— Так що дозвольте доповісти, пане коменданте! То їсть, привели, которий заарештований!

Позаду вістових, в мерехтливому сутінку біля порога, між двох оголених шаблюк темніла невиразна постать. Але вона зразу ж зробила крок уперед і вийшла в смугу тріпотливого сяйва канделябрів. Це був Зілов. Конвоїри й собі зробили крок. Оголені леза шаблюк полискували матово і рожево — вогні свічок віддзеркалювалися в них довгими тонкими смугами.

Іван Зілов був середній на зріст, широкоплечий і м'язистий хлопець. Руки в нього були дещо довгуваті, таз вузький. Йому йшов дев'ятнадцятий рік, але здаля він виглядав значно старшим. Зате зблизька, побачивши його широкі блакитні очі і м'які губи, йому не можна було дати більше сімнадцяти. Ледь рудувате волосся набігало гострим кутиком на високий лоб, і коли б Зілов не стриг його завжди під машинку, в цьому місці був би вихор чи ковтун. Зілов був у коротких з широкими рудими халявами німецьких чоботях і в руці тримав шкіряний кашкет. Під тужуркою виднілася синя ситцева сорочка. Колір і матеріал штанів і тужурки визначити вже було неможливо — вони просмальцювалися і провуглилися до нитки. На скроні в Зілова коротко й часто пульсувала жилка.

— В ножни! — гукнув Парчевський до конвоїрів. — Кругом! Марш!

Кілька рук уже схопили Зілова, збираючись качати. Але Зілов відсторонився і підійшов до столу.

— Здрастуйте! — кивнув він до педагогів, тоді повернувся до Парчевського. — Пане поручику, значить, ви це… жартома?

— Кинь, Ванька! — посміхнувся Парчевський. — Не бачиш, куди прийшов? Твоє здоров'я! Наздоганяй!

— Я вип'ю. — Зілов прийняв стопку і ковтнув її зразу, як чарку. Потім поставив на стіл і взяв з чиєїсь простягненої руки бутерброд. — А ти, Вацлав, все ж таки дурень! — Парчевський знехотя скривився. — Коли б я був твоїм начальником, я б погнав тебе на гауптвахту… — Зілов прийняв другу стопку і підніс до вуст. Груди його часто здіймалися, рука злегка тремтіла, він був схвильований. — Ваше здоров'я, панове педагоги, панове старшинство і всі друзі!

— Ура! — Тост прийняли всі, і чарки забряжчали знову.

— А тепер я мушу йти.

Проте з дужих рук Потапчука і Кашина не так легко було видертися.

— Сер! — гукнув Репетюк. — Вацеку нічого не варто заарештувати вас удруге. Отже, вважайте, мілорд. До того ж арешт ще не знято. Чи так, пане поручику?

— Ви маєте рацію, хорунжий. На арештованого чекає допит.

Аглая Вікентіївна заявила про бажання познайомитися з цим маленьким вуглярем. Вона викладала в гімназії тільки два місяці і Зілова бачила вперше. Ваню привели і посадили поруч.

— Пробачте, — почервонів Зілов. — Але ж я весь у сажі й мастилі. Я боюсь, що забрудню вашу сукню…

— Ну, що ви?.. Але справді, для чого ви обрали собі таку… брудну професію? Ви ж пішли з сьомого класу? Значить, ви могли б стати на роботу конторником, телеграфістом, чи що? Я уявляла вас собі зовсім не таким!

— Уявляли?.. Не таким!

— Атож. Ваші товариші стільки про вас розповідали. — Аглая Вікентіївна нахилилась ближче і потяглася через стіл до вази з яблуками. — Олександр Іванович просив переказати вам від нього вітання…

— Що? — Зілов кинув оком і зразу примовк. Потім схопився і нахилився присувати вазу. — Що сказали?

— Олександр Іванович вітає!.. Пане хорунжий, будь ласка, передайте мені ножик.

Зілов поставив вазу і почав вибирати собі яблуко. Очі його дивилися вбік, примружені і зосереджені, немов відсутні. Раптом він зареготав. Аглая Вікентіївна здивовано звела до нього ліву брову, потім непорозуміло глянула на Парчевського і пробачливо посміхнулася: він такий чудний…

Зілов підвівся:

— Тоді, панове, дозвольте мені скинути цей піджак. Сорочка принаймні чиста. — Він смикнув з плечей робу і метко пошпурив її через плече. — Гей ти, козаче, держи!

