— Вітька! — закричав Сербин, і сльози бризнули йому з очей. — Сволоч! Кольку Макара убив!

Воропаєв одвернувся:

— Сам винний… Завжди був більшовиком…

Лапасте, червоне і жовте, листя падало зрідка і шаруділо під ногами, мов древній пергамент.

Згори, з Фундуклеївської, наближаючися, весело грав оркестр. І зразу ж стало чути ритмічне й громохке гупання тисяч чобіт… З-за рогу, перетинаючи Володимирську вулицю, вниз по Фундуклеївській марширувала велика німецька частина. Очевидно, полк.

Але шикування частин було незвичайне. Офіцери не йшли кожний попереду свого відділку — батальйону, роти чи рою. Всі офіцери — з погонами, аксельбантами і при зброї — чоловік, може, з сто, вишикувалися в шеренги і парадним, «гусячим», кроком завзято марширували на чолі полку. Оркестр награвав бравурне «Майне лібе Августхен, Августхен, Августхен», вісім барабанів гриміли, два прапори звивалися в офіцерів над головами. Один був штандарт полку, другий — триколірний національний німецький стяг, і на ньому золотом викаптувано: «Ес лебе майн фатерлянд!»[467]

Позаду шеренг офіцерів одною суцільною колоною — гуркіт чобіт переливався від краю до краю — йшли солдати. Великий червоний транспарант несли двоє перед колоною.

«Ес лебе ді революціон!»[468] — було виписано білою олійною фарбою на кумачі.

Солдати були без зброї і без патронташів. Унтери крокували вздовж колони по тротуару — з тесаками і кобурами револьверів на поясах.

Офіцери і солдати окупаційної армії йшли обирати «німецьку раду військових депутатів». В Німеччині почалося революційне повстання. Вітер котив униз до Хрещатика багато невеличких білих і рожевих папірців.

— Слухай, — сказав раптом Макар, — я вже можу сам… от тільки кров… а де мої книжки?

Один папірець підкотився і зачепився за Сербинову ногу. Сербин підняв його й прочитав. То була прокламація Київського військово-революційного комітету (більшовиків), яка закликала київський пролетаріат виступати на демонстрацію з приводу революції в Німеччині, разом з німецькими солдатами.

Десятки вартових та ще якихось непевної зовнішності людців у рудих кепках і горохових пальтах метушилися по вулиці, перебігаючи перед німецькою частиною від тротуару до тротуару. Так десятирічні шалапути-пустуни, гартуючи свою мужську хоробрість, перебігають дорогу перед автомобілем або трамваєм. Потім вони раптом падали на брук або зненацька стрибали вгору, змахуючи кепками і папахами проти вітру. Так діти хапають метеликів сачками.

Вартові та філери ганялися за папірцями, хапали їх, мерщій жмакали і пхали собі за пазуху, до кишень.

В Василькові[469] поїзд спинився під загрозливі вигуки і брязкіт зброї.

— Лягай! Лягай! Лягай!

Всі попадали ниць. Шурка, на правах жінки, визирнула крізь щілину відсунутих дверей.

Електрика не світила. Сліпуваті гасові ліхтарі та кіптяві плошки мерехтливою червонуватою загравою освітлювали перон. Сірі постаті, полискуючи зброєю, метушилися вздовж ешелону. Кулемети, дулами на поїзд, вишикувалися біля дверей і виходів з вокзалу.

— Сірожупанники![470] — пояснила Шурка. — Багато-багато…

Троє, держачи перед собою гвинтівки, вже дерлися до вагона.

— Офіцери й козаки — українські, руські, німецькі чи австрійські — виходь! Хто в цивільному, приготуйте документи!..

Студентські матрикули навдивовижу цілком задовольнили старшину. Але повернув він їх, скептично посміхаючися.

