— Але ж ми війни не хочемо. Ми хочемо миру! — непевно прошепотів хтось невидимий з темноти.

— Вірно! — погодився Козубенко. — А де ж той мир?

— За мир треба воювати, — сказав Зілов.

— Лютневу революцію, — сказав Козубенко, — теж зробили солдати і робітники, але буржуазія скористалася й сіла знову нам же на карк…

— Хлопці! — раптом схопився Потапчук. — Я пропоную насамперед піти обеззброїти гімназистів.

— Ну от! — відмахнувся Козубенко.

— Ненавиджу! Кому це потрібно? Ми прийшли не гратися, а битися за Ради й ревком!

— А я думаю, — сказав знову Зілов, — Потапчук говорить до ладу. Гімназисти, звичайно, розбіжаться й самі, але ж там сотня японських карабінок і тисяч п'ять патронів до. них.

— О! Правильно! — ляснув їх по плечах Козубенко. — Я зараз запитаю Олександра Івановича.

— Може, — спинив його хтось, — перечекати, що вирішать на вокзалі?

— Дурне! Таж тоді вже буде пізно!

Козубенко повернувся з Шумейком. Шумейко був підперезаний поверх демісезонного драпового пальта-кльош солдатським пояском з бляхою. При боці він підтримував незвичний маузер. Він уважно вислухав Козубенка, Зілова й Потапчука.

— Добре, хлоп'ята, надумали. Сто гвинтівок та п'ять тисяч патронів нам он як потрібні… Таж опасаюсь я, хлоп'ята, одного: їх сотня, а вас двадцятеро.

Піркес зневажливо пирхнув.

— Олександре Івановичу! — сказав Зілов. — Яка ж там сотня, коли от трое нас тут? І скільки розбіглося ще? А скільки ще не наважується?

Шумейко глянув на Зілова, на Піркеса, на Потапчука і раптом зареготав. Але — тихо, пошепки, самими вустами.

— Мазурики! — покрутив він Зілова за вухо. — Вам це, конєшно, краще знати. Одначе я теж так само думаю. Та тільки друга біда, хлопці: стрілянини ніяк знімати не годиться. Паніка вдарить. А на вокзалі Рада з Васею Буцьким сидить! Комендантська рота та георгіївці тільки на те й чекають, щоб наших похапать. Ні, хлопці, і не просіть!

— Таж сто гвинтівок і патронів же п'ять тисяч! — змолився Козубенко.

— У нас же гвинтівок тільки сотня, — печально сказав Стах. — А гвардії ми б і тисячу набрали…

— Олександре Івановичу! — зашепотів Козубенко. — От хрест святий чи, тьху ти на нього, без хреста, просто їй-богу, чи як його там, хай мене грім поб'є! Без пострілу! Просто на психологію! З маузера мене застрелите, коли спартачу!

Всі замовкли. Тільки швидко дихали. Було темно. Гармати зі сходу били так само — методично й розмірено — раз по раз, по чотири вряд.

— Крім того, — сказав Зілов. — Це ж три кілометри від станції. Паровозом ви нас до волочиського блока підвезете, а там ми пішака туди й назад. Право слово, Олександре Івановичу!

Шумейко мовчав. Він дослухавсь. Він роздумував. Сто гвинтівок і п'ять тисяч патронів! Це ж сотня червоногвардійців!

— Ну, Козубенко, гляди! Не подивлюся, що в батька твого за помічника три роки їздив. З маузера тебе застрелю. От із цього. Паняй на тендер!

Двадцятеро юнаків скинули гвинтівки за плечі й весело подерлися на тендер з усіх боків. Піркес ліз, сердито лаючись і комусь докоряючи. Він уважав це за гру. Він волів би негайно на барикади, на бій — за революцію, за Ради, за ревком. Як умирали паризькі комунари у тисяча вісімсот сімдесят першому році.

Шумейко дав хід, і паровоз обережно рушив уперед. На тендері з-під ніг посипалося вугілля, вітер дув рвучко і віддирав поли пальт, а зверху було похмуре, темне і вогке небо. Місто пропливало далеко в чорних обрисах і дрібних цятках ліхтарів. У вікнах домів майже ніде не світилося Станція була за тополями військової рампи, і її світла сюди видно не було. Потім рампа скінчилася, поплив мур матеріального дворища, і з-за нього рясно визорілися незчисленні вогники військових госпіталів.

Раптом паровоз страшно струснувся, немов зіп'явся на диби, і став. Хлопці вхопилися один за одного і всі разом посипалися на вугілля. Шумейко дав несподіване, аварійне «стоп».

— Що трапилося? Що таке?

Але тільки змовкли поршні, інші звуки вдарили сюди, на паровоз, звідти, з темноти. То були рясні людські вигуки. Шумейко стояв на приступці, світячи запаленим клоччям, як факелом. Назустріч тремтливому полум'ю забагрянилися обличчя і заблищали багнети. Паровоз стояв, оточений натовпом озброєних робітників, майстрів з авіапарку та невідомих різноодіжних солдатів.

