І вирішення прийняли негайно ж. Розвалювати й далі армію окупантів — це насамперед. Прокламації писати теж самим — од руки — і підкидати австрійським солдатам. Про Радянську Росію, про війну війні, про «Солдате! Поверни штик проти своїх генералів!», «Мир хижинам, война дворцам!».

В самий розпал завзятих суперечок про гасла для прокламацій раптом ззаду, з-за паркана, сплеснув розгніваний жіночий крик:

— Ах ви ж, шибеники, шелихвости, шмаркачі!

За парканом, на повитій виноградом веранді машиніста Кроса, стояла жінка Кроса, Катрина мати. Рукава в неї були засукані, руки мокрі — вона щось робила по господарству, мабуть, прала. Вона сварилася кулаком сюди, через паркан, до компанії під яблунею.

— Шушукаєтеся все! Знову затіваєте щось! Погибелі на вас, урвиголів, нема! А дівчонку для чого з ума зводите? Звели вже одну! — вона заплакала, утираючися ліктем. — Чия ти така є? — залементувала вона. — Зараз мені кажи. Я твоєму батькові сама побіжу скажу! Хай тобі задере спідницю та всипле!

Одуванчик засовалася по траві, зиркаючи, куди б їй мерщій утекти.

— Ну! Кому я кажу? Тікай мені зараз звідціля, задрипанка! А то як піду… — Вона зробила крок з веранди до паркана.

— Справді, хлопці! — Стах завовтузився. — Ану, тікай, Одуванчик! Це така, що… та й до Зілова в ліс тобі вже пора…

З повітки вийшов старий Кульчицький і дивився, що воно за крик. З сусідкою він був не в ладах через поросят, що підкопували йому яблуні.

— Пані Крос! — загукав він. — А яке таке вам діло, що у мене в дворі робиться? Чи ви й до мене в хату порядки наводити прийдете? А яке таке, спитаюся я, право…

Але стара Крос уже збігла з ґанку під самісінький паркан. Вона припала до замшілих дощок і зашепотіла хутко-хутко, схлипуючи й затинаючися, крізь шпарину:

— Хлопчики! Милі мої хлопчики! Любі ви мої діточки! Порішіть німця проклятого! Віддячте за мою Катрусеньку!..

Треба було зникати.

Хлопці повставали і пішли до воріт, гукнувши на Кашина. Одуванчик зірвалася і побігла перша. Вона прошмигнула у хвіртку саме тоді, як хвіртка розчинилася і в двір ступив Бронька Кульчицький.

— Хто? Пардон! Але-пасе! — оступився він. — Це що за П'єретта[433]? Брате Станіславе Казимировичу! Чи не даму вашого серця сполохав мій невчасний прихід? Ату, тю-тю-тю, держи, лови, займай, переймай! — затупотів він ногами вслід дівчині, що майнула бігцем у провулок. — Здоров, Шая і вся шайка! Мамо! — гукнув він. — Золотар у дворі, ховайте у льох молоко, а то скисне! Пшепрашам, пардон, еншульдіген зі, куди ж це вас змело? Пропозиція — очко під одкритим небом. У батька вимантачим кварту сидру? Лафа!

— Ніколи, розумієш, — перепросив, ніяковіючи, Шая. — Я цс до тебе й приходив. Але зараз же скоро сьома, а перепустки в мопс після сьомої ходити, ти ж знаєш, нема. — Він похапцем нотне руку Бронці і шмигнув у хвіртку.

Шая вийшов на колію і прискорив кроки. Було вже по сьомій. Потрапляти на ніч до австрійської комендатури охоти не було. Через пустинну територію перед вокзалом Шая майже перебіг. Вокзал був тихий, перони порожні. Пасажирські вже пройшли, кур'єрські мали бути аж під північ. Ліворуч переїзду, під військовою рампою, стояли довгі ешелони. Вітер приносив від них сморід гною і гнилої соломи. Ревли корови, рохкали свині, мекала вівця. То стояли транспорта з товаром до Німеччини.

На вулицях у місті теж запанувала вже пустка, крамниці з важким гуркотом штор зачинялися. Патрулі походжали по бруку і свистіли довгим пронизливим свистом. Піркес прошмигнув до себе у двір саме перед носом патруля, що вже хотів його затримати.

В кімнатці у Шаї стояв присмерк.