Репетюків вістовий підхопив її з льоту і браво відкозиряв.

— Воропаєв! — гукнув Зілоц. — Вікторе! Я згодний випити мирову! — Він налив два келихи і простяг один прапорщику Воропаєву.

Злегка зашарівшися, Воропаєв підвівся.

— Браво! — зринуло з усіх боків.

Хвилинку Зілов і Воропаєв стояли один проти одного. Зілов — широко усміхнений, з келихом в руках. Воропаєв — дедалі дужче шаріючись.

— Пий. Він тобі паровоз їхати на Дон відремонтує!

Всі зачмихали.

Півтора року тому, в перші дні Лютневої революції, за контрреволюційний випад Зілов вимагав виключити Воропаєва з гімназії. Цього Воропаєв не подарує ніколи Зілову. Але зараз було незручно: Аглая Вікентіївна дивилася, непорозуміло посміхаючись, — ще почне розпитувати, в чому річ. Воропаєв мерщій простяг руку і взяв келих.

— Гірко! Брудершафт!

Зілов і Воропаєв змушені були поцілуватися. Туровський вихопив свого камертона і задав тон:

— Ре-ля-сі!

— Олександр Іванович здоровий? — гукнув Зілов, схилившися до Аглаї Вікентіївни. Він прикладав долоні до вух, бо гамір і шарварок вже сягав свого апогею.

— У нього температура тридцять вісім! — так само відповіла вона.

— Це було і минулого місяця! — розчаровано здивувався Зілов.

— Але він сподівається, що до кінця цього місяця в нього буде не менше як сорок три — сорок п'ять…

Зілов свиснув і щасливо зареготав. Дарма що така температура не тільки могла загрожувати здоров'ю їх спільного знайомого, а, безперечно, мала б його спопелити, це не викликало ні в нього, ні в Аглаї Вікентіївни ніякого хвилювання. Зілов обійняв хорунжого Репетюка за плечі:

— Левко! Мир! Ми ж таки з тобою старі футболісти. Капітан Репетюк, я прошу мені пробачити, що я тоді вас так образив, коли ми викидали вас із гімназії, сер!

— Але ж, прошу, сер, — відхилився трохи Репетюк. — Між джентльменів…

— Пий, джентльмен! — і Зілов тицьнув йому кухоль пива наполовину з лікером шартрез.

Тепер уже в кімнаті завис суцільний п'яний гвалт. Свічки догоряли, і довгі язики полум'я танцювали і вихилялися, мов сп'янілі. Вони чаділи, і кіптява осипалася на скатертини і пелюстки білих зіжмаканих троянд. Хтось здогадався свічки гасити, і тоді раптом стало видно, що за вікном уже загоряється ранок. Отець Іван хропів у кутку, підклавши під голову промащену робу Зілова. Було душно, і всі з галасом посунули до коридора, надвір.

Край неба на сході палав золотом і червінцям.

— Четверта година, — сказав Піркес, похитнувшись на порозі, — о шостій вже треба бути на матеріальному складі. Сьогодні вісім вагонів дров…

— Різані чи двополінки?

— Двополінки, — зітхнув Шая. — Якби ж то хоч через день отак вечеряти, то й з двополінками неважко було б впоратися… Сьогодні у нас що?

Піркес снідав у понеділок, обідав у вівторок, а вечеряв у середу. Він, Сербин, Макар, Потапчук, Туровський і ще кілька товаришів ходили підробляти на матеріальний залізничний склад — подавати вугілля на естакаду, розвантажувати дрова, дошки чи шпали. За вагон вони одержували десять крон. Фунт чорного хліба коштував півтори крони.

— А почому ж гребете з вагона? — поцікавився Бронька.

— По десять.

Кульчицького це обурило вкрай:

— От сучі сини, обдирали! Та ви малахольні, чи що? На військовій рампі день у день двадцять-тридцять вагонів під зерно подають. По двадцять п'ять кусків за вагон. От йолопи! Смалім! Я вас в два щоти до роботи приставлю! Ну? їй-бо, двадцять п'ять! Чого вирячилися?

— Спасибі, — сказав Потапчук, бо всі інші похмуро мовчали. — Але німцям ми хліба вантажити не будемо.

— Ну й шлапаки. Думаєте, вас німці полякаються і хліба не візьмуть? Голодранці-патріоти!

— Дурак! — захвилювався Макар. — Хіба ти не розумієш, взагалі…