— Шумейко! Ти?

— Я.

— Ну, щастя, що став, а то б стріляли!

На паровоз поліз молодик у шкуратянці й авіаторському чорному пиріжку. Це був бортмеханік Ласко.

В руці він тримав звичайний кондукторський ліхтар.

— Жодного паровоза під парами в депо. А ти це куди? З хлопцями?

Шумейко пояснив.

— Повертай назад. Наказ ревкому тобі: поїхати до Гніванського мосту!

— Це ж вісімнадцять кілометрів!

— Авжеж! Ближче б було — пішки дійшли б.

Справа була така. Військо Тимчасового уряду, що обложило Вінницю, довідалося про рух двох гвардійських полків, керованих більшовиками. Вони посадовили юнкерів на броньовик і погнали його до мосту через Буг. Коли попсувати міст, тоді гвардійцям пішки та плавом перебиратися ген скільки часу. За цей час юнкери і батальйони смерті та козаки встигнуть покінчити з ревкомом і повсталим п'ятнадцятим полком. Треба було сідати на паровоз і гнати кур'єром туди — не-допустити юнкерню до мосту.

— Ну, хлопці, злазь з паровоза! — гукнув до козубенківців Шумейко. — Таке діло: буду повертать. Чи той! У тебе людей скільки? Може, заберемо і цих?

— Наших півста. А ваших чоловіка з тридцять є та ще пристало фронтовиків з госпіталів усяких видужуючих — чоловік сорок. Навіть персонал медичний є! — Ласко весело запишався. — Доктор наш, Іщенко, не забув, сестрицю-добровольця з бинтами й йодом прислав. І гвинтівок у нас сотня, і кулеметів три. Гімназистів треба негайно роззброїти. У вас же гвинтівок тільки сто?

— Командир! — гукнув голос знизу ображено і сумно. — Кулеметів у нас треба щитати тільки два: третій, чортова душа, якийсь японський!

— Як так, то й так! — не роздумуючи, вирішив Шумейко. — Злазьте, хлоп'ята. Гуляйте далі пішки. Тільки глядіть, щоб гвинтівок принесли сто і без жодного пострілу!

— Гей, слухайте! — гукнули зразу вниз Зілов і Потапчук. — Хто про кулемет казав? У вас що, японських патронів нема? Так зараз будуть.

— Та патронів, їх чорті-скільки є! — ще ображеніше і ще сумніше відгукнувся невидимий. — Та машинка сама з якимсь секретом. Кулеметників у нас, бач, нема. Ну, з «максимкою», звісно, справимося. А от до цього ніхто й не втямить, як його приступитися. Японська якась машинка!.. Думка є покинути його тут…

Піркес скочив із приступки на землю і рушив до невидимого на голос, навмання. Серце його заколотилося схвильовано й тривожно.

— Не треба кидати. Де ви? — він впіймав когось за рукав. — Де кулемет? Я японський знаю. Покажіть сюди. Присвітіть, будь ласка, товаришу Шумейко!

Шумейко вихопив нового клоччя, вмочив у гас і запалив просто з жару топки. Факел спалахнув ясно і тріпотливо.

Так. Це був він. Новенький станковий «япончик» зразка тисяча дев'ятсот чотирнадцятого року. З нього ще ніхто ніколи не стріляв. Точно з такого кулемета ми вправлялися в стрілянині на стрільбищі. Шая навіть розбирав його і чистив.

— Він! — сказав Шая і аж задихнувся від хвилювання. — Я їду з вами. А де патрони?

— Чи ба, хлопче! — гукнув хтось із темноти, — Значить, разом?

— Якове, це ви?

— Атож… Керенському будемо сипати!

— Швидше, швидше! Гаятися часу нема.

Шумейко побіг запалити ліхтарі. Без ліхтарів у далеку путь рушати було небезпечно. Козубенківці тим часом вже позлазили. Хлопці Ласка обліпили паровоз, як виноградні ягоди в гроні. Вони обсіли тендер, тіснилися в машиністській будці, розмістилися на містку довкола паровоза. Багнети настовбурчилися їжаком. Шая примостив кулемета під грудьми паровоза — люфою просто туди, вперед, у невідомість, у небезпеку. Ліхтарі засвітились, і за схрещеними лезами променів і Шая, і кулемет сховалися невидимі. За Шаїною спиною, ховаючись від стрічного вітру, притулилася тоненька фігурка, єдина тут поміж червоногвардійців жіноча постать. Це була дівчина з великою сумкою на ремені через плече і маленьким червоним хрестиком на білій пов'язці через лівий рукав. Милосердна сестра-доброволець, прислана завбачливим лікарем, більшовиком Іщенко.