Муся вдала, що їй нічого не чути, і голосніше защебетала до Воропаєва.

— Ви неодмінно мусите влаштувати величезний бал. Я приїду до вас, і ми з вами станцюємо мазура! Ах, я так люблю мазур!.. Надзвичайно!

Сербин сіпнув Репетюка за лікоть:

— Слухай, Репетюк, це ж справді яка гидота!

— Що «гидота»? — сердито озвався Репетюк, незадоволений, що його одривають від Тосі, на яку він уже остаточно проміняв зрадливу Мусю. — Що?

— Ну, це, з жінками запасних… Хіба так можна?..

— Ідіть ви, сер, к чорту! Що ви розумієте в господарських справах?

— Мужички, — додала й Тося, — вони завжди незадоволені.

— Панове! — щебетала Муся. — Чому ви не п'єте «вина? Це порічки! Ася, Нюся, Тося, ви погано частуєте своїх сусідів. Дівчата! Накладіть паничам ще морозива!

Ми мовчки й похмуро ткнулися в блюдечка з морозивом. Морозиво було зовсім не таке вже смачне й солодке. Ася і Нюся пурхали довкола нас, припрошуючи й частуючи цукерками, печивом і марципанами. Муся наказала покоївкам принести грамофон і тепер з Воропаєвим перебирала пластинки, вибираючи кращого мазура.

Враз хтось із нас помітив, що Потапчука між нами не було. Його місце було порожнє, і морозиво, розтанувши, перелилося через блюдце. Де подівся Потапчук?

Він стояв блідий і жовтий під час усієї сцени з солдатками, потім тихо зійшов у сад і нишком попростував до воріт. Вийшовши за ворота, він не пішов дорогою, а рушив навпростець до села межею. Він ішов тихо, зачіпаючись і зісковзуючи просто в грязюку, немовби не бачив у себе під ногами.

Зілов перший зійшов з тераси шукати Потапчука. За ним, один по одному, нишком втекли в сад Піркес, Сербин і Туровський. Серед кущів порічок і аґрусу Потапчука не було. Було зовсім поночі. Хлопці стрибали через рівчак і виходили в поле. На терасі залишилися Репетюк, Воропаєв, Кашин і Теменко. Кашин похмуро мовчав. Воропаєв танцював з Мусею мазура. Теменко мовчки дудлив молоде порічкове вино, Репетюк патетично декламував вірші якогось милого Тосиному серцю поета…

Наздогнати Потапчука пощастило аж під селом.

Ми вирівнялися з ним мовчки і так само мовчки, не перекинувшись й словом, рушили разом, побравшись за руки.

Була вже ніч. Було зовсім темно. Зілов смоктав цигарку за цигаркою, і часті та короткі червонуваті спалахи ледь-ледь відсвітлювали його схвильоване лице.

Раптом Піркес, що йшов з правого краю, злякано скрикнув і відсахнувся:

— Хто це?

Груди в груди він зіткнувся з якимось стрічним.

— Це я…

— Макар!

І справді, то був Макар.

— Чого це ти бродиш тут поночі й по калюжах?

— А ви чого? Я вийшов трохи прогулятися.

Це було дуже смішно — вийти прогулятися вночі, по коліна в багні після дощу, — і ми весело зареготали. Але Макар був у настрої піднесеному і зворушеному:

— Ви розумієте, хлопці? — Крізь темінь ночі ми відгадували, як він притискає руки собі до грудей. — Ви розумієте? Я щойно дочитав Гегеля! Взагалі, це надзвичайно! Абсолютна ідея, що знаходить собі здійснення в світі! Це ж не є щось нерухоме, це ж не є якась, взагалі, застигла субстанція. Це — тільки початок, що вічно живе і постійно розвивається. Ви розумієте? І взагалі, все абсолютне це ж є зовсім не стан! Ні! Це є процес! Ви розумієте?

Ми промовчали. Здається, ми не розуміли. Макар не звернув на це уваги й захлинався далі:

— Це взагалі! Тепер візьмемо, скажімо, історію. Взагалі, мета історії — свобода. І здійснюється вона через зміну історичної судьби різних народів чи держав, що з них кожна, взагалі, в свій час є носієм абсолютного розуму. Ви розумієте? Отже, взагалі, все розумне дійсне, а все дійсне розумне! Ви розумієте?

— Ну, це навряд! — відгукнувся Зілов. — Значить, розумно, що третій рік уже війна, а поміщик Полубатченко знущається з солдатських дружин? Це розумно?

