— Ах, ІІІаїчко, заграйте нам, будь ласка, сьогодні! Шая кинув оком на Валю і не озвався. Він говорив далі:

— Я хочу такого життя, щоб банкіра Піркеса також не було. Я його ненавиджу. Але мені не треба і його банку. Ми зробимо так. Наша земна куля буйно і яскраво зеленіє. То рясніють наші жита. Ми їх будемо їсти. В гущавині хлібів розкидано великі кам'яниці. Високі димарі курять чорним димом. То наші заводи. На них ми робимо штани, черевики і плуги. Довкола заподів, в хащах зелених садів, над смарагдовими озерами в просторих білих будинках живемо ми. Це наші міста і села…

— Ви живете в них і граєте на скрипці… — Репетюк глузливо засміявся. — Яка ідилія, сер!

Але Піркес раптом розсердився:

— Так! На скрипці! Ідилія! Я бажаю її не для себе тільки, а для всіх!

— Дуже дякую, мілорд, але за мене не турбуйтеся!

— Хто не хоче, той може піти!

— Куди, сер? Ви ж заволоділи цілою земною кулею!

— Чорт з вами! Тим часом можете взяти собі половину!

— Красненько дякую, лорд. А я вже й не знав, що мені робити! Не жити ж разом із вами в вашому житті «для всіх». Однаково — для дурнів, розумних, ледарів, нероб чи працьовитих…

— Брехня! Ледарів ми виженемо до вашої половини!

— А ми зробимо з них армію, і вони нам завоюють ваші сади, білі доми і смарагдові річки!

Піркес секунду мовчав. Потім похмуро огризнувся:

— А ми вам не дамо! Ми будемо оборонятися.

— Так би ви зразу й казали, мілорд! Ви просто мрієте анархічними експропріаціями.

Піркес подивився на Репетюка. Він хотів йому сказати щось гостре й дошкульне. Але раптом передумав і махнув рукою:

— Ну, годі… сер, чи як вас там — граф! Я просто пожартував. Так набридла ця проклята війна і дратує…

— Та кинь ти нарешті Шаю! — розсердився тепер вже Воропаєв. — Невже ти досі не можеш зрозуміти, що це остання війна?

— Чому «остання»? Мені здається, ця війна скінчиться тільки тоді, коли вже не буде кому воювати. Але нехай вона навіть і скінчиться. Так тоді почнеться якась друга… Хіба можливо, щоб не було війни, коли є уряди й держави? У кожного з них свої інтереси. Вони пересваряться знову. Ненавиджу! От коли б влаштувати таку війну проти самих воєн…

— Ха-ха-ха!

— Власне, проти тих, кому ці війни потрібні…

— У вас непогана пам'ять, Піркес! — для більшої іронічності Воропаєв перейшов на «ви». — Ви непогано з пам'яті шпарите прокламацію, яку ми влітку…

— Тихо! Тихо! Я вас дуже прошу! — Аркадій Петрович замахав руками і заметушився. — На бога! Я вас прошу!

— Шая має рацію! — відгукнувся зразу Туровський.

— Село зруйноване! — захвилювався Потапчук. — Робити нікому! Люди гинуть…

Сербин теж вистромився з-за Венери Мілоської:

— Стільки крові! Стільки страждань! Стільки сиріт і калік!

— Війна! — Макар зірвався і замахав руками. — Війна — це, взагалі, найбільша логічна нісенітниця! Це, взагалі, найбільший моральний злочин! Це, взагалі, абсолютний нонсенс! — Він був блідий, і прозорі очі його ширилися.

Зілов мовчав. Він поглядав на всіх і на кожного і мовчав. Останнім часом він зробився якийсь мовчазний. Він навіть перестав ставити свої вічні запитання, немовби всі відповіді були вже відомі йому наперед.

В передпокої гучно хряпнули вихідні двері. То, знайшовши нарешті калоші, накивав п'ятами організатор літературного вечора, Аркадій Петрович. Він натягав шинель на ходу.

На цьому й закінчився наш перший літературний вечір.

Ми вийшли, розділившись на дві групи. Воропаєв, Кульчицький, Кашин і Теменко пішли раніш. Вони простували до пана Сапєжка. Годилося розвіятись. Гора-Гораєвський вже, мабуть, держав банк…

Останніми пішли Сербин і Туровський. Туровський теж розшарівся. Він пристрасно шепотів своєму другові:

— Ти ж розумієш, вона така… така чарівна. Ти розумієш… я не знаю, як тобі це сказати… але ж ти розумієш…

Сербин поклав йому руку на плече і потиснув:

— Добре… Не треба…

— Що?..

