Настанет пора! И погибнет Ваал! —
Він робив описовий жест на захід, в бік фронту:
И вернется на землю любовь…
Піль натискав педалі і брав патетичний мажорний акорд…
Від цього було так соромно, що Сербин поспішив вийти геть.
В тунелях, у багажній залі, в залі третього класу — скрізь відбувалися невеличкі й короткі мітинги. То промовляв солдат, то робітник, але найбільше промовців було з телеграфістів, панків з червоними хрестами на рукавах чи в кашкетах з кокардами міністерства народної освіти. Вони закликали до спокою й революційного порядку. В кутку біля білетних кас третього класу в натовпі солдатів з білими бинтами по околичках кашкетів та жовто-блакитними петличками на ковнірах — то були частини Центральної ради — Сербин раптом побачив сіру гімназичну шинель. З її кишень густо стирчали газети, брошури й книжки. Макар!
Макар промовляв.
— Товариші! — промовляв він. — Буржуазія навмисне роздмухує національний шовінізм. Вона хоче розколоти лави трудящих. Тільки пролетарський інтернаціоналізм може вивести людство з тупика світових суперечностей, міждержавних незлагод і імперіалістичних воєн! Українські соціал-демократи і українські соціал-революціонери такі ж неправі, як і російські есдеки, російські есери чи єврейські бундівці. Тільки більшовики, вимагаючи передати всю владу робітничим Радам…
Його мову, здається, мітинг розумів не дуже. Але з Макара попервах було досить і того, що він сам себе розумів нарешті зовсім добре. Він навіть ні разу не сказав свого «взагалі».
Сербин відчув, як йому стає холодно, як замерзають і терпнуть ноги. Революція! Єдиний порив народного протесту! Свобода, рівність і братерство! І раптом більшовики, меншовики, есдеки українські, есери українські, есери російські. Ще й єврейські бундівці!
— Господи! Я нічогісінько не розумію! — він вхопився за голову і мало не з плачем кинувся геть.
Але рев натовпу в цю секунду спинив його.
— Геть! — заревів натовп з двоколірними петличками. — Геть більшовиків!
Макар якось немовби підплигнув і зразу зник — потонув у юрбі. Його смикнули за ноги й стягли з лави геть. Потім кілька кулаків і козацьких нагаїв зметнулися догори і впали униз. Макара почали бити.
Сербину потемніло в очах. Він захитався і, нічого перед собою. не бачачи, кинувся товаришеві на допомогу…
Солдат Яків Юринчук лежав ліворуч від мосту. Йому було добре видно міст і кроків з тисячу залізничної колії. За тисячу кроків колія губилася в переліску. За переліском була станція Гнівань. Високі прокурені димарі висилися там з гущавини дерев. Навпроти станції була цукроварня.
На станції тихо, немов пошепки, чахкав паровоз. Юнкери прибули вже з півгодини.
І от Яків раптом побачив їх.
Вони знялися враз з гущавини кущів і, дико закричавши, побігли до мосту. Чотири «льюїси» враз загуркотіли часто і близько, їхній приціл упав уже на наш берег, майже по лінії нашого цепу. Юнкери бігли й кричали: «Слава». Це була українізована школа прапорщиків, що підтримувала Центральну раду. Сили Центральної ради з'єдналися з силами комісара Тимчасового уряду проти більшовиків.
Центральна рада вже видала і другий, і третій універсали. Вона не хотіла сваритися з Тимчасовим урядом. Вона сподівалася дістати пристойну автономію з рук Установчих зборів.
Юнкери не добігли до мосту кроків з двадцять і залягли. Їх зустрів рясний вогонь. Двоє залишилися на полотні. Але Шая спізнився. Він натиснув спуск аж тоді, як це вже не було потрібно, — юнкери лежали вже в приколійному рівчаку.
Шая спізнився тому, що саме в цю мить, від криків «слава», раптом подумав про те, що це ж біжить саме та школа прапорщиків, в якій перебуває і Левко Репетюк. З прокляттям на свою неуважність Шая урвав запізнілу чергу.
Але тут юнкери відкрили скажену стрілянину. Торохкотіло чотири «льюїси», пачками били щонайменше три сотні рушниць.