Макар аж зайшовся під несподіванки і обурення:

— Ти вульгаризуєш! Це свинство! Ти ж розумієш? Розумне — дійсне, бо рано чи пізно, а має, взагалі, здійснитися. Метод гегелівської логіки, який він зве діалектикою…

— Та ну тебе! — відмахнувся хтось. — Ти давно вже гуляєш?

— Кілька хвилин. І суть цього методу…

— А о котрій годині ти вийшов з дому?

— О восьмій рівно… взагалі, полягає в тому…

Ми вибухли щирим реготом. Зараз було після десятої. Захоплений діалектикою Гегеля, Макар пробігав по багнюці і під дощем дві години, не помітивши ні багнюки, ні дощу, ні самого часу.

— Хлопці всі дома? — запитав хтось, пересміявшись.

— Всі. Тобто, взагалі, всі, але Кульчицький подався до тої… ну, взагалі, туди…

До тої… туди… Це значило: до Стецюр, до сестер Вівді і Мотрі… Це вам не діалектика Гегеля в Макаровій інтерпретації! Женщина! Не взагалі — абстрактна, теоретична, літературна — женщина! А чорнява Вівдя і чорноока Мотря. Кульчицький знову пішов до одної з них. Ми схвильовано примовкли.

Враз нічна тімень здригнулась, ще раз здригнулась і вслід за тим тихо розквітло блідаве світло, вирізьблюючи довкола нас з ночі контури присадкуватих хат, стрімких журавлів і кучерявих дерев. Ми звели погляди вгору. Хмари роздерлися впоперек через цілий небозвід, і крізь цю колосальну вирву скотилося на нас і на все довкола м'яке, холодне й мертве місячне проміння.

Ах, місячне проміння! Воно тільки дужче роздмухує хвилювання, посіяне в грудях згадкою про женщину.

— Чуєш, Макаре! — урвав нарешті наше мовчання Туровський. — От ти стільки перечитав філософів. Як там той…, великі уми розглядають цю саму справу?..

Він не сказав, яку саме справу, але це й не було потрібне. Його запитання було зрозуміле нам усім. Він хотів почути відповідь на запитання про тайну, яка хвилювала, яка манила й мучила нас…

Макар розгублено мовчав. Він не мав що відповісти. Великі уми ніде й словом не обзивалися про цю справу. І невідомо чому. Одне з двох. Або це надто складна справа, і їм самим її не розв'язати. Або, навпаки, ця справа була надто проста і розв'язувати тут, власне кажучи, і нічого…

Проте Макар промовчав ще й тому, що було йому соромно. Любовної тайни він стидався…

Місяць сховався знову. Знову запала пітьма. Ми були вже біля школи. Туровський насвистував якоїсь журної і любовної…

Нарешті стали нам відомі й результати історії з прокламацією, яку відібрав у нас інспектор на полі Вівдиної сусідки. З відомостями про результати цієї історії неждано з'явилася… Мірель.

Поява Мірель справді була абсолютно несподівана. Останній рік бачити її доводилося випадково й дуже рідко. Рік тому, захоплені найщирішими почуттями, ми вирішили вирвати її з обіймів рокованої їй загибелі. Ми вирішили знайти їй якусь роботу або ж влаштувати її вчитися. Дівчина дала на це згоду. Ми понесли до Шаї все, що, на нашу думку, мало сприяти влаштуванню біженки Мірель. Ми натягали одежі від сестер, грошей від власних мізерних достатків, наївних книжок — від Чарської[235] до Тургенєва. Ми мріяли, як Мірель потім вступить до гімназії, складе іспит до жіночих курсів і буде зубною лікаркою. Один перед одним ми бралися викладати Мірель арифметику (Шая), географію (Туровський), алгебру (Сербин), психологію й логіку (Макар). Потім ми хапалися за латинську мову — адже на зубного лікаря треба було складати іспит за чотири класи гімназії. Але Мірель арифметику вже знала (вона була в торговій школі), географією не цікавилася, на уроках алгебри засинала, а з латинських слів до неї доходили тільки двозначні, як на російську мову, звучання, і вона починала реготати.

Словом, перші два місяці все цікавило Мірель своєю новизною. Третій місяць вона вже занудилася. На початку ж четвертого місяця, повернувшись якось з уроків, Шая знайшов на столі брудний клаптик паперу з неохайними каракулями літер.

«Прощай, Шая! Ви всі добрі хлопці, але занадто розумні. Я стала на роботу офіціанткою в офіцерський ресторан. Там є що їсти і платять гроші…»