словами інспектора, нова поява ошелешила нас. Двері розчинилися втретє, і на порозі з'явився якийсь чоловік у чорній шинелі і з руденькою борідкою. Кінець світу! Чужі люди почали заходити до гімназії і просто в шинелях і калошах вдиратися до класів. Через ліве плече і спіраллю довкола лівої руки у чоловіка в чорній шинелі була обкручена, немов аксельбант, широчезна й довжелезна червона бинда. Петлиці на шинелі були блакитні — студентські.
