— Які греки? — гукнув хтось.

— Чому французи?

— Англія — це ж чорті-де! — гарячкував якийсь кочегар. — За Ла-Маншем і На-де-Кале.[490] Я їздив туди кочегаром на «Трисвятителі».

— Не могу знать, — розгублено виправдувався Кукурішник, неначе винний у приїзді англійців, французів і греків саме він. — Не могу знать. Про Ла-Манш нічого не чув. А про це точно. Греки такі собі, тільки не одеські, а зовсім насправді — з-за моря, а французькі зуави — це так вони собі прозиваються — у малоросійських штанях…

— Та то, може, якийсь український театр?.. Всі зареготали. Але Шумейко спинив сміх.

— Нічого дивного, — сказав він. — Чутка така вже була. Капіталістична французька республіка. Як проти Німеччини, так чотири роки стріляли на західному фронті, а як проти робітників, то смалять німцям у підмогу. Буржуйська політика. Розкусили вже!

— У німців же проти нас зараз нейтралітет! — гукнув хтось.

— Як в уманських дурнів: з чужого воза беруть і на свій кладуть… Пождуть, поки французи підійдуть, а тоді…

Всі враз принишкли і перезирнулися. Оце була новина! Битися, значить, доводилося тепер проти всіх. Французи побили німців, а тепер з німцями проти нас! А тут ще й своїх гетьманців повні жмені… Люди поглянули один на одного з-під брів. Може, краще завчасу… розійтися?

Та Шумейко вдарив кулаком по столу.

— Постав сундучок! — гримнув він на Кукурішника. — Їхати зібрався, чи що? Буде й того, що вже приїхав, дурень старий! Не міг з тими галичанами під укіс звалитися? Бодай букси попалити? Топку ж можна було залити! — Кукурішник винувато кліпав очима, він схилився і поставив сундучок. — Машиніст! Ех!.. Дайте йому гвинтівку! На свою голову привіз!.. Тим паче, — вже спокійно сказав Шумейко до всіх, — гетьмана треба негайно погнати і взяти всю владу до своїх рук. Перерізати магістралі, щоб французам з німцями не об'єднатися!

Кукурішнику тицьнули гвинтівку до рук. Він тримав її, немов палицю, — ще ніколи в житті він не стріляв ні з чого, крім рогатки, та й то тільки змалку.

— Як же її?.. — безпорадно озирнувся і закліпав він. Хтось йому показав.

Шумейко звернувся до Тихонова, що саме ввійшов з кондукторським ліхтарем.

— Скільки нас є?

— Близько сотні, — відказав Тихонов, — а може, й усі двісті. Темно ж довкола, ніч. З селянами зв'язку ще нема. Знаю, що підходять, — Зілов же там комісарить, — але мовчать. Анігич! І разу не стрельнули. Мабуть, маневр. Панцирникам не показуються, чи що? Зв'язкових двічі засилав — як у воду.

— Пошли Кульчицького Стаха або Золотаря.

— В заставі обидва. За одинадцятим полком — щоб не в'їхало щось зненацька від Києва…

— Ага! — повеселішав Шумейко. — Так і треба: то мазурики! — Він ляснув долонею но столу. — Нам би зайняти вокзал — за всяку ціну вокзал! Тоді поженемо всі порожняки на Могилів. Звідти дванадцять тисяч бессарабських партизанів іде. Від Дністра до Дону проженемо німців — факт! Про офіцерську роту що чути і про комендантську сотню, га?

Офіцерська рота та комендантська сотня Парчевського — то був міський гетьманський гарнізон. Тихонов помовчав і смикнув плечем:

— Аглая проти них пішла.

— З ким?

— Таж… сама…

— Що ти мелеш дурне?

— Кажу ж! — розсердився й Тихонов. — Отак і пішла сама. На Парчевського в неї удочка є. Присягла, що роззброїть сама…

На ґанку раптом знявся шарварок, і крізь групу на порозі враз проскочив задиханий, схвильований телеграфіст.

— Товариші! — затинався він. — Товаришу Шумейко! Ешелон! З київської! Гніванський міст проминув! За півгодини буде тут! Якісь «січові стрільці»! Сорок два вагони состав! Вінниця передала! Правда…

— Не пускати! — звівся Шумейко. — Хто на київській, ти казав?

— Чотири чоловіка! — підбіг Тихонов. — Золотар, Стах… Кулемет кольт.

— Зірвати колію! — наказав Шумейко. — Дрезину![491] Динаміт!

Кілька чоловік зразу кинулися до динамітних скриньок тут же, в кутку. Всі вибігли на ґанок. Дрезини стояли поруч, під пожежним наметом. Це були ручні дрезини з великими маховиками. Двоє хлопців вже поскидали кожушки і стали до ручок. Враз постріли з цепу вздовж паровозів порідшали і тоді зовсім припинилися.