— Раджу, панове, злазити й повертатися назад. Поїзд далі не піде. Зв'язок тільки з Мотовилівкою[471], а далі невідомо що…

Васильків був останньою заставою гетьманських військ. Втім, тільки сплигнув старшина на перон, паровоз подав довгий гудок, і ешелон неквапом рушив від станції.

— Поїхали! — Шурка заляскала в долоні. У вагоні тепер стало зовсім вільно: три чверті пасажирів виявилися офіцерами та козаками, і їх усіх, як дезертирів з гетьманської армії, забрали патрулі сірожупанників.

Шурка замуркотіла собі під ніс:

Одначе за першою ж кілометровою будкою поїзд знову став.

Всі визирнули:

— Що таке?

Поїзд стояв серед глупої ночі, довкола зависла пітьма, і здавалося, високими стінами обабіч здіймався бір. Накрапав дощ.

Від паровоза чулися крики і лайки.

Огнів попереду не було, і машиніст відмовлявся їхати далі наосліп — на вірну катастрофу.

Гурт людей побіг до паровоза. Люди ці були в цивільному, але кожний тримав у руках маузер, наган чи гранату. Ці люди їхали в Білу Церкву до Петлюри. І вони пропонували машиністу на вибір — або їхати далі до Фастова[472], або вони негайно вкинуть його в топку.

Паровоз загув знову, і тоді раз у раз, майже безперестанку кричачи, ешелон поліз просто в пітьму, в ніч, навмання.

Сьогодні проти ночі мала відбутися загальна студентська мобілізація, і студенти шарахнули з столиці врозтіч.

Ні Сербин, ні Теменко, ні Туровський, ні тим паче Макар не бажали йти на смерть за пана гетьмана та його державу. Шурка покинула Київ теж — курси закрито, все закрито, місто обернулося на військовий табір, невійськовим діла не було, не було невійськовим і що їсти.

Земляцтво верталося назад, до рідних осель. Перший студентський рік не склався.

Погойдувало. Колеса відстукували дрібний ритм товарних вагонів.

— А все ж таки, — сказав Макар, і в темряві неосвітленого вагона всі відчули його тиху посмішку, — а все ж таки я встиг здати і інтеграли, і диференціали…

Він черкнув сірником. Ліва рука лежала в нього на косинці. Пачечку сірників він затискав між колін. Всі потяглися прикурювати. В короткому спалаху обличчя були довгасті й схудлі. Всі сиділи тісно на довгій і вузькій скрині з нетесаних соснових дощок. То була труна. В труні лежала Іса.

Враз з ночі, зліва і справа, сплеснув фейерверк пострілів, у стінки вагона вдарило кілька разів, дрібні трісочки посипалися на голови й плечі. Але поїзд лиш прискорив хід і полинув далі, здається, з уклону.

— Куріть в рукава! — нагримала Шурка. — Постріляють же до чортів собачих!

Обстріляли поїзд на цьому перегоні разів зо три.

Потім поїзд немовби спіткнувся і знову став.

Всі визирнули. Обабіч було чорно і сіяв дрібний дощ.

— Рушай! Рушай далі! — загукали з вагонів до паровоза. — Гаврило, крути!

Та поїзд уперто стояв.

Тоді хтось примітив крізь пітьму обрис будівлі. Ще хтось побачив полиск віконного скла. А посередині зовсім виразно виднівся мокрий сигнальний дзвін. Це була Мотовилівка. Білетна каса стояла розчинена, компостер вигинав чорну лебедину шию, на телеграфному апараті жужмом лежали стрічки, щеня фокстер'єр скиглило, зачинене у жіночій убиральні. Станція була темна, на станції нікого не було — її покинув навіть персонал.

Машиніст виліз на тендер, на купу вугілля і, приклавши долоні до рота, загукав навкруги:

— Агов! Агов! Люди добрі!

В густій мжичці луна перекотилася бором, млява і нешвидка. Ніхто не відповів. Добрих людей не було. Бір обабіч стояв чорний, моторошний і мовчазний.