Туровський глянув на друга. Ніч була темна, і треба було прихилитися, щоб роздивитись обличчя сусіда. Вони мало не зіткнулися носами. Крізь темінь ночі йому назустріч блиснули очі друга — холодним, ворожим поглядом. Обличчя друга було бліде. Воно аж світилося крізь темряву.

— Що?.. Ти?? І ти теж?!

— Облиш…

О! Горе друзям, ураженим в серце однією чарівницею!..

Позаду всіх поплентався Макар. Він розмишляв. Філософи обступили його з усіх боків. Але, що за чорт, він, здається, просто заплутався серед них. Він нічого не розуміє! Що коїться на землі? Він почуває себе вихідцем з того світу! Що за чорт?!

Невдовзі був улаштований вечір «героїв нашої гімназії». Він мав складатися з чотирьох частин: вступна промова директора, вокально-музичний відділ, танцювальний антракт і вечеря героїв-абітурієнтів з педагогічним персоналом. Нам — не абітурієнтам ще і не героям — замість вечері видавалося по бутерброду, по дві карамельки та по одному медовому прянику.

Вечір відбувався в тому самому коридорі, що правив нам поперемінно і за церкву, і за рекреаційну залу, і за клас. Були поставлені лави, а в кутку зроблено підвищення з кафедрою. На кафедрі стояв директор, у перших рядах сиділи герої-абітурієнти, які нагодилися на цей час в наше місто — чоловік п'ятнадцять. Далі сиділи ми. Директор був у гаптованому золотом мундирі, в білих рукавичках і тримав трикутку просто перед собою. Промова директора блищала перлами ораторської майстерності: наша гімназія виконала свій обов'язок перед вітчизною і виконуватиме його так само славно і далі. Вісімдесят п'ять офіцерів, п'ятнадцять вільноопредєляющихся, четверо малолітніх добровольців! Двадцять п'ять георгіївських кавалерів! Десять кавалерів третього ступеня! Троє — другого і один — слухайте, слухайте — повний, всіх чотирьох ступенів — славний георгіївський герой! Гордість директорового серця! Гордість нашої гімназії! Гордість «цілої матушки Росії». Слава йому і ура!

— Ура! — охоче відповіла зала. В задніх рядах, де сиділи ми, старшокласники, сплеснув короткий, але щирий сміх.

Сміятися було з чого. З першої лави звівся і хвацьки дзенькнув шпорами бравий стрункий кавалерійський підпоручик. Чотири хрести горіли на його грудях, на жовто-чорних стрічках. Це був Парчевський.

Директор зійшов з кафедри, підбіг до героя, вхопив його руку своїми обома і гаряче потрусив. Він висловлював славному героєві своє захоплення і свої вітання. Георгіївські хрести вже знедійснили «вовчий» білет, і директор висловив свою тверду віру в те, що другого ж дня по закінченні війни бравий офіцер — «мы, хе-хе, не можем, конечно, поручиться, что к тому времени он не будет уже полным генералом», — бравий офіцер «зайдет меж важными державными делами сюда, в свою старую гимназию», — і хто ж буде сумніватися, що загартованому самим життям славному героєві зовсім легко буде скласти іспит і на повний атестат…

Парчевський дзенькнув шпорами, вклонився і сів.

Директор повернувся на кафедру й докінчив свою промову. Зоставалася ще її траурна, сумна частина, із ста чотирьох вояків, вихованих нашою гімназією, десятеро полонено або пропали безвісти, сорок зазнало поранень або контузій, а двадцятеро… двадцятеро на полі брані… поклали живот свій на олтар…

Ми всі звелися і стали струнко.

— Ве-е-е-чная па-а-а-мять. Двадцятеро…

— Ве-е-е-чная па-а-а-а-а-мять. Двадцятеро!

— Ве-е-е-чная па-а-мять.

Ми сіли знову. Двадцятеро! Ну, да. Іваницький, Андрущенко, Полторак, Крепсюков, Тюша, Жук, Кацман, Пржемуцький, Миколюк, Дзига, Муфтель, Жайворонок, Грачівський… Ах, ні! Грачівський, ні! Він не в рахунок двадцятьох. Він навіть не двадцять перший. Він просто так. Сам по собі. Окремо. Про нього ніхто не згадує тут. Його ніхто не вітатиме. Ніхто не пропонуватиме йому одержати просто так атестат за всі вісім класів гімназії. Навіть оцю вічну пам'ять проспівано не йому. — Він же поклав живот свій не на олтар, а просто на залізничні рейки…