— Що таке?

— Не стріляйте! — десь бринів з темряви тоненький, зовсім дитячий голосок. — Не стріляйте! Я — своя…

Люди, лаючися, спускали гвинтівки. Що там за чорт?

З рудого туману в яскраве світло ліхтарів перед депо вибігла якась невиразна фігурка. Вона бігла сюди, звівши руки вгору і весь час кричачи. Це було дівча — без хустки, волосся стирчало віхтями довкола голови.

— Ади! — здивувався хтось. — Таж то будочникова з першої волочиської! Агій на тебе, дурне!

То була Одуванчик. Вона влетіла між люди, хапаючи всіх за гвинтівки, за рукава.

— Хто тут найстарший? — захлиналася вона. — Хто найстарший? Та хіба ж так можна воювати? Хто найстарший?! — Вона стала перед Шумейком і від здивування аж розкрила рот. — Дядя Шумейко! Таж звідки це ви? Хіба утекли? А наш Козубенко? Господи! — Вона вже побачила Козубенка і зразу ж кинулася до нього… — Ой, розказати ж треба, таке розказати! У нас там таке!..

— Де це у вас?

— Таж у нас, у коммолі…

— Стоп! — перебив Шумейко. — Не торохти! Чого сюди забігла? Бачиш — кулі літають, війна? Ану мені зараз додому!

Одуванчик замахала руками і заторохтіла знов. Добре, добре! Вона зараз собі піде! Тільки не додому, а в бараки — там вони збирають хворих на тиф військовополонених. Налякали її війною — пхі! Та хіба ж можна отак воювати? Таж всеньке депо заллято, як на іменини, світлом колійних ліхтарів, а австріяки-усуси сидять собі, як у кіно, а самих їх не видать! Таж треба якраз навпаки — нехай робітники будуть у темряві, а «усусів» освітлити якнайясніше! Вона навіть може зараз побігти на електричну до дяді Мотовенка — нехай включає ліхтарі навкіл аудиторії та виключає депо. А так хіба годиться розумним людям воювати? Звісно, вона собі зараз піде. Тільки аж ніяк не додому, а зовсім — до бараків, назад…

Гурт довкола примовкнув, зніяковів.

— Стратег! — почервонів Шумейко. — Хлопці! Таж дівка правду каже! Теж мені зібралися вояки! Молодця! — Він поторсав Одуванчика за злиплі віхті. — Військовий стратег! Гей! Телеграфіст! Дзвони зараз монтеру Мотовенкові на електричну — нехай гасить світло біля депо, нехай дає повний парадний до аудиторії — як на спектакль! — Він вхопив Одуванчика за худенькі плічка й міцно притис. — Поб'ємо гетьмана, тебе до пролетарської академії генерального штабу студентом пошлем! Стоп! Що — готово?

Дрезина під'їхала, дві скриньки з динамітом стояли на передку.

— Смаліть! За десять хвилин щоб були там. За п'ятнадцять щоб усі чули, як воно бахне. Рвіть просто насип! Гетьманський поїзд щоб сюди ие пройшов. Або пропадайте самі! Смаліть!

Хлопці змахнули ручками, маховик рипнув, дрезина пішла.

— Яз вами! — враз вирвалася Одуванчик і вже вчепилася ззаду за поміст. Секунда — і вона плигнула на дрезину. Хлопці качали з усіх сил — один иавхил, другий впрост, один вгору, другий вниз — і чорним маятником дрезина зникла в рудому тумані.

— Ну й метка! — розсміявся Шумейко, — Це з твоїх?

— Очевидно! Вже після мене, мабуть. — Козубенко всміхнувся теж, і йому враз стало мило й затишно отут, в осінній мряці, в передранішнім тумані, на дощі. — Мале ще, — звернувся він до Шумейка, — її хрестили, як я вже до школи пішов…

— Хлопці! — гукнув Шумейко. — Хтось бувший солдат, фронтовик тут є?.. Га? Невже й жодного немає? Саме старе і мале?

Всі мовчали. Нарешті віддаля відгукнувся хтось.

— У японську війну під Мукденом я був… в ногу поранили!

— От-от! — зрадів Шумейко. — Шкандибай, старичок, сюди! Стрілочник Пономаренко, чи що?

— Атож, я…

— Приймай команду, Пономаренко! Наказуй приладнати штики. — Шумейко висмикнув штик і почав пригвинчувати його до гвинтівки. — В атаку поведеш. Галичан виб'ємо врукопашну: тільки спалахне світло, засліпить очі, а ми тут з темряви, як чорти…