Солдат Яків зойкнув і припав за кущем. Цівка крові зачервоніла з-під рукава на раптом недвижну праву руку. Наш цеп сидів в окопах. Але ж ці окопи були пристосовані для того, щоб приймати бій з заходу, а юнкери били зі сходу. Вони били окопам у тил. Катря перебігла з-за куща ззаду і впала поруч з Яковом. Хутко-хутко вона почала розрізати рукав, що на очах намокав темним і парким… Куля була дум-дум…
«Цікаво, — подумав Шая, — хто ж кого поцілить: я Репетюка чи Репетюк мене?»
Юнкери зірвалися і побігли знов. Гвинтівки вони тримали в лівих руках, а правими розмахували над головами.
В правих були затиснуті гранати. «Льюїси» татакали невмовчно. Наші правофлангові «максимки» гаряче вдарили по мосту. Три юнкери беркицьнули, один з них ковзнув під поручні і шубовснув у річку. Лівий фланг мовчав. Тепер вже йому треба було ждати: перші дві ферми були в профілі власного цепу, — адже окопи грудьми дивились на захід, а не на схід… Друга сотня юнкерів знялася з рівчака й побігла вслід за першою.
І от тут, в цю секунду, Катрі, схиленій над пораненим, Яковом Юринчуком, зробилося страшно. Вона зрозуміла: втративши десятків зо два людей, три чи чотири сотні юнкерів перебіжать цей коротенький міст через цю жалюгідну вузеньку річечку. Нехай тоді кожний із них кине одну гранату, і від усього чсрвоногвардійського загону не залишиться й душі. І Катря на мить озирнулась.
Але Катря не побачила того, що насправді було позаду: ні грабового зрубу, ні піскуватого згірка, ні села Демидівки віддаля. Замість усього того Катя раптом уздріла, що позад їхнього ріденького цепу неначе стоїть, створюючи їм тил, другий цеп — могутній і незліченний. Катря знала в обличчя мало не кожного робітника вагонних майстерень — і от вона могла би присягти, що там, у другому цепу, вони були всі до одного. І не тільки вагонні майстерні з токарем Буцьким. Разом з ними було й депо. Он же був машиніст Шумейко, молодий кочегар Козубенко, слюсарський учень Кульчицький Стах. Потім ще і ще — цих машиністів, помічників, слюсарів і ремонтників Катря чудово знала, либонь, кожного на прізвище. Потім був авіаційний парк на чолі з бортмеханіком Ласком. Потім Катря побачила Ваню Зілова з старим батьком, а з старою матір'ю — Петра Потапчука. Далі був Макар з усіма трьома братами — раненим, полоненим і вбитим, а також із старим батьком-інвалідом, що проїздив на паровозі кочегаром, помічником і машиністом сорок один рік…
Але позаду другого цепу було ще щось — і серце Катрине зробилося велике, як цілий світ Там далі, де ото немовби мало собі бути прибузьке село Демидівка, — там стрімко висилося у величезних і невимірних контурах і обсягах щось надзвичайне, щось прекрасне, щось велетенське, щось таке, про що важко було навіть подумати, що таке надзвичайне, прекрасне і велетенське може бути!.
Але, товариші, отже, воно є. Це надзвичайне, прекрасне і велетенське існує. І це вже дійсність.
Катря кинула тільки короткий погляд, але розглянула все до найменших деталей і зрозуміла, що то таке. Вона тільки не встигла оформити свою думку в слово. Бо найкоротше слово, яким можна визначити це «щось», має аж дев'ять літер.
— Одарку… — прохрипів поруч солдат Яків Юринчук, — Одарку там побачите… може… колись… А прокламацію тую… я, значиться, приніс… від робітників… з Петею… Потапчуком була у нас згода… За владу Рад…
Катря кивнула, — юнкери якраз вибігли на третю ферму, — і в цей час Піркес натиснув спуск і заспівав.
Ніколи ще так весело не було Шаї Піркесові.
«Япончик» рвався з рук, вихлопи били в лице, гуркіт перестав бути чутний, юнкери-сипалися з ферми просто в воду, було тихо, як ніч, і тільки Шая співав високим і гучним — вищим і гучнішим за весь світ — голосом:
Ты добычи не добьешься, черный ворон, — я живой!