Бідна була Шаїна кімнатка. Ліжко, навпроти провалений диван — верблюд, як звали його за часів гімназії, на стіні портрет сумної чорнявої жінки — Шаїна мати. Навпроти довгий чорний футляр…

Шая підійшов і торкнув футляр пальцем. А може, заграти зараз Бетховена[434]? Це ж таки вирішено: на вступних іспитах до консерваторії він гратиме неодмінно Бетховена. Радянська Росія є. Значить, буде і Радянська Україна. До першої ж радянської консерваторії, в Києві чи в Одесі, Шая піде на екзамен. Цікаво, чи є вже в Москві радянська консерваторія? Безсумнівно. Раз диктатура пролетаріату — все належить самому народові. Земля, заводи, культура і мистецтво. Все життя!.. Шаю враз обсипало жаром. Диктатура пролетаріату! Мажорний ключ… форте… патетична симфонія… Так, так, він, Шая Піркес, створить зараз такий опус: диктатура пролетаріату!.. Мерщій він ухопив футляр і висмикнув скрипку. Смичок вже був у правій руці.

В двері за спиною хтось постукав несміливо й тихо.

— Да! — опустив Шая скрипку.

Двері розчинилися, і на порозі став юнак — невідомий юнак — в потріпаній російській шинелі з піднятим коміром. На голові була папаха до самих брів.

— Що таке? — спитав Шая. — В чому річ? — Юнак був якийсь чудний, очі його метушилися під папахою.

— Шпрехен зі дейтш? — прошепотів юнак і причинив за собою двері. — Зінд зі Піркес Шая?

— Йя! — розгубився Шая. — Йяволь. Їх шпрехе. Їх бін Шая Піркес…

— Їх бін Ганс Бруне… О майи гот! Зольдат дес… найн, найн, іх біп айи штудент… фон Кенігсберг… дер філолог…

Він тремтів весь, і губи його були сині. Шая дав йому води, посадив і запропонував цигарку.

Студент Ганс Бруне заспокоївся і розповів. Він прийшов до Шаї, бо більше йому не було куди йти. І він просить колегу Піркеса йому простити, якщо цим він завдасть якоїсь прикрості. Але Піркесову адресу йому дали Піркесові товариші, колеги, українські студенти, з якими він мав щасливу нагоду познайомитися в поїзді, Ніколяс Макар, Крісанф Сербин. Ганс Бруне висловлював свою радість з того, що має честь, нехай і за таких негарних обставин, познайомитися з колегою Піркесом. А негарні обставини тому, що коли хтось вислідив, як він зайшов сюди, то й на колегу Піркеса — він, Ганс Бруне, ніколи собі цього не подарує — він накликав біду. Справа в тому, що Ганс Бруне вже півроку не студент, а солдат і доброволець імператорської армії, п'ятого драгунського полку, третього ескадрону. Але в цю хвилину він, Ганс Бруне, вже й не солдат імператорської армії, він — дезертир. Так, так, і нехай колега Піркес просто вкаже йому на двері і прожене геть, якщо боїться відповідальності за переховання дезертира. І тоді студент і філолог Ганс Бруне піде і здасться комендатурі — нехай його розстріляють завтра на світанку.

Тут Ганс Бруне почав знову тремтіти, і Піркес знову подав йому води. Поли шинелі в Ганса Бруне розсунулися, і під ними Піркес побачив справді німецький драгунський мундир.

Далі Ганс Бруне розповів таке. Він з двома товаришами, солдатами-студентами Фрідріхом Кюловим і Отто Штірмахером подали ясновельможному пану гетьману української держави петицію, в якій звертали монархову увагу на деякі неподобства, котрі впали в око проникливим молодим філологам з Кенігсберга, Гейдельберга і Геттінгена. За кілька днів усіх трьох філологів викликав до себе полковий командир. Він звелів їм зірвати наплічники і повідомив, що вони віддаються до польового суду за зраду батьківщини. Сьогодні на світанку їх переводили з гауптвахти до тюрми — о дванадцятій мав бути і суд… Дисциплінарний батальйон, каторга, а може, і розстріл? А в Кенігсбергу в Ганса Бруне є й фатер, і мутср. Лібес мютерхен!.. Очевидно, колега Піркес теж має мютерхен?…

Ганс Бруне впав обличчям на руки і заридав. Але зразу ж він урвав плач. Плакати було пізно.

Ганс Бруне наважився і кинувся тікати. Йому пощастило заплутати погоню у ярах і переярках. До вечора він просидів там. Надвечір в якогось проїжджого селянина він виміняв свою нову німецьку шинель на оцю подерту російської армії і пробрався до міста. Йому треба було знайти Шаю Піркеса. Нехай колега Піркес йому простить. Або нехай іде зараз і виказує на нього комендатурі. Ганс Бруне стійко прийме все…

— От що, Ганс Бруне, — сказав Шая, — до Німеччини, додому вам вже ніколи не вертатися. В кожному разі, поки не буде в Німеччині революції, якщо, звичайно, така передбачається…